Зараз уже не мало значення, де йти — полем чи по дорозі, і він попростував уздовж ледве помітних у сніговиці насаджень. Зоська намагалася не відставати і, опустивши голову, де ходою, а де і бігцем, насилу встигала за ним.
Як він і сподівався, з потемків спершу з'явилися дві величезні липи в городі, потім темні будівлі хутора — хата, клуня, кілька хлівців біля хати. Цей хутірець, як пам'ятав з осені Антон, не вважався заможним, та й хата мала досить бідацький вигляд — вросла в землю п'ятистінка з низенькими квадратами вікон. Тоді длубався тут дід із кількома немолодими жінками, чоловіків того разу, коли вони заїжджали сюдиг не було видно, й вони ні про що не питали в бідолашного, зі скуйовдженою бородою старого, бо не думали коли-небудь появитися тут знову.
Проте Антон з'явився. Скособочені ворота в огорожі були зачинені й чимось зав'язані зсередини, Антон, не спробувавши розчинити їх, перестрибнув через верхню ворину огорожі, допоміг перелізти й Зосьці. Тут він майже не боявся нікого: на цьому богом забутому хуторі навряд щоб хтось міг бути сторонній. Добре, коли взагалі хтось буде. Зрештою, це тепер не мало значення, їм треба перш за все сховатися од вітру й трохи перепочити від цього нічного сніговію.
Приземиста хата під величезною шапкою даху з дровітнею коло хлівця зустріла їх глухою тишею і безлюддям, з вікон ніде не пробивалося ні плямки світла, можна було подумати, що хутір давно покинутий і ніде нікого немає. Проте Антон внутрішньо відчував ознаки життя, хтось там є, хоча й не видавав нічим своєї присутності. Так тихо й непомітно живуть і доживають на світі старі — самі в собі, тихо, малопомітно для стороннього ока.
Зоська слід у слід ступала позаду, Антон мовчки зійшов на кам'яні приступки ганку й штовхнув двері в сіни. Двері, як він і сподівався, легко розчинилися, простягнувши руки, він пройшов темні сіни і незабаром намацав двері в хату. Відчинивши їх, одразу переступив високий поріг та й зупинився у білій хмарі холоду, що впустив знадвору.
З сутіні, трохи підсвіченої свічкою, до нього обернулося кілька жіночих облич. Жінки в темному одязі, їхні руки, що були складені на грудях, раптом завмерли, обірвалася на півслові й молитовна фраза, яку тихо вимовляли жінки. Антон перевів погляд нижче і зі страхом чи з огидою зиркнув на жовте, зморщене обличчя в домовині, забувши зачинити двері й уже чітко розуміючи, що з'явився сюди недоречно.
— Та-ак. Гаразд, — пробурмотів Антон, ступаючи знову до дверей, звідки входила до хати Зоська.
Ледь освітлені знизу миготливим вогником свічки, жалобні обличчя жінок знову обернулися до небіжчиці, з тихим наспівом зазвучали незнайомі слова католицької молитви, й Антон відчув, що слід затриматися тут хоча б на одну хвилину. Вологою рукою він стяг із голови мокру від снігу шапку: мовчав. Зоська великими очима нишком втупилася в небіжчицю. Мабуть, слід було сказати щось з нагоди такого випадку, але він не міг придумати, що можна сказати, і все позирав то на свічку, то на мертве обличчя і думав. Мабуть, цю його розгубленість жінки зрозуміли по-своєму — одна з них шмигнула в сутінь і повернулася з чимось, покритим кінцем фартуха.
— Ось, даруйте, горечко… Даруйте, горечко.
Вона сказала це до Зоськи, і та слухняно і без слів узяла в неї щось, і не дуже штовхнувши ліктем Антона, обернулася до дверей. Надівши на голову шапку, Антон із полегкістю вибрався з темних сіней на біле від снігу подвір'я хутора.
— Холера! — сказав він спересердя від враження побаченого. З ночівлею у них ніяк не клеїлося.
Він не знав уже, куди йти далі, не спитав про це і в хаті, а знову повертатися туди в нього не вистачало сміливості. Вражена тим, що побачила, Зоська похмуро стояла поруч, притискуючи до грудей голі руки.
— Що це? — запитав Антон. — А, хліб! А ну дай сюди.
Він узяв з її рук окраєць черствого, мов камінь, хліба і чотири зварені в кожушках картоплини, позапихав їх у кишені, окрайчик засунув за пазуху.
— Ну? Ходімо. Може, на що-небудь натрапимо ще.
9
Довго і майже навмання вони ішли по голій рівнині поля. Сніг безупинно валив і валив у сірих потемках. Коліна, рукави й ноги в Зоськи давно вже були мокрі, й вона думала: хоча б не промок сачок, де тоді просушитися? Антон мовчки з подвоєною енергією йшов і йшов кудись, може, знаючи куди, а може, просто в ніч, наздогад. Зоська хотіла попросити його уповільнити цей непосильний для неї темп, але не наважилася. Він і тут знав місцевість краще за неї, а головне — краще орієнтувався у цьому сніговому просторі, й вона з усієї сили намагалася від нього не відставати. Вона призвичаїлася вже до вітру і не звертала уваги на сніг, лише пригинала нижче голову, коли обличчю ставало нестерпно від холоднечі. Перед її очима все ще була скорботна сцена нічного похоронного обряду на тому хуторі. Не перший раз бачила вона за війну обряд проводів покійного, але таку мирну "жіночу" відправу їй довелося бачити вперше. І здається, ніхто не голосив там, не плакав, всі зосереджено, з глибокою вірою, молилися, мовби разом робили якусь важливу, хоч і малоприємну справу. І жодного чоловіка — самі жінки. Ні, Зоська просто боялася таких відправ, вони вражали її своєю незвичною буденністю. І, може, вперше вона раптом подумала: а яка призначена їй, Зосьці Але ні, їй рано думати про це, в неї важке, на кілька днів розраховане завдання. Треба навідатись у Скідель і ще в два хутори, з'їздити в Гродно. Може, пощастить побачити матусю, їй треба ще багато куди встигнути в житті, навіщо думати про відправу?
Але вона знову відстала. Невиразно-розпливчатий силует Антона ледь вгадувався у вітряних потемках, ліворуч тяглася стіна хвойного лісу, і Зоська подумала: невже доведеться звертати в ліс? У ліс вона не хотіла, їй краще було в цьому сніговійному полі, ніж у похмурому, шумливому, загадковому і страшному лісі. Чавкаючи ущент мокрими чобітьми, вона побігла за Антоном, який спинився, чекаючи на неї.
— Бачила? Бачила, куди ми зайшли?
Низько насунувши на очі шапку, він показав на ліс, який нерівним узліссям відходив кудись ліворуч, а попереду перед ними тяглася кривуляста плетениця кущів і невисоких дерев, схожа на придорожну посадку. Аби зрозуміти щось, Зоська мовчки придивлялася в непроглядні снігові потемки.
— Ліс?
— Та не ліс. Котра, дивись.
— Котра?
— Ну. От куди вийшли. Треба було праворуч. Тепер такий гак давати…
Зоська мовчала. У неї аж дух перехопило від цієї несподіваної звістки — справді, якщо тут річка Котра, то вони дуже відійшли убік і давно поминули Скідель.
— Тепер у Скідель притопаєм вранці, не інакше, — сказав Антон.
— Мені вночі треба.
— Вночі, звичайно, краще. Але вночі уже не встигнем.
Ні, в Скідель вона не могла прийти вдень, її будь-яка тітка пізнає на вулиці, їй треба було поки темно зайти з боку Озерського шосе, знайти покриту гонтом хату під липою і постукати в друге віконце з вулиці.
Трохи постоявши на вітрі, вони відчули, як тіло проймають легкі дрижаки. Зосьчин сачок, напевне, почав промокати, до того ж сніг став переходити у мряку, все на ній було вже мокре з хустки до ніг. Антонів кожух теж потемнів одмок роти, хоча той, здавалося, не звертав ніякої уваги на погоду. Долонею він абияк витер холодні краплі з обличчя й гучно висякався на сніг.
— Гаразд. Давай жми за мною, — сказав він, круто повертаючись праворуч, у мокру темряву поля, з якого несло й несло з вітром не знати вже й що — сніг чи дощ.
Тамуючи в собі прикрість за Антона, який все-таки заблудився, Зоська поволоклася слідом. Хода по мокрому снігові забирала останні сили, сніг прилипав до чобіт, місцями його накидало багато, й вона зачерпувала його халявками; захололі ноги навіть на ходу вже не зігрівалися. Поміркувавши, Зоська вирішила, що кривдитися на Антона не слід: при такому сніговії та бездоріжжі неважко заблудитися будь-кому. В кожному випадку вона могла взагалі потрапити невідомо куди, бо орієнтувалася завжди погано і ще в дитинстві часто блудила в лісі, коли збирала з жінками ягоди. Щоправда, там можна було погукати, покликати матусю або знайомих скідельських тіток, а тут не погукаєш, і ніхто тобі не відгукнеться. Тут уся надія на Антона, і добре, що він зрозумів помилку і знав, як її виправити.
Здається, він справді розумів, куди треба йти далі, бо не минуло й чверть години, як знову спинився коло якихось кущів, зачекав Зоську.
— Мабуть, нам повезло, — сказав він стиха. — Постій тут, я сходжу.
Зоська вдивилася у зарості з обліпленим снігом гіллям, там поодаль чорніло щось — будинок чи, може, стіжок сіна, але схоже було, що садиба. Відвернувшись од мокрого, зі сльотою, вітру, вона зачекала хвилину-другу, все позираючи в темряву й ждучи звідти Антона. Та незабаром замість Антона почула його приглушений голос:
— Іди сюди… "Певно, щось знайшов", — радісно подумала вона, вибігаючи з чагарника. Дійсно, біля заростів на снігу витягнулась стіна якоїсь незграбної будівлі з обрушеним в одному кінці дахом, розламаною й напівзасипаною снігом огорожею, якимось інвентарем, розкиданим довкола і теж присипаним снігом. Антон діловито обійшов будівлю, заглянув у чорний провал широких, навстіж розчинених воріт.
— От була садиба. Спалили. Один хлів лишився.
Справді, це був стародавній панський хлів — довге, змуроване із валунів помешкання для домашньої худоби з маленькими віконцями в стіні і чорним провалом воріт. Поблизу більше нічого не було видно, лише за хлівом височіли кілька старих дерев та темнів голий, засипаний снігом чагарник.
— Іди сюди. Не бійся, — покликав Антон із темних воріт, звідки гірко смерділо згарищем.
Несміло ступаючи по снігу, Зоська увійшла за ним у страхітливо-пустельну темряву хліва й спинилася, не знаючи куди йти далі.
— Сюди, сюди, — покликав він із темряви, і лише, тоді, коли в його руках спалахнув сірник, Зоська побачила в глибині хліва напіврозчинені низькі двері й темну Антонову постать у них.
— Іди, не бійся!
Усе-таки побоюючись, вона нерішуче переступила високий поріг і не встигла ще нічого роздивитися, як сірник погас.
— От добре! — задоволено сказав Антон із темряви і запалив другий сірник, який на кілька секунд освітив закопчену стелю, похмурі кам'яні стіни й, на радісне здивування Зоськи, — широкий отвір грубки навпроти.
— Ось, зрозуміла? — радісно сказав Антон.