Ти знаєш, я вирішив вступити до комсомолу...
— В тебе з'являться нові обов'язки й нові друзі, а як же я? — сказав я, щоб випробувати нашу дружбу.
— Так,— сумно відповів ти,— це, звісно, так буде. Я, звісно, розумію, це діло совісті, але як було б добре, коли б і ти вступив до комсомолу!
І я вже більше не міг тебе терзати: ми просто подивились в очі один одному й засміялись.
Може, ніколи вже не було в нас такої щасливої розмови, як цього останнього разу, на твоєму сіннику, з цими курми
на сідалі й сонцем, яке визирнуло з-за осик, коли заприся г-лись ми, що ніколи вже не збочимо з того шляху, на який вступили, і завжди будемо вірні нашій дружбі...
Дружба! Скільки людей на світі вимовляють це слово, розуміючи під ним приємну розмову за пляшкою вина га поблажливість до вад іншого! Але ж у цьому з дружбою — ані подоби!
Ні, ми чубилися з будь-якого приводу, ми зовсім не щадили самолюбства один одного,— так, коли були ми незгодні, завдавали один одному рани! А дружба наша від цього тільки міцнішала, вона мужніла, наче набувала ваги...
Я так часто несправедливий був до тебе, та, коли я усвідомлював, що помилився, я не тікав од відповіді перед тобою. Правда, єдине, що я міг у таких випадках сказати, це те, що я неправий. А ти казав:
— Не карай себе,— це марно... Якщо ти все зрозумів, забудь, чи те ще буває,— це боротьба...
А потім ти доглядав мене краще, ніж найдобріша з добрих госпітальних сестер, і, може, навіть краще, ніж мати, бо ти був грубуватий, не сентиментальний юнак.
А тепер мені доведеться розповісти, як я тебе втратив,— це було так давно, а мені здається, що це було не в ту війну, а в цю... Я тяг тебе через очерети від озера, і кров твоя текла мені на руки, і сонце пекло нестерпно, і там, на березі, мабуть, уже нікого не лишилося в живих, такий вогонь був скерований на цю порослу очеретом вузьку смужку землі. Я тяг тебе, тому що я не міг уявити собі, що ти можеш не жити... І ось ти лежав на оберемку очерету, ти був при пам'яті, тільки губи в тебе зовсім зашерхли, і ти сказав:
— Пити... Дай мені трохи попити...
Але тут уже не було води, і в нас не було ні кухля, пі казанка, ні фляги, а то я сходив би назад до озера. Тоді ти сказав:
— Зніми з мене обережно чоботи, вони в мене ще зовсім добрі.
І я зрозумів твою думку. Я стяг з тебе великий солдатський чобіт, що стоптав стільки доріг,— ми стільки днів були в поході, не міняли онуч, але я пішов з тим чоботом до озера, а потім поповз,— я сам хотів пити нестерпно. Звичайно, не можна було й мріяти, щоб я встиг напитись під таким вогнем,— це було диво, що мені пощастило набрати в чобіт води й долізти назад.
Та коли я доліз до тебе, ти лежав мертвий. Обличчя було в тебе дуже спокійне. Я вперше побачив, який ти великий,— недарма нас так часто не могли розрізнити. Сльози хлинули мені з очей. Нестерпно хотілось пити, і я припав до твого чобота, до цієї грубої гіркої чаші нашої солдатської дружби, і, плачучи, випив її до дна...
Не відчуваючи ні холоду, ні страху, змучена, промерзла, голодна, як вовчиця, блукала Валя вздовж фронту від хутора до хутора, ночуючи інколи просто в степу. І хвилі відступу пімців, після кожного нового пересування фронту, її теж примушували подаватися все ближче до рідних місць.
Вона блукала день, два, тиждень, блукала, сама не знаючи навіщо. Може, вона сподівалася ще перейти фронт, а потім сама повірила в те, чим обдурила Серьожку: а чому б і насправді йому не прийти сюди з якою-небудь частиною Червоної Армії? Він сказав: "Я обов'язково прийду". А він завжди виконував те, що обіцяв.
Тої ночі, коли зав'язався бій у самому Каменську і величезна заграва на клубах чорного диму видніла на десятки верст довкола, Валя знайшла притулок на хуторі, кілометрів за п'ятнадцять від Каменська. На хуторі не було німців, і Валя, як і більшість жителів, не спала цілу ніч, дивлячись на заграву. Щось примушувало її ждати, ждати...
Десь близько одинадцятої години дня стало на хуторі відомо, що частини Червоної Армії прорвались в Каменськ і йде бій у самому місті, і німців вибили вже з більшої частини міста. Зараз рине сюди найстрашніший з ворогів — ворог, побитий в бою... Валя знову взяла свій мішок, у який хазяйка, вболіваючи, вкинула окраєць хліба, і вийшла з хутора...
Вона йшла, сама не знаючи куди. І досі ще була відлига, але вітер уже змінив напрям, став холодніший, туман зійшов, і снігові хмари, втративши чіткі обриси, запнули все небо. Валя спинилась посеред дороги й стояла довго-довго, худюща, з мішком за плечима, і вітер ворушив мокрий русявий кучерик її волосся, який вибився з-під берета. Потім вона поволі поплептала цією розквашеною в сніговій воді дорогою в напрямі на Краснодон.
А Серьожка з одвислою рукою в скривавленому рукаві, без зброї на ту пору стукав у віконце крайньої хати з другого кінця хутора.
Ні, доля не судила йому загинути на цей раз... Він довго лежав у брудному мокрому снігу посеред того хутора, біля роз'їзду, поки не вгамувались німці. Не можна було сподіватися, що свої знову прорвуться на хутір цієї ночі. Треба було тікати, тікати геть від фронту. Він був у цивільній одежі, зброю можна було покинути тут. Не вперше йому переходити через розташування ворога!
Стояла тьмяна вранішня каламуть, коли він, ледве тягнучи поранену руку, переповз через колію залізниці. О такій порі в хаті вже встає добра хазяйка й запалює каганця до світанку. Але добрі хазяйки сиділи в підвалах із своїми дітлахами.
Серьожка відповз од залізниці метрів сто, потім підвівся й пішов. Так він доплентав до цього хутора.
Дівчина з русявою косою, яка тільки-но принесла воду в відрі, зробила йому перев'язку, розпоровши щось із старого дрантя, замила скривавлений рукав і затерла попелом. Господарі так боялися, що от-от нагрянуть німці; навіть не нагодували Серьожку гарячим, а тільки дали йому дещо в собою.
І Серьожка, цілу ніч не спавши, пішов по хуторах вздовж фронту — шукати Валю.
Як це часто буває в донецькому степу, погода завернула знов на зиму. Пішов сніг, він уже не танув. Потім узявся мороз. В останніх числах січня Феня, Серьожчина сестра, що жила собі окремою родиною, якось прийшовши з базару, застала двері замкненими.
— Мамо, ти сама? — спитав із-за дверей її старший синок.
Серьожка сидів біля столу, зіпершись однією рукою, друга висіла. Він завжди був худий, а тепер і зовсім змарнів, зсутулився, тільки очі його зустріли сестру з колишнім живим та діяльним виразом.
Феня розповіла йому про арешт у Центральних майстернях і про те, що більша частина "Молодої гвардії" в тюрмі. Вона знала вже від Марини й про арешт Кошового. Серьожка сидів мовчки, очі його страшно блищали. Трохи эгодом він сказав:
— Я піду, не бійся...
Він відчув, що Феня непокоїться й за нього, й за своїх дітей.
Сестра перев'язала йому руку. Переодягла його в жіноче плаття, а одежипу, що була на ньому, склала в клуночок і в присмерку провела його додому.
Батька після знегод, яких він зазнав у тюрмі, так скрутило, що він майже не вставав з ліжка. Мати ще трималася. Сестер не було — ні Даші, ні любимочки його Наді: вони теж подалися кудись у напрямі фронту.
Серьожка став розпитувати: чи не чули, де Валя Борц?
За цей час батьки молодогвардійців зблизились між собою, але Марія Андріївна нічого не казала матері Серьож-чиній про свою дочку.
— А там її нема? — похмуро спитав Серьожка. Ні, в тюрмі Валі не було: це вони знали напевне. Серьожка роздягся і вперше за цілий місяць ліг у чисту
постіль, у свою постіль.
Каганець блимав на столі. Все було таке ж, як і в часи його дитинства, але він нічого не бачив. Батько, лежачи в сусідній світлиці, кашляв, аж дрижали стіни. А Серьожці здавалося, що в світлиці незвично тихо: не було чути звичайного порання сестер. Тільки маленький племінник лазив у світлиці в "діда" по долівці й лопотів про щось своє.
Мати вийшла по господарству. В "дідову" світлицю ввійшла сусідка, молода жінка. Вона заходила майже щодня, а Серьожчині батьки, в своїй душевній наївності й чистоті, ніколи не задумувались над тим, чому вона до них так учащає. Сусідка зайшла й розговорилась з "дідом".
Дитина, що лазила по долівці, підняла щось і поповзла в світлицю до Серьожки, лопочучи:
— Дядю... дядю...
Жінка мигцем зазирнула до світлиці, побачила Серьожку, потім іще поговорила з "дідом" і пішла. Серьожка зібгався на койці й затих.
Мати й батько вже спали. Темно й тихо було в домі, а Серьожка в тузі ще не спав...
Раптом у двері загрюкали з двору:
— Відчини!..
Ще секунду тому здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела його через усі випробування, вже назавжди покинула його,— здавалось, його вже зломило. Але в ту ж мить, як пролунало грюкання, тіло зразу стало спритним та гнучким і, безшумно скочивши з постелі, він підбіг до віконця і трохи підняв крайок затемнення. Все було біле навкруги. Все заливало рівне сяйво місяця. Не тільки постать німецького солдата з автоматом напоготові, який стояв біля вікна, навіть тінь його була немов вирізьблена на снігу.
Мати й батько прокинулися, злякано перемовилися спросоння й принишкли, прислухаючись до грюкання в двері. Серьожка однією рукою, як уже звик, натяг штани й сорочку, взувся, тільки не міг зав'язати шкіряні шнури червоно-армійських черевиків, виданих йому в дивізії, і вийшов до світлиці, де спали батько й мати.
— Відчиніть хто-небудь, світла не світіть,— тихо сказав він.
Мазанка, здавалось, от-от розпадеться під ударами. Мати заметалась по кімнаті, вона зовсім розгубилась.
Батько тихо встав з постелі, і з мовчазних його рухів Серьожка відчув, як старому трудно рухатись і як йому тяжко все це.
— Нічого не вдієш, доведеться відчиняти,— сказав батько дивним тонким голосом.
Серьожка зрозумів, що батько плаче.
Батько, стукаючи ковінькою, вийшов у сіни й сказав:
— Зараз, зараз...
Серьожка нечутно вислизнув за батьком.
Мати важко вибігла в сіни і там торкнула щось металеве, і немовби дихнуло морозяним повітрям. Батько відчинив сінешні двері, і притримуючи їх, став збоку.
Три темні постаті, одна за одною, вступили в сіни з прямокутника місячного сяйва. Останній причинив за собою двері і сіни освітив прожектором сильного електричного ліхтаря. Промінь упав спочатку на матір, яка стояла в глибині, біля дверей, що вели з сіней у прибудову — хлів для корови.