Це більш, як неподобство, це виходить за всякі межі і не піддається розумінню; але, на жаль, мушу сказати, сер, що ця жінка — особа цілковито некерована. Її розбестила міс Домбі, і вона не слухається нікого. Сама це знаєш, — гостро сказала місіс Піпчін, скинувши головою до Сюзанни Ніппер. — Сором тобі, нахабо! Забирайся звідси!
— Якщо в моїй господі знаходяться служниці, що не підлягають керуванню, місіс Піпчін, — сказав містер Домбі, знов повертаючись лицем до вогню, — то, гадаю, ви знаєте, що з ними робити. Ви знаєте, навіщо ви тут? Заберіть її.
— Я знаю, що мені робити, сер, — відповіла місіс Піпчін, — і, звичайно, зроблю. Сюзанно Ніппер, — це було сказано особливо гостро, — за місяць од сьогоднішнього дня ви вільні.
— Ой! Невже? — гордо вигукнула Сюзанна.
— Так, — сказала місіс Піпчін, — і не смійся мені, ледащо, бо досмієшся! Геть звідси! Цієї ж хвилини!
— Я й піду цієї хвилини, можете бути спокійні, — відрізала язиката Заводіяка. — Я пробула в цьому домі дванадцять років біля моєї панночки, але й години не пробуду, відколи мене звільнюють різні так звані Піпчіни, повірте мені, місіс Пі.
— Боже спасіння від злого насіння! — мовила розгнівана стара леді. — Забирайся, або зараз тебе виведуть!
— Я тішуся тим, — не вгамовувалася Сюзанна, озираючись на містера Домбі,— що сказала нині трохи правди, яку треба було сказати давно і варто б казати частіше й без оглядки, і що ніякі Піпчіни, скільки б їх там не було — а, сподіваюсь, їх не так уже й багато (тут місіс Піпчін вкинула своє, дуже гостре "Забирайся!", а міс Ніппер повторила свій погляд), — що ніякі Піпчіни не скасують того, що я сказала, хай би вони давали звільнення хоч за рік наперед, од десятої рано і до півночі, без передишки, і померли б від утоми, що, звичайно, було б великим святом!
З цими словами міс Ніппер виступила з кімнати поперед свого ворога, з великою гідністю й на великий розпач місіс Піпчін, що душилася від люті, побралася сходами до своїх апартаментів, де сіла серед скринь і розплакалась.
З цього розм'яклого стану, справивши вельми благотворний, підбадьорливий вплив, вивів її невдовзі голос місіс Піпчін за дверима.
— Збирається ця нахаба задрипана скористатися з місячного терміну чи ні? — спитала люта Піпчін.
Міс Ніппер одповіла через двері, що згадана особа не проживає в цій частині будинку, але зовуть її Піпчін, і її треба шукати в кімнаті економки.
— Ах ти, брудна шмаркачко! — заволала місіс Піпчін, калатаючи клямкою дверей. — У цю ж хвилину забирайся мені звідси! Зараз же спаковуй манатки! Як ти смієш отак говорити з благородною дамою, яка бачила кращі дні?
На це міс Ніппер одповіла зі своєї фортеці, що їй шкода кращих днів, які бачили місіс Піпчін, і сказала що, як на неї, то єдине, на що вона заслуговує, — це найгірші дні року, хоч і ті занадто хороші для неї.
— Тільки дарма ви знімаєте шум під моїми дверима і паскудите своїм очищем замкову щілину, — додала вона, — бо я вже пакуюся і йду, можете дати розписку.
Благородна вдова з цього приводу висловила величезне вдоволення і, кинувши кілька загальних зауважень щодо поріддя молодих негідниць в цілому і зокрема щодо їхніх вад внаслідок розбещення їх міс Домбі, пішла робити підрахунок платні міс Ніппер. Сюзанна ж енергійно взялася приводити до ладу свої скрині, щоб відбути негайно і з належною гідністю, і ревно хлипала, думаючи про Флоренс
Предмет її жалкувань не забарився завітати до неї, бо чутка про те, що Сюзанна погиркалася з місіс Піпчін, що розсуджував їх сам містер Домбі, що в кабінеті його розігралася небувала сцена і що Сюзанна виїжджає, хутко оббігла весь дім. Останній пункт був настільки правдивий, що, коли Флоренс зайшла до Сюзанни, та щойно замкнула останню свою скриню і, одягши капелюшок, сиділа на ній.
— Сюзанно! — скрикнула Флоренс. — Ти йдеш від мене!
— О, на бога, міс Фло, — схлипуючи, сказала Сюзанна, — не кажіть мені ні слова, бо інакше зганьблюся перед тими Пі-і-і-пчінами, а я не хочу, щоб вони бачили, як я плачу, міс Фло, нізащо в світі!
— Сюзанно! — сказала Флоренс. — Дівчинко моя, товаришко моя вірна! Що я без тебе робитиму? І ти можеш мене отак покинути?
— Ні-і-і, голубонько моя, міс Фло, не можу, — хлипала Сюзанна. — Але так мусило статися, я тільки виконала свій обов'язок, справді, міс, виконала. Я тому не винна, і нема на те ра-а-ади. Я не можу лишатися на той місяць, бо інакше вже ніколи не покину вас, моє серденько, а мушу-таки, скорше чи пізніше, і не кажіть мені нічого, міс Фло, бо хоч я й твердої вдачі, та все ж не стовп мармуровий.
— Але що сталося? Чому сталося? — питала Флоренс. — Ти що, не хочеш мені розповісти? — Бо Сюзанна заперечливо хитала головою.
— Н-і-і-і, моє серденько, — відповіла Сюзанна. — І не питайтеся, бо я не маю права, і ні в якім разі не просіть, щоб мене залишили, бо цьому не бути, а ви лиш собі нашкодите, і прощайте, моє золотко, нехай вас бог благословить, і даруйте мені, коли я чим скривдила вас за всі ті роки!
З цими благальними і вельми щиросердими словами Сюзанна вхопила свою панну в обійми.
— Багато хто, може, ще прийде до вас на службу, моє серденько, і з радістю прийде, і буде служити вам вірою й правдою, — сказала Сюзанна, — але ніхто не любитиме вас так ніжно й так сердечно, як я, і в цім — моя втіха. Проща-а-а-йте, солоденька моя міс Фло!
— Куди ж ти підеш, Сюзанно? — спиталася залита сльозами її панна.
— У мене є брат на селі, міс, — фермер в Ессексі, — відповіла прибита горем Сюзанна, — він там корі-ів і свиней розводить. Я туди диліжансом поїду і жи-и-итиму в нього, а ви не турбуйтесь за мене, бо я маю гроші в ощадному банку і поки що не потребую йти до когось на службу, та й не змогла б… не змогла, не змогла б, панночко моя найдорожча! — І Сюзанна вибухнула тужними риданнями, які, на щастя, перепинив голос місіс Піпчін, що долинав знизу, — почувши цей голос, вона витерла набряклі, зчервонілі очі і вдалася до сумного комедіантства, весело гукаючи містера Тавлінсона, щоб викликав для неї кеб та зніс її речі.
Бліда, зажурена й стривожена Флоренс, боячись утрутитися в цю справу, аби не спричинитись до нових незгод між батьком та мачухою (чиє суворе, обурене обличчя кілька хвилин тому послужило їй достатньою пересторогою), і здогадуючись, що якимсь чином, сама того не відаючи, вже спричинилася до звільнення своєї давньої служниці і приятельки, плачучи, спустилася слідом за нею до будуару Едіт, куди пішла Сюзанна, аби попрощатися.
— Ну, ось тобі кеб, ось — речі, і давай, забирайся! — мовила місіс Піпчін, що в одну мить з'явилася там же. — Вибачте, мадам, але розпорядження містера Домбі — категоричне.
Едіт, віддана рукам покоївки — вона збиралася їхати на званий обід, — не змінила свого погордливого вигляду, ніби й не чула нічого.
— Ось твої гроші, — сказала місіс Піпчін, — що у згоді з власною системою і на спомин про копальні — вміла викопати собі слуг звідки завгодно, так само, як викопувала, навіть з-під землі, своїх брайтонських вихованців, чим навіки затруїла життя юного Бісерстона, — і що раніш твоєї ноги тут не буде, то краще.
Сюзанні не стало снаги навіть на погляд, що по праву належав місіс Піпчін, тож вона вклонилася місіс Домбі (та, уникаючи дивитись на будь-кого, крім Флоренс, мовчки нахилила голову) і востаннє обнялася з своєю панночкою. На лиці бідолашної Сюзанни в цю критичну хвилину завдяки силі її почуттів і відчайдушним намаганням збороти сльози, щоб ані схлипом не дати місіс Піпчін підстав для тріумфу, відбився цілий ряд найунікальніших фізіономічних явищ, які будь-кому доводилось бачити.
— Вибачте, міс, — озвався з-за дверей Тавлінсон, що тягнув скрині, — але в їдальні сидить містер Тутс, передає вітання і питається про здоров'я Діогена та пана.
Швидка, наче думка, Флоренс кинулась униз, де містер Тутс, у найпишнішім убранні, тяжко сопів від надміру сумнівів та хвилювань, пов'язаних з її приходом.
— О, як ся маєте, міс Домбі? — сказав містер Тутс. — Господи помилуй!
Останній вигук виразив глибоке занепокоєння містера Тутса тим болем, який він помітив на обличчі Флоренс, — він навіть хихотіти перестав й обернувся на статую розпачу.
— Любий містере Тутсе, — мовила Флоренс, — ви такі люб'язні зі мною і такі чесні, що я напевне можу попросити вас зробити одну послугу.
— Міс Домбі, — відповів містер Тутс, — тільки скажіть слівце, і ви… І ви повернете мені апетит. Якого, — розчулено додав він, — я давно вже не знаю.
— Сюзанна, мій давній, мій найдавніший друг, — сказала Флоренс, — несподівано кидає нас і їде зовсім сама, бідненька. Їде додому, на село, це недалеко. Можна попросити вас провести її до диліжанса?
— Далебі, міс Домбі, — відповів містер Тутс, — ви чините мені велику честь і ласку. Таке ваше довір'я до мене, після того, як я, майже по-свинськи, повівся в Брайтоні…
— Так… — перебила його Флоренс. — Ні… забудьте за це. Значить, ви будете такі ласкаві… і підете? І перестрінете її, коли вона вийде з дому? Дякую, дякую тисячу разів! Мені аж легше стало. Тепер їй не буде так самотньо. Ви не можете уявити собі, яка я вам вдячна, наскільки певна, що ви — справжній друг! — І Флоренс, у своїй щирості душевній, знову й знову дякувала йому а містер Тутс, у його щирості душевній, заквапився геть… тільки задкуючи, щоб якнайдовше бачити її.
Флоренс забракло сміливості вийти, коли вона побачила бідолашну Сюзанну вже в холі, куди її виштовхувала місіс Піпчін, а Діоген стрибав довкола Сюзанни і до краю жахав місіс Піпчін, пориваючись до її шовкових спідниць і завиваючи на кожен звук її голосу, бо від щирого серця ненавидів цю славну дуенью. Потім Флоренс бачила, як Сюзанна потиснула руки всім слугам і обернулася, щоб кинути прощальний погляд на оселю, в якій прожила стільки років, бачила, як услід за кебом кинувся Діоген, немов прагнучи спростувати твердження, що він таки втратив частину своєї власності. Потім двері зачинилися, метушня вляглася, і з очей її ринули сльози, бо вона втратила друга, якого тепер уже не заступить ніхто. Ніхто, ніхто!
По-лицарському чесний містер Тутс миттю перепинив карету й переказав Сюзанні Ніппер дане йому доручення, після чого вона заплакала ще ревніш.
— Свідчуся душею й тілом, — вигукнув містер Тутс, сідаючи поруч із нею, — я вам співчуваю.