На довгій, худій шиї з-під свитки виглядав засмальцьований полотняний комір спідньої сорочки.
— Чуєш, а ти давно молоко возиш? — зацікавлено питав Бритвін.
— Та з весни. Як лід зійшов. Спершу Кузьмів зять возив, але його в поліцію забрали.
— За що забрали?
— А хтозна? За щось забрали.
— А ті, що на мосту, тебе знають?
— Поліцаї? Знають, авжеж. Усе чіпляються: "Водкі прівєзі". Асобєнно той Ровба, що забили.
— Горілки, значить? — роздумливо перепитав Бритвін. — Ну, на горілку вони ласі. А молоко не чіпають?
— Молоко? Нє-а, — сказав Митя і соромливо заусміхався своїм маленьким обличчям. — Я в те молоко куряче... сиплю.
— Та ну? Задля жирності, либонь? Молодець!
Схопившись від якоїсь думки, Бритвін сів, сунув на потилицю
пілотку. І раптом сказав:
— Слухай, Митю! Хочеш міст висадити в повітря?
Стьопка від здивування аж роззявив рот, але зразу ж подумав: а правда, — хлопець міг би допомогти. Митя, з лиця ніяк не вражений питанням, відповів просто:
— Хочу. Аби було чим.
— Ну, це не твій клопіт. Це ми покумекаємо. Якщо вдасться — тобі найперш автомат. Той он, з яким Борода поїхав. Далі — правітєльственная нагорода. Ну, і в загін, звісно, враз. Я сам порекомендую.
Уважно вислухавши Бритвіна, Митя зітхнув.
— Мені головне — щоб у партизани. Бо мені вже дома ніяк...
— Це чому?
— Батько в мене... Ну, і хлопці в селі чіпляються. Мені вже ніяк стало.
— Так, зрозуміло. Щодо загону — ручуся. Тепер слухай мій план. Просто і ясно, — сказав Бритвін, але змовк і роздумливо подивився в огонь. — Хоча, ладно. Хай Данило приїде.
"Ну, що ж, хай приїде. Коли тільки він приїде?" — розчаровано подумав Стьопка, який уже зібрався було почути план Бритвіна. Але той усе таївся. Розмова їх на тому перервалася. Стало тихо. Від нерухомості Стьопку почала долати дрімота; вогнище пригрівало лице і груди, а спина стигла. Либонь, натерті мокрим коміром, розболілися чиряки на шиї. Стьопка подумав, що треба перев'язати шию, та не було чим. Чоботи й коліна його були в грязюці, руки теж. Щоб прогнати дрімоту, хлопець устав.
— Ти куди? — зирнув крізь дим Бритвін.
— Руки помити.
Внизу, в непроглядній пітьмі чагарників, булькотів струмок. Шукаючи придатної для спуску містини, Стьопка пішов краєм прогалини, поки не наткнувся на свіжу, сиротливо стихлу під вільшняком могилку, і аж тріпонувся в подиві. Він усе не міг зрозуміти чогось і ніяк не міг сприйняти цю недоречну смерть. Нинішнє йому здавалося лихим сном. Хотілося сподіватися, що мине ніч і все стане, як досі: він побачить живого, рухлявого Маслакова, котрий з доброю усмішливістю знову покличе його на завдання.
Хапаючися за гілля, Стьопка збіг до струмка. Тут було сиро й холодно. Неширокий струмінь води старанно мив слизькі камінюки. Хлопець намацав ногою один і схилився.
Ні, Бритвін не такий. Він жорсткий, недобрий, але справу свою, здається, знає. Цей не промахнеться, думав Степан, опускаючи в студену воду руки. Йому тепер надто хотілося успіху; після пережитого він ладен був на нові муки й ризики, аби лише розквитатися за їх невдачу.
12
Данило приїхав ранком, коли прояснилося небо над ровом і в гіллі навколо різноголосо лунав світанковий пташиний галас: цвіркотіння, цокання, посвист. Окрай прогалини в сірій купі вугілля ледь жеврів вогник, стало холоднувато; вони всі трохи подрімали. Одначе кінське форкання зверху рову вмить прогнало дрімоту. Вгорі зашелестіли чагарі, почулося знайоме глухе: "Стій ти, холеро!" Здираючи ногами землю, з сірого присмерку на галявину зсунувся рудий запарений Рослик.
Митя перший підскочив до коня, став лащити його, гладячи по шиї. Рослик задоволено стриг вухами і косив блискуче око на Стьопку. Стьопка, однак, глядів нагору, як і Бритвін: там, невиразний ще в ранковому півмороку, тяжко ворушився Данило. Спершу вони не зрозуміли, чому він затримався, потім побачили в нього, зігнутого, якусь ношу в руках. Спустившись униз, Данило важко поставив додолу майже під зав'язку напханий чимсь мішок.
— Ось! Ледве довіз, холера. Мокрий чи що?
— Як мокрий?
Бритвін був уже побіч, обидва вони схилилися над мішком. Данило опустився на коліна і нігтями почав колупати тонку вірьовочку зав'язки. Стьопка, та й Митя, від якого не відступався Рослик, стояли навпроти.
Тим часом уже без вогню повиднішало на всій прогалині — сірій, як і все в цей світанковий час, із розпливчастими постатями людей, коня; морок поволі сповзав під чагарники, до струмка; небо вгорі все яснішало густою веселою блакиттю — ранок збирався бути сонячним.
Данило розв'язав мішок.
— Що таке? — зразу вирвалось у Бритвіна. Запустивши руку в мішок, він дістав звідти жменю якихось грудок, угледівся, навіть понюхав. Вигляд у нього був майже розгублений.
— Що ти привіз?
— Та оте ж саме... Тол. Чи як його...
— Який у хріна тол? Амоніт? — сердито запитав Бритвін, ширше розгортаючи край мішка.
— Ну. Амоніт буцім. Так казали.
— Лайно! Я думав — тол. А цим що зробиш? Рибу глушить?
Данило винувато стояв обіч, пошкріб за коміром, потім під ватником, за пазухою.
— Казали, бахкає. Пні ним на ділянках рвали. Тож якусь силу має.
Бритвін мовчав — з виразним недовір'ям на обличчі він досліджував амоніт: відламав грудку, розкришив її в пальцях, знову понюхав і зморщився — від паху чи від розчарування. Стьопка, з надією дивлячись на нього, переборював у собі сумнів: невже не вдасться? Так усе добре зійшлося: і Митя, і охорона, невже ж підведе вибухівка?
— Підмочений? Ну да. Злежався, мов глина. Ех ти, голово патлата, купав ти його, чи що?
— Чому купав? У ямі лежав — так вологи набрався.
Бритвін щось пошукав навкруг очима.
— Ану дай шинелю!
Митя слухняно збігав до вогнища по шинелю, і Бритвін широким рухом розстелив її на траві.
— Висипай!
Данило вивалив усе з мішка — на шинелі утворилася чимала купа жовтої, з грудками муки, від якої куріло рудим смердючим пилом. Всі четверо обступили її, Стьопка також помацав кілька сируватих грудок, які легко розкришилися в пальцях.
— Гаразд. Сушити треба! — вирішив подобрілий Бритвін. — Дмитре, сідай на коня і катай по молоко. Дорога де?
— Яка дорога? — не зрозумів хлопець.
— Дорога, по якій возиш. Де, далеко звідси?
— Не дуже щоб. Можна виїхати. По кущиках.
— Давай! — приспішив Бритвін. — Ми чекаємо. А тоді домовимося.
— Добре.
— Тільки дивись: щоб ніхто ні-ні! Жодна душа щоб не снила, не бачила. А то...
— Знаю. Що я — не розумію? — ладен був образитись Митя.
Невеличкий і рухлявий, він потягнув за собою на узгір'я коника, який, важко хакаючи, вкотре вже подолав крутий косогір. Кущі хутко сховали їх, десь там почулося тихе "тпру", потім тупіт копит по стежці.
Бритвін повернувся до Стьопки.
— Давай по дрова! Побільше. Сушить будемо.
— Як сушить? — заморгав очима Данило. — Коло вогню?
— На вогні! — відрубав Бритвін. Данило зовсім знерухомів.
— А той... Не рвоне?
— Не бійся. А рвоне — біда невелика. Чи житухи шкода?
Замість відповіді Данило вайлувато переступив з ноги на ногу і посунув наперед свою протигазну сумку. Там щось містилося, випираючи в боки, нап'ятий ремінець був застебнутий на останню дірочку. Відстебнувши його, Данило дістав порядний окраєць хліба.
— А, оце молодець. Здогадливий.
— І осьо ще, — задоволено буркнув Данило, ворухнувши сумкою, з-під накривки якої стирчало рильце пляшки з саморобною паперовою затичкою.
— Атлічна! Тільки після. Не тепер. Давай більше дров! Всі за гіллям! — бадьоро командував Бритвін.
Стьопка, ковтнувши слину, раптом на всю глибину відчув свій порожній живіт і з неохотою відірвав погляд від Данилової сумки, яку той обережно поклав біля шинелі. Автомат він, певно, не збирався віддавати і навіть не здіймав його з-за спини.
— Автомат давай!
Данило обернувся, зирнув на хлопця, потім, наче шукаючи підтримки, — на Бритвіна.
— Ну, що глядиш! Знімай, кажу!
— Ладно, віддай, — примирливо сказав Бритвін. Нехотя Данило стягнув автомат через голову, зіпхнувши на траву шапку.
Вони полізли на взрівок, бо поблизу вже все було підібрано за ніч, ломаччя варто було шукати далі. Данило в акуратному ватнику і чоботах став зовсім не схожим на себе попереднього, в селянському одязі і в постолах. Набувши якогось не властивого йому хвацького, військового вигляду, він ніби помолодів, хоч по-давнішому його патлате обличчя не втрачало свого страховито-загрозливого виразу. Але патлатість не була тут новиною, багато хто носив бороди й вуса, особливо старші.
Вони вилізли з рову. Стьопка трохи покривджено мовчав, Данило, певно, відчувши це, відсопся і запитав:
— Міну той хлопець повезе?
— А я звідки знаю?
— Бритвін не казав?
— Мені не казав, — буркнув Степан, не маючи охоти говорити з цим чоловіком.
Данило добродушно погодився:
— Цей не скаже. Але я бачу...
"Бачиш, то й добре", — подумав Стьопка, забираючи вбік від нього. Вони розійшлися по чагарниках. За ніч трава долі підсохла, ліс також став сухішим, хоч студені краплі ні-ні та й опікали за коміром шкіру. Місцями тут росли ялини з березами, і скрізь розкошував обмитий дощем вільшняк, в якому де-не-де зеленіли густуваті купки ялівцю. Сушняку тут вистачало. Стьопка хутко назбирав оберемок, прихопив за окоренок зсічену суху ялину, поволік за собою.
Тим часом у рові на середині прогалини щосили вже горіло нове вогнище, в яке Бритвін кидав принесений Данилом сушняк.
Данило ж ялиновими лапками, як помелом, розмітав погасле нічне вугілля.
— Давай сюди! — зупинив хлопця Бритвін. — Бери і підкладай, щоб земля грілася. Будемо амоніт смажити.
Підкладаючи в огонь, Стьопка з притишеною осторогою позирав, як вони там, на вигорілій чорній плішині, розістлали розпороту вдовж торбину і ссипали на неї розкришені жовтуваті грудки амоніту. Невдовзі від цих грудок потягнуло парою і якимось задушливим, різким смородом. Данило мружив очі, а після, кинувши все, почав обіруч терти їх. Бритвін грубувато підбадьорював звіддаля:
— Нічого, нічого! Живі будемо! Хай воші подохнуть.
— А хай його! Як усе одно цибуля!
Уздовж рову поповз удушливий сірчаний сморід; добре, що ранковий вітерець гнав його, як і дим, низом, по струмку; на одному краю прогалини можна було триматися. Тепер справа була за часом. Позираючи, як сохне на гарячому поді їхня вибухівка, Бритвін з Данилом сіли збоку, і Данило взявся за сумку.
— Ти, іди сюди! — покликав Бритвін.
Стьопка робив вигляд, що зайнятий вогнищем, і поклав туди ще дві гілки, хоч знову болісно ковтнув слину.