Чи вони будуть у твоїй кишені, чи в моїй, — це вже байдуже, коли ми маємо спільні кошти. Я ж не відмовляю тобі; сама бачиш, я даю сто франків.
Не сказавши жодного слова, вона взяла п’ять золотих монет, але вже не наважувалася попросити в нього ще грошей і нічого не купила, крім пістолета.
Через тиждень вони вирушили в Пепль.
VI
Батьки і слуги чекали їх коло білої огорожі з цегляними стовпами. Поштова карета спинилася, і почалися нескінченні обійми. Матуся плакала; зворушена Жанна теж витерла дві сльозинки; батько нервово ходив туди й сюди.
Поки вносили багаж, Жанна перед каміном у вітальні розповідала про свою подорож. Цілий потік слів виливався з її вуст, і за яких-небудь півгодини вона встигла вже
переказати все, крім, можливо, деяких маленьких подробиць, про які забула в такій швидкій розповіді.
Потім вона пішла розпаковувати свої речі. Схвильована Розалія допомагала їй. Коли ж усе було скінчено, коли білизну, вбрання, всі туалетні предмети було розкладено по місцях і покоївка покинула свою господиню, Жанна сіла, відчувши легку втому.
Запитавши саму себе, що має зараз робити, вона почала шукати якихось занять для розуму чи для рук. Не маючи жодної охоти знов іти до матері, що дрімала у вітальні, вона надумала було вийти прогулятися, але надворі здавалося так сумно, що вже саме споглядання з вікна завдавало тяжкого смутку її серцю.
Тоді вона зрозуміла, що їй вже нема і ніколи не буде чого робити. Всі її молоді літа під час перебування в монастирі були віддані думкам про майбутнє, мріям. Невпинне зворушення цих надій так сповнювало тоді її час, що він спливав зовсім непомітно для неї. Потім, як тільки вона покинула суворі мури, де розквітли її мрії, раптом прийшло її сподіване кохання. Той, про якого вона мріяла, якого зустріла, покохала, з яким уже через кілька тижнів одружилась під впливом якоїсь раптової рішучості,— цей чоловік прибрав її до своїх рук, не давши часу опам’ятатись.
Та ось принадну дійсність перших днів заступила та буденна дійсність, що замикає двері для безмежних надій, для тривожних сподівань невідомого. Так, сподівання закінчилися.
Отже, і робити їй нічого, — ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Жанна відчувала все це неясно, неначе якесь розчарування, наче згасання своїх мрій.
Вона підвелась і, наблизившись до вікна, притулилась чолом до його холодних шибок. Потім, деякий час подивившись на небо, по якому пливли темні хмари, наважилась вийти.
Невже це та сама місцевість, та сама трава, ті самі дерева, що були в травні? Куди ж поділося веселе, осяяне сонцем листя і той зелений поетичний газон, де золотились кульбаби, де червоніли маки, де сяяли маргаритки, де, наче прив’язані невидимими нитками, тремтіли химерні Жовті метелики? А це повітря, що так п’янило, сповнене життя, пахощів, життєдайних атомів, — де воно зараз?
Зовсім розм’яклі від невпинних осінніх дощів, укриті товстим килимом мертвого листя, сумно лежали алеї під тонкими, оголеними, ніби тремтячими від холоду тополями. Тонкі віти їх трусилися од вітру, на них тремтіло останнє листя, щохвилини готове розлетітися в повітрі. І цілий день це останнє листя, жовте, як золоті монети, як той невпинний дощ, сумний до сліз, відривалось, кружляло, летіло за вітром і падало на землю.
Вона дійшла до гаю. Він був сумний, як кімната людини, що вмирає. Зелена стіна, що відділяла і робила таємничими прекрасні покручені алеї, вже розвіялась. Переплутані кущі, як дерев’яне мереживо, торкались один одного своїми тоненькими вітами. А шелестіння опалого сухого листя, яке ворушив, гнав і де-не-де змітав у купу вітер, здавалося болісним зітханням агонії.
Якісь маленькі змерзлі пташки, шукаючи собі притулку, зі слабким цвіріньканням стрибали з місця на місце.
І тільки липа та платан, захищені від морського вітру рясною завісою в’язів, що авангардом стали перед ними, здавалися ще одягненими в своє літнє вбрання: липа — в червоний оксамит, платан — у жовтогарячий шовк, забарвлені так першими холодами, відповідно до особливостей своїх соків.
Тихою ходою Жанна походжала по матусиній алеї повз ферму Кульярів. Щось пригнічувало її серце, наче якесь передчуття довгого, одноманітного, нудного життя, що почалося зараз для неї.
Потім, сівши на схилі, де Жюльєн уперше сказав їй про своє кохання, вона залишилась там, наче в дрімоті, майже в забутті, з тугою в серці, з єдиним бажанням лягти й заснути, щоб якось позбутися журби цього дня.
Раптом, помітивши в небі підхоплену вітром чайку, вона згадала орла, якого бачила там, на Корсіці, в похмурій долині Ота. Серце її здригнулось від спогаду про те прекрасне, що вже не вернеться, і вона раптом побачила облитий сяйвом острів, напоєний дикими пахощами, його сонце, під яким достигають апельсини й лимони, рожеві вершини гір, блакитні затоки і розколини, по яких біжать ручаї.
І тоді вогкий, похмурий краєвид, з цим журливим листопадом і сірими хмарами, що їх гнав вітер, огорнув її таким безмежним смутком, що вона поспішила вернутись додому, щоб не розридатись.
Матуся дрімала, сидячи нерухомо коло каміна; вона так звикла до сумної одноманітності днів, що навіть не відчувала її. Батько з Жюльєном пішли пройтися та побалакати про справи. Настала ніч, і похмура мла, освітлювана вогняними відблисками каміна, заполонила простору вітальню. А за вікнами останні промені згасаючого дня ще дозволяли розрізнити брудний осінній краєвид і сіреньке небо, теж ніби замащене болотом.
Незабаром з’явився барон з Жюльєном. Увійшовши в гемну кімнату, він одразу подзвонив і закричав:
— Швидше, швидше вогню. Тут так сумно!
Потім він сів коло каміна. І поки його мокре взуття парувало біля вогню і висохлі шматочки грязюки відвалювалися від підошов, він весело потирав руки:
— Я гадаю, що буде мороз, небо на півночі прояснилося, до того ж сьогодні повний місяць; вночі добре приморозить.
Потім він обернувся до дочки:
— Ну що, дитино, чи ти задоволена, що повернулась на батьківщину, до свого дому, до своїх старих?
Це просте питання зворушило Жанну. З повними сліз очима вона швидко пригорнулась до батька і, ніби перепрошуючи, поривчасто його поцілувала, та, хоч як хотілось їй бути веселою, вона почувала себе знесиленою від журби. Згадувала, з якою радістю ждала зустрічі з батьками, і дивувалася тій байдужості, що паралізувала її ніжність; так буває, коли багато думаєш про людей, яких любиш і з якими розлучився; втративши звичку щоденно бачитися з ними, почуваєш себе чужим при зустрічі, поки спільне життя не відновить старих зв’язків.
Обідали довго; розмов майже не було. Жюльєн, здавалося, забув про свою дружину.
Після обіду Жанна задрімала у вітальні коло каміна навпроти матусі, яка зовсім заснула. Розбуркана на хвилину голосами чоловіків, що сперечались про щось, вона питала себе крізь сон, невже й її захопить ця похмура й безперервна летаргія буденності?
Полум’я каміна, вдень слабке й червонясте, ожило, затріскотіло, стало яскравим, почало розкидати несподівано великі плями світла на вилинялу обшивку крісел, на Лисицю та Журавля, на меланхолійну Чаплю, на Бабку та Мурашку.
Барон з усмішкою наблизився до каміна і, простягти розтулені пальці до палаючих головешок, промовив:
— А гарно сьогодні горить. Морозить, дітки, морозить!
Потім він поклав руку на плече Жанні і додав, показуючи на вогонь:
— Бачиш, дитинко, ось що найкраще над усе на світі — вогнище, вогнище з рідною сім’єю навколо. Ніщо інше не може зрівнятися з цим… Але час лягати. Ви, мабуть, втомилися, дітки?
Піднявшись у свою кімнату, молода жінка запитала себе, чому ці двоє повернень до того самого любого їй місця могли бути такі неоднакові; чому це вона почувала себе такою знеможеною; чому цей будинок, цей любий рідний край, все, від чого тремтіло досі її серце, зараз справляє на неї таке тяжке враження?
Але раптом погляд її спинився на годиннику. Маленька бджілка, як завжди, хутко і невпинно пурхала то праворуч, то ліворуч над позолоченими квітками. Захоплена поривом несподіваної ніжності, Жанна розчулилася до сліз, дивлячись на цю маленьку механічну істоту, що відлічувала їй час і билася, як живе серце.
Вона не була, звичайно, так зворушена, коли обнімала батька й матір. Серце має свої незбагненні для розуму таємниці.
Вперше після заміжжя вона залишилася в ліжку сама. Жюльєн, посилаючись на втому, зайняв другу кімнату. А втім, вони ще раніше домовилися, що кожне з них матиме свою окрему кімнату.
Довго не могла Жанна заснути. їй було дивно не почувати поруч другого тіла, було незвично спати на самоті, і турбував рвучкий північний вітер, що шалено бився на даху.
Вона прокинулася вранці від яскравого світла, що ніби кров’ю заливало її ліжко; а шибки її вікон, розмальовані інеем, були червоні, наче палав увесь обрій.
Загорнувшись у широкий пеньюар, вона підбігла до вікна і швидко розчинила його.
Крижаний вітер, свіжий і колючий, увірвався в кімнату і обпік її таким лютим холодом, що з очей аж сльози потекли. А з-за дерев, серед почервонілого неба, з’явився великий сонячний диск, блискучий та роздутий, як обличчя п'яниці.
Укрита білим інеєм, тверда та суха тепер земля дзвеніла під ногами робітників ферми. Всі віти тополь, на яких ще залишалося листя, оголилися за одну ніч; а за степом простяглася довга зеленувата смуга хвиль, помережана білими борознами.
Платан і липа швидко роздягалися під поривами вітру. З кожним подихом крижаного вихру ціла хмара листя розліталась, як зграя пташок. Жанна вдяглася, вийшла і, щоб чимось зайнятися, пішла відвідати фермерів.
Мартени сплеснули руками, а хазяйка розцілувала її в обидві щоки; потім її примусили випити чарку абрикосової наливки, і вона пішла до другої ферми. Кульяри теж сплеснули руками, хазяйка ткнулася губами в її вухо, довелось випити чарку смородинівки.
Потім Жанна вернулась додому снідати.
І день минув так само, як і вчора, тільки він був холодний, а не вогкий. І наступні дні тижня були подібні до цих двох; і всі тижні місяця були подібні до першого.
Але потроху туга її за далекими краями зменшилася. Звичка огорнула її життя покорою, як деякі води відкладають на всьому шар вапна. В серці її знову заворушилася цікавість до безлічі різних дрібниць буденного життя, прагнення простих і звичайних щоденних занять.