Я так і робив. Виходив і рушав набережною Тібру, сам-один, засмучений і нещасний. Однак я не лютився на неї, а, навпаки, співчував їй, бо розумів, що я витриваліший за неї і що їй куди важче. Така вже вона була, що сама ватувала себе, і це видно було хоч би з того, як вона ступала та дивилась: люто, стривожено, пожадливо, як той звір, що марно чогось шукає. Відповідала мені різко, в голосі її було більше ніж роздратування та антипатія, вчувалось гарчання звіра, що мучиться, не відаючи чому, і накидається на невинних. Мій здогад про зміну в її вдачі підтвердила і її мати, котра на мої скарги розповіла, що Катерина ще змалку те й робила, що возилась із ляльками і гралась у маму із своїм меншим братиком. З роками у неї все зростала та пристрасть, як я казав, наче в жінки, що сподівається мати багато дітей. Вона це знала і на це розраховувала. Але дітей не було, і бідолашна навісніла.
Так збігло п'ять років. Справи в крамниці йшли добре, але я був нещасливий, відчував, що це не життя. З Катериною що далі, то було гірше: тільки гарикала та ображала мене. Сусіди вже не казали, що я взяв святу. Не святу, а сатану впустив я собі в дім. Бідолашна мати втішала мене, кажучи, що, може, колись таки знайдеться дитина, і Катерина переміниться на краще. Але я зневірився і, спостерігаючи, як вона грюкає в хаті з набурмосеним обличчям, сповнена зненависті та злості, думав собі: одного дня, як оскаженілий пес, вона накинеться і загризе мене. Я не бачив тому кінця-краю і, прогулюючись набережною та поглядаючи на річку, міркував собі: "Мені двадцять п'ять років; я, так би мовити, ще хлопець, а життя моє зав'язане, нема просвітку, бо я приречений жити з сатаною". Я знав, що не розлучуся з нею, бо кохаю її, та й у неї тільки я один був на світі, але й розумів, що лишатися з нею — то пекло. Від тих думок мене охопив такий смуток, що я мало не кинувся в річку.
Якось увечері, повертаючись додому, я несамохіть зійшов по брудних сходинках і, вибравши собі місцину під склепінням мосту, зняв піджак, згорнув та поклав його на землю. Тоді в напівсутіні написав записку і поклав на піджак. В тій записці було:
"Я вкорочую собі віку через дружину". І підписався. Був початок зими. Тібр, темний, повен гілляк та всяких уламків, холодний, ніби печера, мав моторошний вигляд. Коли я зібрався був скочити у воду, мене охопив страх, і я заплакав. Схлипуючи, я кинувся назад, збіг сходами і подався додому. Вбіг прямо до спальні і схопив за руку Катерину, що вже спала, розбудив її.
— Йди зі мною! — наказав.
Вона перелякалась і ледве дишучи, подріботіла за мною. Може, боялась, що я вб'ю її, бо перед сходами спробувала пручатись. Було темно, безлюдно, і я змусив її зійти. Вона попереду, я — в сорочці та манішці — за нею. Під мостом я показав їй піджак, підняв записку і дав їй, кажучи:
— Ось до чого ти мене довела! Чому, Катерино, ти така? А яка ж була ніжна! Тепер ти справжнісінька сатана! Чому?
По цих словах вона й собі заплакала і пригорнулась до мене, запевняючи, що відтепер стане іншою. Тоді допомогла мені надягти піджак, і ми повернулись додому. Я розповідаю про це, щоб передати, в якому відчаї я перебував. Але Катерина не поіншала. Вона тепер ще й допікала мені за те, що не наважився вкоротити собі віку.
Був тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Після перших же бомбардувань мати вирішила, що треба зачинити крамницю та їхати на село до Валлекорса в Кампанью. Катерина то хотіла, то не хотіла, і я мало не божеволів. Нарешті ми вирушили на якійсь автомашині, що їхала по борошно та інші продукти для чорного ринку. Ми сіли в автомашину на якісь лавки, тримаючи на колінах валізи. Проїхали трохи і за Фрозіноне опинились в чистому полі, далеко від гір, серед голих та наїжачених стернею нив. Через оту спекоту я мало не заснув, аж враз автомашина зупинилась і водій гукнув:
— Літак! Усі в канаву!
Літака ще не було видно, але наростав рокіт мотора, грізний, металевий, зловісний. Неподалік тягнувся ряд тополь та інших дерев, і саме звідтіля долинало гудіння. Я гукнув до Катерини:
— Мерщій ховайся!
Але вона тільки здвигнула плечима і огризнулась:
— Я лишаюсь.
— Ховайся, — наполягав я, — а то загинеш!
— А мені байдуже.
Ця її відповідь долинула до мене, коли я вже був на землі; а тоді кинувся до рову. За мить літак затулив небо над нами, і серед ревоту моторів я почув, як зататакав кулемет.
Катерина сиділа на машині, а кулі здійняли хмаринки пилу, що поволі розвіювалися. Літак зник на вогнистому небі, наче білий метелик. Посеред дороги все ще стояв грузовик, де залишилася Катерина. Я підбіг до машини, гукнув її, але вона не озивалась. А скочивши на машину, я побачив, що вона мертва.
Отак у двадцять п'ять років, коли переді мною було ще все життя, широке, вільне, таке, про яке я мріяв колись на набережній Тібру, я овдовів. Але я кохав Катерину і ще довго не знаходив собі розради. Мені думалось, що збурена інстинктом, який нуртував у ній, Катерина не знала й сама що вдіяти. А не знайшовши виходу, озлобилася зовсім не з власної вини. І врешті замість того, що шукала, вона знайшла смерть. І тут ми не могли нічим зарадити. Вона змінилася й загинула з незалежних від неї причин. Із тих же причин я страждав, а потім позбавився страждань. Лагідність, яку я колись так любив у ній, їй подарувала доля, точнісінько так як злість і смерть.
СЛОВО "МАМА"
Чого тільки не трапляється в житті! Якось увечері опинившись у тратторії з Стефаніні отак за розмовою я спитав його, чи не міг би він скласти мені листа, наче від людини, що голодує, безробітна, має на своєму утриманні тяжко хвору матір, і через те сподівається на людське милосердя, прохаючи допомоги, щоб мати кусень хліба та підлікувати хвору.
Стефаніні, вічно голодний сам, завжди без гроша, завжди в пошуках щасливої нагоди, володів пером, як справжній писар. Він був журналіст, не раз посилав статті до місцевої газетки, а на дозвіллі міг скласти й вірша на ту чи іншу тему з усіма як годиться римами.
Моє прохання зацікавило його, і він одразу спитав, навіщо мені той лист. Я пояснив, що чого тільки не буває в житті: сам я малописьменний, і, може статися, такий лист пригодиться мені, бо ж не щодня маєш під рукою людину, як ось Стефаніні, спроможну як слід написати листа. Ще більше зацікавлений, він запитав, чи справді таки моя мати недужа. Я відповів, що, дякувати богу, моя мати, сільська праля, при доброму здоров'ї, але всяк може трапитись. Одне слово, він прискіпливо розпитував, і я признався йому: живу, мовляв, з випадкових заробітків і коли нема нічого ліпшого, то може прислужитися й лист, що його я просив скласти. На мій подив, він не обурився і розпитував далі, як я його думаю застосувати. Відчувши, що моє горе болить і йому, я сказав відверто, що подамся до якоїсь заможної особи і залишу їй разом з листом якийсь художній виріб — бронзову статуетку чи малюнок, сказавши, що через годину зайду взяти пожертву.
Художній виріб я дарував ніби на знак вдячності за доброзичливість; насправді це мало спонукати до ще більшої щедрості, бо ж навряд чи добродійник схоче взяти більше, ніж дати. Насамкінець я наголосив, що вміло складений лист — запорука успіху; в усякому разі не буде загрози, що хтось на тебе заявить у поліцію, бо йдеться про мізерію, та, зрештою, хто признається, що його обдурено.
Стефаніні уважно вислухав мої пояснення і погодився написати такого листа. Я сказав, що треба насамперед обіграти три моменти: голод, безробіття та материну недугу. Він пообіцяв, що напише все якнайкраще. Велів власникові тратторії подати аркуш паперу, витяг авторучку і, задерши голову, замислився. Потім швидко накидав листа без виправлень та помилок, що аж не вірилось. Видно, його підштовхувало марнославство; я ж бо похвалив його писарський хист та знання усіх тонкощів цього мистецтва. Скінчивши, він подав мені аркуш, і я, прочитавши, просто остовпів. Голод, безробіття, материна недуга розписано такими правдивими та щирими словами, що навіть я, знаючи цю фальш, майже розчулився. Як справжній письменник, Стефаніні майстерно вживав безліч разів слово "мама" у таких виразах, як: "моя люба мама", "моя бідолашна мама", "моя дорогесенька мама", знаючи, що "мама" одне з тих слів, що йдуть прямо в душу. Крім того, він чудово зрозумів мій хід з статуеткою і та частина листа, де йшлося про бронзову фігурку, була неперевершеним зразком того, як можна говорити, нічого не сказавши, і просити, нічого не просячи, одне слово, як можна непомітно закинути гачок рибці. Я захоплено сказав йому, що це справжній шедевр, а він задоволено розсміявся, погодившись, що вийшло таки гарно, що хотів би зберегти його собі, і попросив мене переписати листа. Я переписав його, заплатив йому за вечерю, і ми розійшлися як щирі друзі.
Через кілька днів я вирішив скористатися листом. Ще в розмові з Стефаніні він назвав мені особу, у якої, на його думку, мені поталанить. То був адвокат Цампікеллі, який, як він сказав, рік тому поховав матір. Вельми засмучений тяжкою втратою — як запевняв Стефаніні, — він вирішив чинити добро, допомагати людям як тільки можна. Словом, то була підхожа людина; адже не тільки лист Стефаніні зворушував та переконував, а й сам адвокат, переживши таке горе, мусив взяти близько до серця людське нещастя. Тож одного ранку я взяв листа і маленьку позолочену чавунну статуетку лева з лапою, покладеною на кулю, зроблену під мармур, і пішов до адвоката. Він мешкав на Праті в особняку, що ховався в старому саду. Покоївка відчинила мені, і я квапливо мовив:
— Передайте цю річ і лист адвокатові. Скажіть йому, що мені зараз ніколи, і я зайду через годину.
Передавши все це їй у руки, я пішов. Ту годину я проблукав безлюдними вулицями, повторюючи подумки слова, які мав сказати адвокатові. У піднесеному настрої і з ясною головою я був певен, що знайду потрібні слова в розмові з адвокатом. Через годину я був біля особняка і подзвонив. Я сподівався побачити людину мого віку, а виявилось, то чоловік років за п'ятдесят, лисий, з одутлим, млявим, червоним обличчям, сльозавими очима, як у сен-бернара. Я подумав, що його покійна мати мала не менш як вісімдесят років. І справді, на письмовому столі стояла фотографія старенької сивокосої синьйори із зморщеним обличчям.