Я вже чемпіонську золоту медаль заслужив, що так розчісував коси своїй гарненькій донечці… З курсу збилися! Гей, там, біля стерна, право на борт! Клівер — і формарсель-фа-ли! Круто до вітру! Крутіше, крутіше!.. Ох, і летить же! Просто як чарівний корабель… Ну, гаразд, я ще підніму. До стелі. Крий, Блекі, як хочеш побачити мою карту. А тут є що побачити, будь певен!
Отака міщанка незв’язних спогадів сипалася словами зі Шкі-перових уст, і торгала його тілом, і тіпала руками, а Джеррі, притулившись під бортиком койки, тужив, що не вміє допомогти. Він не міг зрозуміти, що це діється. Адже він не знав нічого ні про покер, ні про кермування вітрильниками, ні про трамвайні аварії в Нью-Йорку, ні про чесання кіс коханої доньки в скромній гарлемській оселі.
— Обидві неживі, — сказав Шкіпер: йому вже знов марилось нове. Він вимовив ті слова спокійно, ніби відповідав на запитання, котра година, а потім застогнав: — Ой, які в неї були коси, які гарні золоті коси!
Часинку він лежав нерухомо, лише ридав, наче йому серце рвалося. І Джеррі скористався з того. Він ліг Шкіперові під пахву, пригорнувся йому до боку, поклав голову на плече, ледь торкаючись холодненьким носиком до щоки, і відчув, як Шкіпе-рова рука обвиває його й пригортає міцніше. Пальці ласкаво погладили його, і теплий дотик оксамитової шкурки повернув Шкіперове марення в інший бік, бо він замурмотів суворо й зловісне:
— Котрий чорношкірий хоч оком скине на це щеня…
РОЗДІЛ VIII
За півгодини Ван-Горна пройняло рясним потом і напад пропасниці минувся. Він відчув у тілі величезну полегкість, і рештки маячного туману відлинули з голови. Але зосталася страшенна кволість, і Ван-Горн, скинувши із себе укривала та впізнавши Джеррі, заснув міцним здоровим сном.
Аж за дві години він прокинувся, встав із койки й рушив на палубу. Піднявшись трапом до половини, він висадив Джеррі нагору, а сам пішов назад до каютки взяти пляшечку з хіною. Але до Джеррі вернувся не одразу. Йому впала в очі довга шухляда під Боркмановою койкою. Дерев’яна закрутка відпала від неї, шухляда висунулась до половини, перехилилась униз, за-тислася й тільки через те не падала додолу. То були не жарти. Ван-Горн не мав сумніву, що якби вночі, під час шквалу, та шухляда вилетіла, то вже не було б на світі ні "Еренджі", ні жодного з вісімдесятьох людей, що пливли на ній. Бо шухляда була нап-хом напхана мішаниною з динамітних паличок, коробочок із запалами, моточків бікфордового шнура, олив’яних тягарців на вудки, залізного струменту й численних коробок із рушничними, револьверними й пістолетними набоями. Ван-Горн розібрав
і акуратно поскладав усі ті речі, тоді знайшов викрутку та довшого шруба й пригвинтив закрутку на місце.
А Джеррі тим часом спіткала нова пригода, не надто приємна. Дожидаючи, поки вернеться Шкіпер, він угледів дике собача, що зухвало розляглось на палубі футів за десять від своєї схованки між скриньками. Джеррі враз припав до палуби й почав скрадатися до нього. Уже начебто успіх був певнісінький, бо дике собача лежало, заплющивши очі, і видимо спало.
Але в ту хвилину помічник, що простував палубою на корму, до своєї пляшки, схованої між лантухами з ямсом, гукнув "Джеррі!" — якимсь чудним, захриплим голосом. Джеррі прищулив гостренькі вушка й чемно закрутив куцим хвостиком, одначе не кинув скрадатися до ворога. А дике собача, розбуджене помічни-ковим голосом, ураз розплющило очі, зиркнуло в бік Джеррі й шаснуло у своє лігво, де враз обернулось мордою назад, вистромило голову, вишкірило зуби й переможно, з викликом загарчало.
Втративши здобич через помічникову необачність, Джеррі побіг назад до люка зустрічати Шкіпера. Однак Боркман, уже добре зачмелений, бо не раз навідувався до пляшки, по-п’яному вперто вчепився за свою думку. Він двічі владно гукнув Джеррі, але той тільки лагідно прищулював вуха та крутив хвостиком, а на поклик не біг — знову встромляв голову в люк і дожидав Шкіпера.
Боркман згадав перший свій намір, попростував далі до бізань-щогли, дістав пляшку й добре хильнув. Проте друга думка, хоч яка нікчемна, не забулась; він трохи постояв, хитаючись, мурмочучи щось сам до себе та прикидаючись, ніби стежить за свіжим вітром, що надимав вітрила "Еренджі" й кренив судно, тоді похизувався перед тубільцем-стерничим буцімто орлиною пильністю своїх очей, насправді вже зовсім посоловілих, і почалапав на середину судна, до Джеррі.
Той нічого не помічав, поки Боркманова рука брутально вхопила його за бік. Джеррі виснув від болю й обкрутнувся мордою до нього. А помічник, бачивши напередодні, як бавився з ним Шкіпер, ухопив щеня за писок і почав торсати, аж зуби йому цокотіли — але зовсім не так, як торсав його Шкіпер: у цих грубощах не було любові. Голова й усе тіло його колотились, зуби стукотіли боляче, а потім його зовсім по-звірячому відкинуто геть, на слизьку похилу палубу.
Джеррі мав шляхетну вдачу. З рівними й вищими істотами він був утілена чемність. Ба навіть із нижчими, як ото з диким собачам, він ніколи не зловживав своєю перевагою свідомо. У його наскоках на те собача було більше задирацтва, ніж справжньої злості. А з вищими за себе, з двоногими білими богами, як оцей Боркман, він умів володіти собою, стримувати первісні інстинкти. Він не хотів гратися з помічником у ту гру, що їй так самозабутньо віддавався зі Шкіпером, бо не почував такої приязні до помічника, хоч і той був двоногим білим богом. Однак поводився Джеррі якнайчемніше. Він вернувся назад, мляво вдаючи те завзяття, з яким учора наскакував на Шкіпера. Він прикидався, грав роль, намагався робити те, чого йому зовсім не хотілося. Він удавав, ніби грається, і гарчав удавано, але не дуже вдало.
Він крутив хвостиком добродушно й приязно і гарчав люто й весело; проте помічник із якоюсь п’яною проникливістю відчув щось не те і невиразно здогадався, що Джеррі нещирий, що він дурить його. Джеррі справді його дурив — задля чемності. Боркман по-п’яному впізнав оману, але не розгледів за нею доброго почуття. І враз він озлився. Забувши, що й сам він тільки тварина, він уразився, що якась, мовляв, тварина гордує гратися з ним так по-дружньому, як із капітаном.
І війна стала неминучою — спершу тільки для Боркмана, а не для Джеррі. Первісний звірячий інстинкт спонукав Боркмана показати, що він, двоногий звір, — пан над цим чотириногим звіром. І Джеррі відчув, що помічникова рука стисла йому щелепу ще сильніше й жорстокіше, а тоді ще брутальніше відкинула його геть на палубу, яка тим часом зробилася крутим і слизьким косогором, бо вітер посвіжішав і яхта накренилась дужче.
Джеррі знов вернувся, відчайдушно чіпляючись пазурами за схил палуби, що не давав опори лапам; цей раз він уже не вдавав лютого, у ньому прокидалася справжня лютість. Він сам того не знав. Швидше йому здавалося, ніби він грається в таку гру, як зі Шкіпером. Тобто гра вже почала захоплювала його, хоча й зовсім по-іншому, ніж тоді, коли він грався зі Шкіпером.
Цього разу його зуби шарпнулись до Боркманової руки швидше й небезпечніше, однак він схибив, і його схоплено та відкинуто по гладенькому схилу ще сильніше, ще далі, ніж перше. Назад він дерся вже неабияк розлючений, дарма що сам і не знав того. Але помічник, бувши людиною, хоч і п’яною, відчув зміну в щенятиній поведінці раніше, ніж сам Джеррі. А відчувши, зразу озвірів, ніби скотився в первісні часи, і вже ладен був насправжки стятися зі щеням, щоб його собі підкорити — як колись первісна людина намагалась підкорити собі перших вовченят, украдених із лігва в скелях.
Та й Джеррі міг вернутись у ті часи. Адже його давні предки були ірландські вовчури, а ще давніші, предки вовчурів, — вовки. У його гарчанні почулись нові тони. На струнах його голосників грало незабуте, незгладне минуле. Він блиснув зубами, прагнучи вгородити їх чимглибше людині в руку. Його пройняв бойовий запал. Джеррі скотився в темну, непроглядну дикість молодого світу майже так само швидко, як і Боркман. Тепер його зуби позначили помічникову праву руку, роздерши ніжну, чутливу шкіру зсередини всіх пальців. Ті зуби, гострі, як голочки, були шкулькі, і Боркман, упіймавши щеня за щелепу, жбурнув його від себе так, що Джеррі трохи не вдарився об низенький фальшборт "Еренджі".
Тим часом Ван-Горн, навівши лад у повній вибухових речовин шухляді під Боркмановою койкою, уже підіймався на палубу. Угледівши бій між помічником і щеням, він спинився на трапі й став спокійно дивитися.
Власне, він дивився через мільйон років на двох оскаженілих створінь, що зірвалися з припони еволюції й скотились назад у темряву стихійності, в ту добу, коли ще не зародився розум і не влив у життя лагідності й порозуміння. Одне й те саме заворушилося в спадкових криївках мозку і в Боркмана, і е Джеррі. Час повернувся далеко назад для них обох. Усіх змагань і досягнень десятків тисяч поколінь наче й не було, і бій між Джеррі та помічником точився, ніби між напівмавпою і напіввовком. Жоден із них не бачив Ван-Горна, що стояв на трапі, вистромивши з-за бортика тільки голову.
Боркман не був уже богом для Джеррі, бо й сам Джеррі не був уже чистопородним ірландським тер’єром. Останній мільйон років відбився в їхній спадковості не так міцно, не так тривко, як ще давніші часи, і обидва забули його. Джеррі не знав, що таке сп’яніння, але знав, що таке несправедливість, і вона розлютила його до нестями. Боркман не зумів спинити нового наскоку Джеррі, і той устиг куснути обидві руки, перш ніж помічникові пощастило його відкинути.
І знов Джеррі вернувся. Мов справжній дикий звір, він істерично завивав з обурення. Але не скімлив. Не щулився й не сахався від ударів. Він рвався до ворога, намагався зустріти удар гострими зубами, не ухиляючись, сквитатися за нього. Цей останній раз помічник відкинув його геть так сильно, що він боляче вдарився об фальшборт боком, і Ван-Горн вигукнув:
— Ану годі, Боркмане! Не займай щеняти!
Помічник аж здригнувся з несподіванки, бо не знав, що на нього дивляться, й озирнувся. Владний Ван-Горнів оклик долетів до нього через мільйон років. На його обличчі, перекривленому злістю, проступила ніякова, запобіглива усмішка, і він уже мимрив: "Та ми ж бавимось", — коли Джеррі надбіг знову, підстрибнув і вгородив зуби в руку своєму кривдникові.
Боркман умить скотився на мільйон років назад.