Ярмарок Суєти

Вона розпорола йому лисину. Той шрам лишився в Стайна до самої смерті.

Ходи нагору! — наказав полковник дружині.

Не вбивай мене, Родоне! — зойкнула вона. Він люто зареготав.

Я хочу переконатися, чи той чоловік так само бреше й про гроші, як брехав про мене. Він давав тобі щось?-Ні,— відповіла Ребека,— тобто...

Давай ключі,— сказав Родон, і вони разом пішли на­гору.

Ребека дала йому всі ключі, крім одного, сподіваючись, що він цього не помітить.

Той ключ був від маленької скриньки, яку їй колись подарувала Емілія і яку вона три­мала в сховку. Але Родон повідчиняв усі шухляди й шафи, викидаючи з них різний мотлох, і таки знайшов скриньку. Ребеці довелося відімкнути її. Там зберігалися різні па­пери, давні любовні листи, всілякі дрібнички й жіночі ре­ліквії. А ще там лежав гаманець з банкнотами. Декотрі з них мали дату десятирічної давності, а одна була зов­сім нова — банкнота в тисячу фунтів, яку їй дав лорд Стайн.

Це його? — запитав Родон.

Так,— відповіла Ребека.

Я йому сьогодні ж відішлю ці гроші,— мовив Родон (тому, що вже почався новий день, обшук тривав довго),— а також розрахуюся з Брігс, бо вона була добра до Роді, і сплачу ще кілька боргів. Повідомиш, куди тобі послати решту. Ти могла б позичити мені сотню, Бекі, з такої купи грошей. Я завжди ділився з тобою.

Я невинна,— правила своєї Ребека. Родон вийшов, більше нічого не сказавши.

Про що думала Ребека, коли він її залишив? Минуло ба­гато часу після того, як він пішов, сонце заливало кімнату, а Ребека й далі сиділа на краю ліжка. Всі шухляди були повисовувані, а те, що в них досі лежало, тепер валялося долі: сукні й пера, шарфи й коштовності,— повалені ідоли Суєти лежали в руїні. Коси її розсипалися по плечах, сук­ня роздерлася, коли Родон зривав з неї діаманти.

Ребека чула, як він, залишивши її, через кілька хвилин спустився вниз і грюкнув дверима. Вона знала, що він не повер­неться. Він залишив її назавжди. "Чи не накладе він на себе руки? — подумала Ребека.— Ні, хіба що після дуелі з лордом Стайном... Вона пригадувала своє довге життя, всі сумні події з нього. Ох, яким воно здавалося їй жалю­гідним, яким безрадісним і надаремним! Може, й самій їй випити опіуму і теж вкоротити собі віку — попрощатися з усіма надіями, планами, боргами й успіхами? В такому настрої і застала її служниця-француженка: Ребека сиділа, мов на пожарищі, заломивши руки і втупивши поперед себе сухі очі.

Служниця була її повірницею, а платню вона отримувала від лорда Стайна.

Mon Dieu, madame, що сталося?-Авжеж, що сталася? Винна вона була чи ні? Ребека заяв­ляла, що ні, та хто міг би сказати напевне, коли її уста говорили правду, і чи цього разу було чисте її зіпсоване серце? Стільки брехні й інтриг, стільки егоїзму й хитро­щів, стільки знання й хисту — і таке банкрутство! Служ­ниця засунула завіси і з удаваною ласкою вмовила госпо­диню лягти в ліжко. Потім пішла вниз і позбирала коштов­ності, що валялися на підлозі, відколи Ребека кинула їх там на вимогу чоловіка, а лорд Стайн залишив вітальню.

Розділ LIV НЕДІЛЯ ПІСЛЯ БИТВИ

Будинок сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт тільки почав свій ранковий туалет, коли Родон, у бальному костюмі, якого він не скидав дві доби, промчав повз злякану служ­ницею, що мила сходи, і зайшов до братового кабінету. Леді Джейн уже встала і в халаті сиділа нагорі в дітей, нагля­даючи, як вони одягалися, і слухаючи, як, пригорнувшись до її колін, вони проказували вранішні молитви. Щоранку вони разом з нею виконували цей обов'язок у себе до публічної церемонії, яку очолював сер Пітт і на якій мали бути присутні всі домашні. В кабінеті Родон сів у крісло перед столом баронета, де в зразковому порядку лежали "Сині книги", листи, рівно списані рахунки, симетрично складені брошури, застебнуті на замочок звітні книги, письмове приладдя, скриньки з депешами. Біблія, "Квар­тальний огляд" і "Придворний довідник" — усе рядочком, мов солдати на параді, що чекають огляду начальства.

Книга родинних проповідей, одну з яких сер Пітт зви­чайно виголошував удома щонеділі вранці, теж лежала на­поготові, лишилося тільки розважно вибрати, котру саме проповідь узяти на сьогодні. А біля неї лежав номер га­зети "Оглядач", ще вогкуватий і рівненько складений, призначений для особистого користування сера Пітта. Тільки його камердинер дозволяв собі проглядати газету до того, як клав господареві на стіл. Цього ранку, перше ніж віднести її в кабінет, він прочитав яскравий звіт про "свято в Гонт-гаусі" з перерахуванням прізвищ усіх ви­датних осіб, що мали запрошення від маркіза Стайна на вечір, який ушанував своєю присутністю його королівська величність. Поговоривши про цю подію з ключницею та її небогою, з якими він пив уранці чай і їв гарячі грінки-з маслом у їхній кімнаті, і надивувавшись, як Родон Кроулі з дружиною дають собі раду, камердинер потримав газету над парою і знов рівненько склав, щоб до приходу господаря вона здавалася цілком свіжою і неторканою.

Бідолашний Родон узяв газету й спробував згаяти за нею той час, що лишався до приходу брата. Та літери роз­пливалися в нього перед очима, і він не сприймав жодного прочитаного слова. Урядові повідомлення й призначення (сер Пітт як громадський діяч зобов'язаний був їх перегля­дати, а то б він нізащо не допустив у свій дім недільних га­зет), театральна критика, опис змагання на приз у сто фун­тів між "Баркінгським Громилом" і "Улюбленцем Татбері", навіть хроніка Гонт-гауса з дуже схвальним, хоч і стрима­ним описом славетних шарад, у яких відзначилась місіс Бекі,— все це, мов у тумані, пропливало перед Родоном, поки він сидів, очікуючи на появу голови роду Кроулі.

Тільки-но годинник з чорного мармуру в кабінеті почав різко видзвонювати дев'яту, з'явився сер Пітт, свіжий, ви­чепурений, з гладенько виголеним воскового кольору об­личчям, з дбайливо зачесаним і намащеним ріденьким волоссям, у тугому комірці, накрохмаленій краватці й сірому фланелевому халаті; велично спускаючись сходами, він ще дочищував нігті — одне слово, справжній англійський джентльмен минулих часів, взірець охайності і всіляких чеснот. Він аж здригнувся, коли побачив у себе в кабінеті бідолашного Родона в пом'ятому костюмі, розпатланого, з почервонілими очима. Він подумав, що брат не зовсім тверезий і цілу ніч десь гуляв.

Господи милосердний! — вражено сказав він.— Що тебе принесло сюди так рано, Родоне? Чому ти не вдома?-Не вдома? — гірко засміявся Родон.— Не лякайся, Пітте, я не п'яний. Зачини двері, я хочу поговорити з то­бою.

Пітт зачинив двері, підійшов до столу, сів у крісло — в те, що було призначене для відвідувачів: управителя, аген­та чи іншої довіреної особи, з якими мав справу баронет,— і почав ще завзятіше чистити нігті.

Пітте, я пропав,— по хвилі озвався полковник.—Про­пав навіки.

Я завжди казав, що до цього дійде,— роздратовано вигукнув баронет, відбиваючи такт рівненько обрізаними нігтями.— Я попереджав тебе тисячі разів. Я більше не можу нічим тобі допомогти. Всі мої гроші розраховані до останнього шилінга.

Навіть ту сотню, що Джейн відвезла тобі вчора, а обіцяв дати завтра вранці своєму адвокатові і не знаю, як викручусь. Це не означає, що я взагалі від­мовляюся допомагати тобі. Але заплатити твоїм кредито­рам усе я не можу так само, як не можу сплатити націо­нальний борг. Сподіватися цього від мене — божевілля, справжнє божевілля! Треба піти на компроміс. Для родини це велика прикрість, але всі так роблять. Он Джордж Кайтлі, син лорда Регленда, минулого тижня став перед судом і вийшов з нього, як вони, здається, звуть це, поновленим у правах. Лорд Регленд не заплатив би за нього й шилін­га і...

Мені потрібні не гроші,— перебив його Родон.— І я прийшов поговорити з тобою не про себе. Байдуже, що буде зі мною...

То в чому ж річ? — запитав Пітт, і йому явно від­лягло від серця.

Йдеться про мого сина,— хрипким голосом відповів Родон.— Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що будеш піклува­тися про нього, як мене не стане. Твоя мила, добра дру­жина завжди була до нього ласкава, і вія любить її дужче за свою... тьху, чорт. Слухай ,.. Пітте ... ти знаєш, що гроші міс Кроулі мав отримати я. Мене виховували не як молод­шого брата, а завжди потурали моїм примхам і лінощам.

Якби не це, я був би цілком іншою людиною. В полку я не так уже й погано виконував свої обов'язки. Ти знаєш, чому ті гроші не потрапили до мене і хто їх отримав.

Мені здається, що після тих жертв, які я приніс, і після тієї підтримки, яку ти бачив від мене, ці закиди зайві,— мовив сер Пітт.— Ти сам одружився, я тобі не ви­бирав пари.

Тепер уже немає ніякої пари,— мовив Родон.— Не­має!-Ці слова вихопилися в нього з таким стогоном, що брат здригнувся.

Боже мій! Вона померла? — вигукнув сер Пітт із щи­рою тривогою і співчуттям.

Хотів би я сам померти,— відповів Родон.— Якби не малий Родон, я о сьогодні вранці перерізав собі горло... і тому негідникові також.

Сер Пітт миттю вгадав правду і збагнув, хто був тією особою, яку Родон хотів позбавити життя. Полковник ко­ротко й недоладно розповів старшому братові, що сталося.

Вони з тим мерзотником склали цілий план,— сказав він.— На мене наслали судових виконавців, спіймали мене, коли я виходив з його будинку, а як я написав їй про гро­ші, вона відповіла, що лежить хвора в ліжку й викупить мене завтра. А повернувшись додому, я застав її в діаман­тах наодинці з тим падлюкою.

Потім він у кількох словах описав свою сутичку з лор­дом Стайном. Такі справи, як ця, кінчаються звичайно тільки дуеллю, заявив він, і після розмови з братом він піде зробити відповідні приготування.

І тому, що я не знаю, чи зостанусь живий,— мовив він глухим голосом,— а в хлопця немає матері, мені дове­деться залишити його на тебе й на Джейн, Пітте... Я аж тоді заспокоюся, коли ти пообіцяєш бути йому за батька.

Старший брат був дуже схвильований і потиснув Родонові руку з такою теплотою, яку від нього рідко хто бачив. Родон провів рукою по своїх кущуватих бровах і сказав:-Дякую тобі, брате. Я знаю, що твоєму слову можна вірити.

Присягаюся, що дотримаю його,— мовив баронет. Так, без зайвих слів, вони дійшли згоди в цьому питанні.

Потім Родон дістав з кишені невеличкого гаманця, який він знайшов у скриньці Ребеки, і витяг з нього пачку кредиток.

Тут шістсот фунтів,— мовив він.— Ти не знав, що я такий багатий.