І як же радо спустився б я з цього марса, та сів на палубі, поруч вас, та слухав, як оце ви слухаєте, тим часом як хтось із вас викладав би мені оту іншу, грізнішу науку, якою Йона наділяє мене, лоцмана бога живого. А саме, як Йона, висвячений лоцман-пророк, тобто вісник істини, посланий господом звістити ту немилу істину вухам розбещеної Ніневії, — як той Йона, злякавшись неприязної зустрічі, знехтував свою службу й намагався втекти від свого обов’язку й від свого бога, сівши на корабель у Йоппії. Та бог — повсюди, і Йона так і не доплив до Тарсіса. Як ми бачили, бог наздогнав його, наслав на нього кита, що поглинув його, скинувши в живу прірву погибелі, і стрімголов затяг "у серце моря", де глибинні вири засмоктали його на десять тисяч сажнів углиб, і "трави водяні обвили йому голову", і всі страхіття підводного світу прокочувались над ним. Та навіть звідти, з того місця, куди не сягав ще жоден лот, "із ями пекла", — коли кит спустився аж на саме дно океану, — навіть звідти бог почув покаянний голос проглинутого пророка. Тоді бог повелів китові, і з холодних, темрявих глибин моря кит вирвався на тепле й ласкаве сонце, до всіх розкошів повітря й землі, "і викинув Йону на суходіл". І коли вдруге промовив глас господній, тоді Йона, весь потовчений і обдертий, з вухами, ще сповненими, ніби дві морські скойки, безліччю морських шумів, виконав веління всемогутнього. А яке ж було те веління, браття мої? Проголошувати Правду у вічі Облуді! Ось яке воно було!
Оце, любі мої, оце та друга наука, і горе тому лоцманові бога живого, котрий злегковажить її. Горе тому, кого цей світ віднаджує від обов’язку євангеліста! Горе тому, хто пробує лити олію на хвилі, коли сам бог збурив їх своїм вихором! Горе тому, хто хоче потішати, а не страхати! Горе тому, для кого власна добра слава дорожча від самої доброти! Горе тому, хто в цьому світі не шукає упослідження! Горе тому, хто не лишається правдивим, хоч би навіть облуда його рятувала! Так, горе тому, хто, за словами великого лоцмана Павла, навчаючи інших, сам зостається покидьком!
Він опустив голову й на хвильку замовк; а потім знову підняв обличчя і з глибокою радістю в очах, у неземному захваті вигукнув:
— Але, браття мої, з правого борту в кожного горя пливе неминуча втіха, і вона сягає в височінь вище, ніж горе сягає вглиб. Хіба клотик грот-щогли не сягає в небо далі, ніж кіль судна в морську глибінь? Утіха припаде тому — утіха велика, висока й глибока, — хто навсупереч усім гордим богам та адміралам цього світу непохитно зостанеться самим собою. Тому, хто своїми дужими руками тримається на воді, коли судно цього лукавого, зрадливого світу вже затонуло під ним. Тому, хто не дає пощади в бою за правду і вбиває, палить, нищить усякий гріх, хоч би навіть довелось виривати його з-під мантій сенаторів та суддів. Утіха, найвища втіха припаде тому, хто не визнає над собою ніякого пана й ніякого закону, крім господа й господнього закону, і не має жодної іншої вітчизни, крім небес. Тому, кого всі хвилі й буруни гамірливої юрби не змиють з надійного корабля вічності, і вічна втіха та блаженство припадуть тому, хто, зібравшись лягти на вічний спочинок, з останнім своїм віддихом зможе сказати: "О мій Отче! Ти, кого я знав найбільше по твоїй різці! Смертний чи безсмертний, ось я помираю. Я прагнув належати тобі більше, ніж цьому світові чи самому собі. Та це ніщо; я полишаю вічність тобі, бо що таке людина, щоб жити так довго, як її бог?"
Він не сказав більше нічого, а, повільним рухом благословивши паству, сховав обличчя в долоні й стояв уклінний, аж поки всі вийшли, зоставивши його самого.
10
ПОБРАТИМ
Вернувшися до заїзду "Кит", я застав там Квіквега самого: він вийшов з молитовного дому ще перед кінцем проповіді. Гарпунник сидів на ослоні перед вогнем, поставивши ноги на край каміна, тримав перед очима свого божка-негреня, пильно дивився йому в обличчя й складеним ножиком обережно підстругував йому ніс, мугикаючи щось на свій поганський манір.
Почувши мою ходу, він сховав божка, а за хвильку підійшов до столу, взяв велику книгу, поклав собі на коліна й заходився неквапно, розмірено рахувати сторінки. Щоразу, дорахувавши, як мені здалось, до п’ятдесяти, він зупинявся на якусь мить, оглядався навколо порожніми очима, і з губів його вилітав протяглий здивований свист. А потім він починав рахувати далі — як видно, знову з одиниці, наче не знав рахунку понад п’ять десятків, і, власне, велика кількість тих п’ятдесяток збуджувала в ньому такий подив.
Я сидів і з великою цікавістю спостерігав його. Хоч він і був дикун, та ще й так огидно — як на мій смак — спотворений татуюванням, у його обличчі було щось досить симпатичне. Душі сховати не можна. І крізь усі оті страховинні візерунки, здавалося мені, прозирали прикмети простої й чесної натури; а в його великих, глибоких очах, вогнисто-чорних і сміливих, світилась відвага, що не відступила б і перед тисячею чортів. А крім усього цього в поведінці поганина була певна гідність, що її не могла заглушити навіть неотесаність. Він мав вигляд людини, що ніколи ні перед ким не плазувала і нікому нічого не зоставалась винна. Можливо, через те, що він голив голову, чоло його мало вільніші й виразніші обриси і здавалося ширшим, — я не беруся судити про це з певністю; проте з погляду френології його голова, безперечно, була чудова. Смійтесь, якщо хочете, але вона нагадувала мені голову генерала Вашінгтона, як ото її зображують у поширених портретних бюстах. Такий самий високий, рівний і спадистий лоб, такі самі сильно випнуті брови — наче два лісисті миси. Квіквег був канібальський варіант Джорджа Вашінгтона.
Поки я так пильно вивчав його, водночас не дуже переконливо вдаючи, ніби дивлюсь у вікно на бурю, він наче й не помічав моєї присутності, не завдав собі клопоту хоч би раз глянути на мене, а був, здавалося, цілком заглиблений у рахування сторінок дивовижної книги. Згадавши, як по-приятельському ми лежали в ліжку вночі, а особливо з якою любов’ю його рука обнімала мене вранці, в хвилину мого пробудження, я подумав, що ця байдужість досить-таки дивна. Але дикуни взагалі дивні створіння: ніколи не знаєш напевне як їх сприймати. Спочатку вони приголомшують: спокійна зосередженість їхньої простоти здається мало не сократівською мудрістю. Я завважив також, що Квіквег взагалі не спілкується — чи майже не спілкується — з іншими моряками в заїзді. Він не набивався в друзі нікому і, видно, не мав охоти розширювати коло своїх знайомих. Усе це видавалося мені вкрай незвичайним; але, як подумати, в цьому таїлась і якась майже велич. Переді мною була людина, що опинилася за добрих двадцять тисяч миль від своєї домівки, якщо міряти морським шляхом в обхід мису Горн — а це для неї був єдиний спосіб попасти сюди, — людина, закинута серед людей, настільки чужих їй, немов тут була вже не Земля, а планета Юпітер; і все ж ця людина почувала себе тут зовсім як удома, не виявляла ані найменшого неспокою, була задоволена власним товариством, зоставалася завжди самою собою. Безперечно, в цьому була дрібка витонченої філософії, хоча Квіквег, напевне, ніколи зроду не чув, що така річ існує на світі. Та, можливо, щоб бути справжніми філософами, нам, смертним, якраз і не слід усвідомлювати, що ми живемо чи прагнемо жити саме так, а не інакше. Як тільки я почую, що той чи той видає себе за філософа, я зразу вирішую, що він, мов та бабуся, хвора на нетравлення, напевне, "розладнав собі шлунок".
Я сидів у залі, на той час спустілій; вогонь у каміні ледве палахкотів, як то буває, коли він, спершу розгорівшися жарко та нагрівши повітря, пригасає і тішить уже тільки очі; за вікнами вже товпились вечірні тіні та примари й дивилися на нас двох, самотніх і мовчазних, вітер надворі то притихав, то ревів грізно, і мене почали опановувати дивні почуття. В мені наче щось відтавало. Моє розбите серце й знавісніла рука вже не бунтували проти вовчого світу. Цей спокійний дикун ніби втішив мене, примирив з тим світом. Ось він сидить, і сама байдужість його виказує вдачу, в якій не чаїться цивілізоване лицемірство, чемна облуда. Він був дикий, він був справжньою дивовижею, і все ж я почав відчувати до нього якийсь таємничий потяг. І саме ті прикмети, які напевне б відштовхнули від нього більшість людей, були магнітом, що притягували мене. "Спробую подружити з поганином, коли вже християнська доброта виявилась тільки пустою люб’язністю", — подумав я. Підтягши ближче свого ослона, я спробував зав’язати розмову, супроводячи її приязними жестами та мінами. Спочатку він наче й не помічав тих моїх запобігань; але нарешті, коли я заговорив про його гостинність уночі, він озвався й спитав, чи й наступної ночі ми також спатимемо разом. Я відповів ствердно, і йому це, видимо, сподобалося, а може, навіть трохи лестило.
Тоді ми схилились над книжкою вдвох, і я спробував пояснити йому призначення друку та зміст кількох малюнків, що там були. Цим я швидко розбудив його цікавість, а далі ми заходились, як уміли, обговорювати, що ж іще можна побачити цікавого в цьому славному місті. Потім я сказав, що добре б закурити, і він, вийнявши торбинку з тютюном та томагавк, спокійно простяг їх мені. Так ми сиділи, затягуючись по черзі з тієї чудернацької люльки й раз по раз передаючи її один одному.
Коли доти в поганиновому серці ще таївся якийсь лід байдужості до мене, то ця по-дружньому, з насолодою викурена люлечка розтопила його, і ми стали щирими приятелями. Квіквег, здавалось, прихилився до мене серцем так само природно й невимушено, як я до нього; коли ми скінчили курити, він притулив своє чоло до мого, обняв мене за стан і сказав, що віднині ми одружені: цей мовний зворот у нього на батьківщині означає, що ми стали побратимами і він, коли буде потрібно, радісінько віддасть за мене життя. Такий раптовий спалах приязні в будь-кому з моїх співвітчизників здався б мені вкрай передчасним і викликав би гостру недовіру, але простосердого дикуна ці старі правила не стосувалися.
Після вечері ми ще трохи посиділи, покурили, погомоніли, а тоді разом пішли до своєї кімнати. Квіквег подарував мені оту новозеландську голову; потім вийняв свою здоровезну торбину з тютюном і, пошпортавшись на дні, дістав з неї десь із тридцять срібних доларів, розіклав їх на столі, поділив не рахуючи, на дві рівні купки и посунув одну до мене, сказавши, що вона моя.