— Роне, це ти?
— Я тут, старий, — озвався Рон збоку від арки.
— Невже ніхто не чує? — здивувався Гаррі, бо шепіт і бурмотіння дедалі голоснішали. Гаррі навіть не помітив, як його нога опинилася на підвищенні.
— Я теж чую, — підійшла до них біля арки Луна, задивляючись на хитку завісу. — Там усередині люди!
— Як це, "там усередині"? — значно сердитіше, ніж того вимагала ситуація, спитала Герміона, зістрибуючи з останньої сходинки, — там нема ніякої "середини", це просто арка, там нікого не може бути. Гаррі, годі вже, ходімо звідси...
Вона схопила його за руку й потягла, але він не підкорився.
— Гаррі, ми прийшли сюди заради Сіріуса! — розпачливо вигукнула вона.
— Сіріус, — повторив за нею Гаррі. що й далі заворожено дивився на тріпотливу завісу. — Так?так...
Щось врешті стало на місце в його голові. Сіріус, його впіймали і катують, а він тут розглядає арку... Позадкував від підвищення й ледве відірвав очі від завіси.
— Ходімо, — пробурмотів ледь чутно.
— А я що кажу?! Ходімо вже! — Герміона повела їх за собою довкола підвищення. З протилежного боку на завісу, мов заворожені, дивилися Джіні й Невіл. Герміона мовчки взяла Джіні за руку. Рон схопив Невіла, й вони рішуче потягли їх назад до кам'яних лав, і вгору до дверей.
— Що то була за арка, як ти думаєш? — запитав Гаррі у Герміони. коли вони знову опинилися у темній круглій залі.
— Не знаю, але то було щось небезпечне, — твердо мовила вона, знову виводячи на дверях вогняний хрест.
Стіна ще раз закрутилася, а потім завмерла. Гаррі навмання підійшов до наступних дверей і штовхнув їх. Вони не відчинялися.
— Що таке? — запитала Герміона.
— Вони... замкнені... — Гаррі натис плечем, але двері не піддавалися.
— Це, мабуть, те, що нам треба? — розхвилювався Рон, штовхаючи разом з Гаррі двері. — Це точно!
— Відійдіть! — крикнула Герміона. Спрямувала чарівну паличку туди, де мав би бути в нормальних дверях замок, і вигукнула: Алогомора!
Нічого не сталося.
— Сіріусів ніж! — згадав Гаррі. Витяг його з кишені мантії і застромив у щілину між дверима й стіною. Усі нетерпляче спостерігали, як він провів лезом згори донизу, витяг ножа і знову вперся в двері плечем. Проте вони й не думали відчинятися. Ба більше, коли Гаррі глянув на ножа, то побачив, що лезо розплавилося.
— Облишмо цю кімнату, — рішуче сказала Герміона.
— А якщо це саме та, що треба? — заперечив Рон, дивлячись на неї боязко і водночас якось засмучено.
— Такого не може бути, бо Гаррі уві сні проходив у всі двері. — Герміона намалювала ще одного вогняного хреста, а Гаррі тим часом сховав у кишеню ні до чого вже непридатне руків'я Сіріусового ножа.
— Знаєте, що там могло бути? — сказала Луна, коли стіна знову закружляла.
— Безперечно, якесь базікало, — ледь чутно буркнула Герміона, а Невіл нервово захихотів.
Стіна зупинилася, й Гаррі, відчуваючи дедалі сильніший розпач, штовхнув наступні двері.
— Це тут!
Відразу впізнав це дивовижне, танцююче, іскристе, мов діаманти, світло. Коли очі звикли до яскравого сяйва, побачив скрізь безліч годинників — великих і маленьких, високих стоячих і кишенькових, настінних, що висіли в проміжках між книжковими шафами, і настільних, розміщених на численних столах. Невпинне, надокучливе цокання заповнювало весь простір, неначе тут крокували тисячі крихітних ніг. Джерелом танцюючого іскристого світла був кришталевий, подібний до дзвона, ковпак, що височів у глибині кімнати.
— Сюди!
Серце Гаррі шалено закалатало, коли він зрозумів, що знайшов потрібне приміщення. Повів усіх за собою вузеньким проходом поміж столами, прямуючи, як і в сні, до джерела світла. Кришталевий ковпак, заввишки з Гаррі, стояв на столі, і в ньому вирував буйний сліпучий вихор.
— Ой, дивіться! — вигукнула Джіні, коли вони підійшли ближче, й показала на самісіньку середину ковпака.
Там, у середині іскристого потоку, рухалося й виблискувало, мов коштовний камінчик, крихітне яєчко. Піднявшись угору, воно розкололося, з нього вискочило пташеня колібрі, і вихор відніс його на самий верх ковпака, але там його пір'ячко знову стало вологе й обважніле. Потік поніс пташеня на дно ковпака, й воно знову опинилося в яєчку.
— Йдемо далі! — різко звелів Гаррі, бо помітив, що Джіні захотілося постояти й порозглядати процес чергової появи колібрі з яйця.
— А ти сам скільки стовбичив біля старої арки! — сердито буркнула вона, однак пішла за ним до єдиних дверей, що були за ковпаком.
— Це тут, — знову сказав Гаррі, і серце в нього закалатало з такою силою і швидкістю, що він ледве міг говорити, треба зайти сюди...
Він озирнувся на друзів. Усі з серйозним і стурбованим виглядом тримали чарівні палички напоготові. Ще раз глянув на двері — і штовхнув їх. Вони відчинилися.
Це було саме те приміщення — височенне, мов церква, з безліччю стелажів, заставлених маленькими запорошеними скляними кулями. Вони тьмяно поблискували в сяйві свічок у підсвічниках, розвішаних з певними інтервалами між поличками. Полум'я свічок було блакитне, як і в тій округлій залі, що лишилася позаду. Тут було дуже холодно.
Гаррі ступив ще кілька кроків і зазирнув у темний прохід поміж двома рядами стелажів. Нічого не почув і не помітив там ані найменшого руху.
— Ти казав, що то був дев'яносто сьомий ряд, — прошепотіла Герміона.
— Так, — видихнув Гаррі, придивляючись до найближчого ряду. Внизу під свічками з блакитним полум'ям поблискували срібні цифри "п'ятдесят три".
— Треба, мабуть, піти праворуч, — знову прошепотіла Герміона, поглядаючи на сусідній ряд. — Так... це п'ятдесят четвертий...
— Приготуй чарівну паличку, — ледь чутно нагадав Гаррі. Вони крадькома просувалися далі, весь час озираючись і минаючи довжелезні ряди стелажів, що вели в майже суцільну темряву. Під кожною скляною кулею були приліплені крихітні пожовклі наклейки. Деякі кулі дивно відсвічували, ніби в них була якась рідина. Інші були темні, наче перегорілі електролампочки.
Минули вісімдесят четвертий ряд... вісімдесят п'ятий... Гаррі прислухався до найменшого шарудіння... але ж Сіріусові могли заткнути рота кляпом, або ж він знепритомнів... або, озвався непроханий голосок у голові, він уже мертвий...
"Я це відчув би, — переконував Гаррі сам себе, а серце калатало вже десь аж під самісіньким горлом, — я це знав би..."
— Дев'яносто сьомий! — прошепотіла Герміона.
Вони скупчилися на початку ряду, зазираючи в прохід. Там нікого не було.
— Він десь там, наприкінці, — вимовив пересохлими губами Гаррі. — Звідси просто не видно.
І повів їх між височенними рядами зі скляними кулями.
— Він має бути тут, — прошепотів Гаррі, переконаний, що вони от?от побачать на темній підлозі замученого Сіріуса. — Десь тут... дуже близько...
— Гаррі? — невпевнено покликала Герміона, але він не хотів відповідати. У горлі йому пересохло.
— Уже десь... тут... — бурмотів він.
Дісталися до кінця ряду й вийшли під тьмяне сяйво свічок. Там нікого не було. Тільки лунка, припала порохом тиша.
— Він може бути тут... — хрипко зашепотів Гаррі, зазираючи в наступний прохід. — Або тут... — поспішив до ще одного ряду.
— Гаррі? — знову озвалася Герміона.
— Що? — гаркнув він.
— Мені... мені здається, що Сіріуса тут немає.
Ніхто не говорив. Гаррі не хотів ні на кого дивитися. Його аж знудило. Не розумів, чому тут немає Сіріуса. Він мусив тут бути... Я ж його бачив...
Побіг між рядами, зазираючи в порожні проходи. Один змінювався іншим. Побіг у протилежний бік, минаючи друзів, що дивилися на нього. Ніде не було ані сліду Сіріуса, чи бодай натяку на бійку.
— Гаррі? — покликав Рон.
— Що?
Не хотів слухати Рона. Не хотів почути, що він виявився останнім дурнем і що треба вертатися в Гоґвортс... Обличчя його палало, і він волів би якомога довше скрадатися тут, у темряві, ніж вертатися в освітлену Велику залу й бачити їхні докірливі погляди...
— Ти це бачив? — запитав Рон.
— Що? — відразу обізвався Гаррі. Мабуть, то було якесь свідчення, що Сіріус тут?таки був, якийсь ключ до розгадки. Побіг назад до друзів, що стояли біля дев'яносто сьомого ряду, але нічого там не побачив, окрім Рона, що дивився на якусь запорошену скляну кулю на полиці.
— Що? — похмуро перепитав Гаррі.
— Тут... тут твоє ім'я. — пояснив Рон.
— Моє ім'я? — не зрозумів Гаррі.
Підступив ближче. Був нижчий за Рона, тож мусив витягати шию, щоб прочитати пожовклу наліпку, приклеєну до полички під запорошеною скляною кулею. Шістнадцять років тому, судячи з дати, тонким нерівним почерком там було написано таке:
С.П.Т. для А.П.В.Б.Д.
Темний Лорд
і (?) Гаррі Поттер
Гаррі втупився в напис.
— Що це таке? — занепокоївся Рон. — Чому тут твоє ім'я? Він глянув на інші наліпки в ряду.
— Мене тут немає. — приголомшено сказав Рон. — І нікого з наших.
— Гаррі, краще не займай, — різко попередила Герміона, коли він простяг руку.
— Чому? — здивувався Гаррі. — Це ж пов'язане зі мною!
— Не треба, Гаррі, — зненацька втрутився Невіл. Гаррі глянув на нього. Кругле Невілове обличчя блищало від поту. Здавалося, він уже не витримує цього напруження.
— Там моє ім'я. — наполягав Гаррі.
І, усвідомлюючи власну нерозсудливість, він обхопив пальцями запорошену поверхню кулі. Сподівався, що вона буде холодна, але помилився. Навпаки, здавалося, ніби вона багато годин простояла на сонці, немовби її розігріло те сяйво, яким вона світилася.
Передчуваючи, навіть маючи надію, що станеться щось дивовижне, щось неочікуване, що врешті виправдає їхню довгу й небезпечну подорож, Гаррі зняв скляну кулю з полиці і втупився в неї.
Не сталося нічого особливого. Усі обступили Гаррі, дивлячись на кулю, а він стер з неї товстий шар пилюки.
І тут за їхніми спинами пролунав тягучо?лінивий голос.
— Дуже добре, Поттере. А тепер повернися, чемно й повільно, і віддай це мені.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ —
За завісою
Довкола них раптом виринули чорні постаті, перекриваючи їм шлях. Крізь прорізи у їхніх масках світилися очі, з десяток чарівних паличок націлилися сяючими кінчиками просто в серця друзям. Джіні зойкнула з жаху.
— Мені, Поттере, — ліниво повторив Луціус Мелфой, простягаючи руку долонею вгору.
У Гаррі в грудях усе обірвалося. Вони потрапили в пастку, і їх було вдвоє менше.
— Мені, — знову повторив Мелфой.
— Де Сіріус? — запитав Гаррі.
Кілька смертежерів зареготали.