435] Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,
436] Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.
437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,
438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо
439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.
440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу
441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:
442] "Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?
443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.
444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,
445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?
446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї
447] Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!
448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,
449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —
450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:
451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,
452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.
453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.
454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!
455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]
456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!
457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:
458] Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,
460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,
461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово
462] Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.
463] Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!
464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.
465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?
466] Те, чого прагну,— я сам. Од багатства я вбогим зробився.
468] Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!
469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі
470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.
471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе
472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.
473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній".
474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.
475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,
476] Наче по хвилі ковзнув. "Безсердечний, куди ти? — в розпуці
477] Зойкнув юнак.— Зупинись! Не лишай тут того самотою,
478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,-
479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!"
480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз
481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.
482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.
483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле;
484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь
485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.
486] Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,
487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане
488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки
489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,
490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.
491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець;
492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.
493] Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.
494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,
495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний "О горе!"
496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: "О горе"!
497] Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо
498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.
499] Все ще задивлений в воду: "Любове моя нещаслива!" —
500] Мовив останні слова. "Нещаслива!" — долинуло з лісу.
501] "Хлопче коханий, прощай!"-І "Прощай!" — Ехо повторила. [61]
502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть
503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.
504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,
505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,-
506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.
507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.
508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,
509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви
510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.
511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі
512] Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало.
513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,
514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим
515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.
516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:
517] "Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось
518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.
519] День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний
520] Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки
521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,-
522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю
523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.
524] Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою
525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!"
526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.
527] Скоро підтвердились віщі слова-що сказав, те стається:
528] Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.
529] Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,
530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.
531] "Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,
532] Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить:— Невже ж то
533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг-ці марниці,
534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні
535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,
536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий
537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?
538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,
539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,-
540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні
541] В розквіті сил, мої друзі-ровесники,— спис, а не.тирс вам
542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!
543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!
544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом
545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела
546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!
547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,
548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62]
549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні
550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!
551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,
552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.
553] Нині ж-о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,
554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,-
555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;
556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.
557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію
558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.
559] Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом
560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.
561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?
562] Гей же! — Велить він рабам.— До мене того верховода,
563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!"
564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,
565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —
566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше
567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.
568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,
569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но
570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же
571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.
572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. "Щось я не бачу
573] Вакха",— нахмуривсь Пентей. "Не знайшли його,— ті відмовляють.-
574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили
575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.
576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю".
577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима
578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,-
579] "Ти, що сконаєш за мить,— проказав,— у науку для інших,
580] Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,
581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?"
582] "Звуть Акетом мене,— відповів йому той незворушно,-
583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:
584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,
585] Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:
586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно
587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.
588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,-
589] "Все, чим багатий я,— каже,— наступнику мій, спадкоємцю,
590] Нині тобі віддаю". А багатий він був лиш одними
591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.
592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,
593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно
594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63]
595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,
596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.
597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,
598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег...
599] Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.
600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці
601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну
602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.
603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить
604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.
605] "Ось ми!" — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:
606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.
607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.
608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,
609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —
610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.
611] От і кажу я супутникам: "Хто з богів, ще не знаю,
612] В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!
613] Хто б ти, одначе, не був,— не гнівися, сприяй нам у всьому!
614] Вибач і друзям моїм!" — "За нас ти дарма не молися!" —
615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок
616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.
617] "Справді!" — підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий
618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,
619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі
620] їх бадьорить,— геть усіх одурманив до здобичі потяг.
621] "Не потерплю,— я гукнув,— щоб у нас на судні коли-небудь
622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!"
623] З тим загороджую шлях їм собою.