Дівчисько буде твоїм.
Маріус затремтів від несподіванки й радості.
А старий Жільнорман провадив:
— Авжеж, ти матимеш своє миле дівчатко. Вона щодня присилає сюди старого добродія довідуватися про твоє здоров’я. Відколи тебе поранили, вона тільки те й робить, що плаче та скубе корпію. Так мені розповіли. Вона живе на вулиці Озброєної людини, в будинку номер сім. Ага, ти сподівався сварки? Ти й на думці не покладав, що твій дід, ця мумія часів Регентства й Директорії, зробить усе по-твоєму? Твоя блискуче підготовлена звинувачувальна промова, добродію адвокат, пропала марно. Одружуйся собі на здоров’я. Вона чарівна, вона розумненька, вона наскубла цілу купу корпії, і вона обожнює тебе. Якби ти помер, нас би поховали всіх трьох; її труну несли б слідом за моєю. Відколи тобі стало краще, я навіть був подумав, чи не посадити її біля твого узголів’я, але ж то тільки в романах юних дівчат просто собі підводять до постелі поранених красенів, які їм подобаються. В житті так не буває. Що сказала б твоя тітка?
Адже ти лежав зовсім голий, друзяко. Та й лікар не дозволив би. Гарненька дівчина — погані ліки від гарячки. Ну гаразд, не будемо більше говорити про це. Бери її, вона твоя. А ти гадав, що старий нелюд стане репетувати, казитись і замахуватися палицею на твою ясну зорю? Ти помилився. Одружуйтеся, добродію, зробіть ласку. Будь щасливий, мій хлопчику!
По цих словах старий розплакався.
Обхопивши голову Маріуса, він притиснув її до своїх старечих грудей, і обидва зайшлися плачем. Так іноді знаходить свій вияв найвище щастя.
— Тату! — вигукнув Маріус.
— Ну от я й дочекався, — пробелькотів старий. — Він усе-таки назвав мене "татом".
Маріус визволив голову з обіймів старого і лагідно мовив:
— Тату! Я почуваю себе добре, і, гадаю, мені тепер можна з нею побачитись.
– І це передбачено. Вона прийде завтра.
— Тату!
— Що таке?
— Чому не сьогодні?
— Ну, гаразд, хай і сьогодні. Ти тричі назвав мене "татом", і я ладен зробити для тебе все. Зараз я розпоряджуся, й тобі її приведуть. Усю цю історію вже оспівав колись у своїй елегії "Хворий юнак" Андре Шеньє, якого зарізали ті бандити… ті титани дев’яносто третього року.
І, затремтівши від страху, що так невчасно згадав про Андре Шеньє, старий миттю вискочив за двері, боячись наговорити ще більше зайвого. Йому здалося, ніби Маріус спохмурнів, але Маріус витав у хмарах і думав про Козетту, а не про дев’яносто третій рік.
3. Панна Жільнорман змиряється з тим, що Фошлеван прийшов із пакунком під пахвою
Козетта й Маріус нарешті побачились.
У ту мить, коли увійшла Козетта, в Маріусовій кімнаті зібралася вся родина, включаючи й Ніколетту з Баском.
Козетта була схвильована, сповнена блаженства й трепету. Вона щось белькотіла, то бліднучи, то червоніючи, вона хотіла б кинутись Маріусові в обійми й не наважувалась.
Разом із Козеттою, тримаючись трохи позаду, увійшов поважний сивий добродій у всьому чорному, з білою хусточкою на шиї. Він усміхався якоюсь невиразною гіркою усмішкою. То був "пан Фошлеван" — Жан Вальжан.
Воротареві й на думку не спало б упізнати в цьому статечному буржуа страхітливого носія трупів, який з’явився перед його дверима в ніч на 7 червня, — обшарпаний, вимазаний багнюкою, бридкий, із закривавленим обличчям, — тримаючи на руках непритомного Маріуса. Одначе щось пробудило професійний нюх воротаря, і коли прийшли Козетта з Фошлеваном, він сказав дружині: "Не знаю, де, але мені здається, я вже бачив це обличчя".
У Маріусовій кімнаті Фошлеван став осторонь, біля дверей. Під рукою він тримав пакунок у зеленавій обгортці — здавалося, вона була вкрита цвіллю.
— Цей добродій завжди носить книжки під пахвою? — тихо запитала в Ніколетти панна Жільнорман, яка не терпіла книжок.
— А що такого? — так само тихо відповів Жільнорман, що почув доччині слова. — Це вчений. Пан Булар, мій добрий знайомий, теж мав звичай нікуди не з’являтися без книжки в руках.
І, вітаючи гостя, голосно проказав:
— Ласкавий пане Грошлеван…
Старий Жільнорман зробив це не умисне — просто він засвоїв собі аристократичну манеру плутати прізвища.
— Ласкавий пане Грошлеван, я маю честь просити у вас руки панни для мого онука барона Понмерсі.
"Пан Грошлеван" уклонився.
— Домовлено, — заявив дід.
Й обернувшись до Маріуса та Козетти з піднесеними для благословення руками, він вигукнув:
— Віднині вам дозволено кохати одне одного!
Вони не змусили повторювати це собі двічі й почали тихесенько розмовляти: Маріус — напівлежачи на кушетці, Козетта — стоячи біля нього.
— О Боже, — шепотіла Козетта, — я знову вас бачу! Це ти! Це ви! Ви пішли туди битись — навіщо? Чотири місяці я помирала від страху. Коли сьогодні нас покликали сюди, я теж думала, що помру, але від радості. Я так сумувала! Я не встигла навіть одягнутись, мабуть, у мене жахливий вигляд. Що подумають ваші батьки, побачивши мій зім’ятий комірець? Та говоріть же! Весь час говорю тільки я сама. Ми досі живемо на вулиці Озброєної людини. Кажуть, із плечем у вас був просто жах. А правда, вам різали тіло ножицями? Боже, як страшно! Я всі очі виплакала. У вашого дідуся таке добре обличчя! Не ворушіться, не спирайтесь на лікоть, ви зробите собі боляче. Я така щаслива! Ви мене ще кохаєте? Я день і ніч скубла корпію. Гляньте-но, у мене мозолі на пальцях, це з вашої вини.
— Янгол! — відповів Маріус.
Потім, збентежені присутністю сторонніх, вони замовкли і тільки легенько потискували одне одному руки.
Жільнорман обернувся до всіх, хто був у кімнаті, й вигукнув:
— Та говоріть же голосно! Здіймайте гамір, чорт вас забери, дайте молодятам змогу наворкотітися досхочу!
І, підійшовши до Маріуса й Козетти, прошепотів:
— Кажіть одне одному "ти". Не соромтеся.
Тітка Жільнорман з тупим подивом дивилась на цей промінь світла, що проник у її безбарвний старечий світ. Та в її подиві не відчувалося ворожості, і її погляд не був обуреним і заздрісним поглядом сови, спрямованим на двох голуб’ят. То був трохи пришелепуватий погляд нещасливої п’ятдесятисемирічної діви; невдале життя споглядало тріумф кохання.
— Панно Жільнорман-старша, — звернувся до неї батько, — я казав, що ти до цього доживеш.
Він помовчав хвилину й додав:
— Милуйся тепер чужим щастям.
Потім старий обернувся до Козетти:
— Яка ж вона гарненька! Ну й пощастило тобі, шибенику! Якби я був років на п’ятнадцять молодший, ми билися б на шпагах, і ще невідомо, кому вона дісталася б! Знаєте, я просто закоханий у вас, панно! Як добре, коли молоді дівчата виходять заміж, для цього їх і створено. Усе-таки це дуже тоскно — залишитися в дівках! Я знаю, що у них окремі молельні в церквах, і вони вступають у братство Святої Діви; а проте славний чоловік і трохи згодом біляве дитинча з прегарними складочками на повненьких ніжках, яке весело смокче грудь, хапаючись за неї рожевими лапками та сміючись, мов уранішнє сонечко, — це куди краще, ніж стовбичити свічкою на вечерні й виспівувати молитви. Вона просто незрівнянна, ця Козетта! Дітки мої, ви на правильному шляху. Кохайте одне одного, любіться до одуріння. Любов — це дурість людська, але в ній мудрість Божа. Тільки ось у чім лихо, — сказав старий, зненацька спохмурнівши. — Більшість мого статку в довічній ренті. Поки житиму, — ще десь так років двадцять, — гроші надходитимуть, але після моєї смерті, бідолашні дітки, ви не матимете жодного су. Вашим білим ручкам, пані баронесо, доведеться звикати до тяжкої праці.
У цю хвилину пролунав чийсь спокійний, поважний голос:
— Панна Єфразі Фошлеван має шістсот тисяч франків.
То був голос Жана Вальжана, який досі стояв мовчки.
— Хто вона, ця Єфразі? — злякано запитав дід.
— Я, — відповіла Козетта.
— Шістсот тисяч франків! — повторив Жільнорман.
— Може, на чотирнадцять або п’ятнадцять тисяч менше, — сказав Жан Вальжан.
І поклав на стіл пакунок, який тітці Жільнорман здався книжкою. Жан Вальжан сам розгорнув його — то була пака банкових білетів. Їх переглянули й порахували. Там було п’ятсот білетів по тисячі франків і сто шістдесят вісім — по п’ятсот. Усього п’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків.
— Оце так книжка! — вигукнув Жільнорман. — Цей бісів шибеник Маріус спіймав на дереві мрій пташку-мільйонерку. От і вірте байкам про некорисливе кохання молодих людей!
— П’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків! — пробурмотіла тітка Жільнорман. — Майже всі шістсот тисяч!
Що ж до Маріуса й Козетти, то вони саме дивились одне на одного і навряд чи й звернули увагу на таку дрібницю.
4. Краще ховати гроші в лісі, ніж класти в банк
Читач, безперечно, здогадався, що, втікши після суду над Шанматьє, Жан Вальжан дістався до Парижа й устиг забрати в банку Лаффіта гроші, нажиті ним під прізвищем Мадлена в Монтреї-Приморському. Боячись бути схопленим, — а його й справді згодом заарештували — він закопав їх у Монфермейському лісі, на так званій галявині Бларю. Вся сума — шістсот тридцять тисяч франків у банкових білетах — легко вмістилась у шкатулку, а щоб уберегти шкатулку від вогкості, він поставив її в дубову скриньку, куди насипав тирси. В ту ж таки скриньку він поклав і свій інший скарб — свічники єпископа. Читач пам’ятає, що він узяв їх, коли втікав із Монтрея-Приморського. Чоловік, якого помітив увечері Довбня, був Жан Вальжан. Згодом, коли Жанові Вальжану були потрібні гроші, він вирушав по них на галявину Бларю. Цим пояснюються його від’їзди, про які ми згадували. У нього там зберігався заступ у відомій тільки йому схованці, в кущах вересу. Побачивши, що Маріус одужує, і знаючи, що гроші можуть скоро знадобитися, він вирішив їх забрати; його й побачив у лісі Довбня, але цього разу вранці, а не ввечері. Довбні дістався у спадок заступ.
Повна сума складала п’ятсот вісімдесят чотири тисячі п’ятсот франків. П’ятсот франків Жан Вальжан залишив для себе. "Там видно буде", — подумав він.
Різниця між цією сумою і шістьмастами тридцятьма тисячами, взятими в Лаффіта, пояснювалася витратами за десять років, з 1823 по 1833.
Жан Вальжан поставив обидва срібні свічники на камін, де вони заблищали на превелику радість Туссен.
Втім, Жан Вальжан знав, що навіки позбувся загрози з боку Жавера. Хтось при ньому розповів, — і він знайшов цьому підтвердження в газеті "Монітер", — що поліційного наглядача Жавера знайшли утопленим під плотом праль, між мостом Міняйлів та Новим мостом, і що записка, яку залишив цей чоловік, доти бездоганний і високо цінований начальством службовець, дає підстави запідозрити самогубство у нападі раптового божевілля.