На мить я забув, чого приїхав сюди. 292
— Мартіне, — почув я по-лікарському діловитий голос Крістіана, — ти що, в істериці?
— Може, воно так і здається, — відповів я, — але істерики в мене немає. Вже немає. Проте була. Так, була. Через нікчемну гілляку кошлатої ялини. А тепер вже минулася. Але я не мав часу одягтися. Я приніс тобі щось, Карле Юргене.
Я розстебнув піжаму, витяг торбу й поклав п на стіл.
— Торба на шитво панни Лунде, — мовив я.
Мушу визнати, що я почував себе, як Архімед тієї миті, коли він вигукнув своє "Еврика!".
Карл Юрген якусь мить дивився на торбу, тоді простяг руку, підняв її і підніс до світла. Крістіан також дивився на торбу. Крига на ній розтанула, і тепер вона скидалася на мокру ганчірку.
— Відбитки пальців... — мовив я.
— їх тут немає. На матерії рідко залишаються відбитки пальців. А ця ще й довго мокла. Як ти її знайшов, Мартіне?
Я розповів як.
— Ти молодець, Мартіне.
У мене було таке почуття, як у того собаки, що приносить своєму господареві газету. Якби я мав хвоста, то помахав би ним. Карл Юрген був скупий на похвалу.
— І вона була порожня?
— Зовсім порожня. Обмотана навколо гілляки. А книжки... — мовив я.
— Книжки?.. — підхопив Карл Юрген. — Книжки стоять на полиці в домі полковника Лунде. Той, хто забрав торбу, поскладав їх на місце. Вони стоять на полиці зі збірками поезії.
— А відбитки пальців?.. — знов сказав я. Карл Юрген хвилину подумав.
— На книжках полковника Лунде є відбитки пальців усіх членів родини, — мовив він.
— Крім Люсі, вона не читає поезії.
— Але витирає з них порох, правда? І вибиває книжки. Ги сам розповідав, яка там усюди чистота й лад.
Так, — відповів я. — У тебе немає сигарети, Крістіане? Я... я свої забув... Він глянув на мене.
— Тебе морозить, Мартіне?
— Трохи, — відповів я.
Іди до моєї спальні, знайди собі якесь убрання й одягнися. А сигарету отримаєш, коли повернешся. Але спершу стань під гарячий душ. [293]
Під гарячий душ? Тепер, серед ночі?.. Ага, правда. Я ж не в домі полковника, а в помешканні Крістіана. Вода була як окріп.
Я зайшов до Крістіанової спальні. До спальні з шафою уздовж цілої стіни, з телефоном на нічному столику біля широкого низького ліжка, з килимом на цілу підлогу.
Я витяг кілька шухляд, відчинив кілька дверцят шафи й одягнувся. Навіть зав'язав краватку. Від вбрання ледь тхнуло лікарнею. Я повернувся до вітальні.
Мені дали сигарету й ще чарку нерозведеного віскі. Крістіан і Карл Юрген не випили нічого. Не з принципу, а з професійних міркувань.
— Чому...
Карл Юрген усміхнувся. Але я не здався.
— Чому вбивця різець викинув, якщо то був різець, а торбу ні?
Карл Юрген хвилину подумав.
— Ми не знаємо, чи знайдемо знаряддя злочину. Думаю, що знайдемо. Досвід показує, що, як правило, ми його знаходимо. Буває, що злочинець мусить поспішати, тому кидає свою зброю. Але буває й так, як пояснював Крістіан: зброя стає символом злочину. Кидаючи зброю, символ злочину, злочинець наче перекреслює свій вчинок...
— А як же торба на шитво? — запитав я. — Чому її не викинули або не сховали? Чому вона така важлива? Різець... і торба на шитво. Наче такі різні речі. Одна з них, різець, має в цій справі цілком конкретне, моторошне призначення. А торба, навпаки, — начебто невинна річ... Чого її забрано? Чого вона така важлива для когось?..
— Не знаю, — відповів Карл Юрген. — Не знаю, чого вона така важлива. Та видно, що важлива, коли хтось не поледачився піти по неї на цвинтар, а потім так хитро сховати її. Якби вона була в домі полковника Лунде, ми б її знайшли. Ми його ретельно перетрусили.
Я згадав, як Ев'єн і Стен за чотири години перевернули в домі все догори дном.
— А горище? — запитав я. — Воно, мабуть, величезне. Двоє людей не могли б за чотири години перешукати його. Чому торбу не сховали на горищі?
— її не сховали на горищі чи десь-інде в будинку з однієї причини. Треба було поспішати. Комусь спала блискуча думка обмотати її навколо гілляки за вікном.
— А чому її не спалили?
Я невиразно відчував, що мої запитання наївні. Принаймні починалося з наївного "чому".
— Ми б дізналися про це. Ми взяли на аналіз попіл з [294] кожної груби. Попіл з тканини легко визначити. Крім того, якщо тканина горить, то довго чути дим з неї, а той, хто забрав торбу, знав, що ми наступаємо йому на п'яти.
— Або їй, — сказав Крістіан.
Це були перші слова, які він сказав за цей вечір, не рахуючи, звичайно, його лікарських зауважень про мій стан.
— Одне мені не зрозуміло, — сказав я. — У домі... в домі всюди мир і злагода. Просто гармонія, та й годі. Ніхто нікому не скаже поганого слова. Кожне робить своє діло, скрізь панує взірцевий лад, а щоб підтримувати його, потрібен час. Полковник Лунде ходить на службу, а ми решта залишаємось удома. Я навчаю Вікторію, вечори ми просиджуємо у вітальні. Перед полуднем, коли ми з Вікторією кінчаємо свою науку, я вибираюся на прогулянку в товаристві двох дам. Тобто або з панною Лунде й Люсі, або з Вікторією і Люсі, або... є й інші комбінації. Я хочу сказати, що ніколи не залишаю двох дам разом. Бо ж я повинен наглядати за...
— Отже, коли ти вибираєшся на прогулянку з двома, третя залишається вдома?
— Інколи вони йдуть зі мною всі три.
— Добре, але з однією ти не гуляєш ніколи?
— Ні.
— І часом котрась із них залишається вдома сама? Я ковтнув віскі.
— Ну так, три мінус дві буде одна.
— Отже, та одна, що залишається вдома, може без жодних перешкод податися на горище?
Я сягнув по нову сигарету. Який ще висновок можна було зробити з моїх слів?
— І що з цього виходить, Мартіне?
Я не мав наміру робити кар'єри в поліції. А проте Карл Юрген явно випробовував мене — наче хотів пересвідчитись, чи я вмію самостійно думати. Я витримав випробування.
Полковник Лунде, — відповів я, — єдиний ніколи не буває вдома сам.
— Ну й що?
Отже, це він ходить уночі по горищі. Ти це маєш на думці, Карле Юргене?
Я нічого не маю на думці. Я тільки роблю висновки з твоїх слів.
А проте не все тут сходиться, — повів я далі. — Адже полковник Лунде й раніше, поки я прийшов туди, першу половину дня був на службі. Тож навіть якщо я тягну двох Дам Лунде гуляти перед полуднем, однаково всім їм найкраще [295] вирушати на горище вночі. Так усе заплуталось... Я...
Від міцного Крістіанового віскі я захмелів. У голові в мене ледь паморочилось.
— Може б, ви випили разом зі мною? Я...
— Ні. Тобі краще, Мартіне, вернутись і лягти в ліжко. Я відвезу тебе. Не можу я ризикувати, щоб під час перевірки поліційної машини виявилося, що за кермом сидить п'яний водій. А звідти я заберу сержанта Ев'єна.
— Дякую, Карле Юргене, — мовив я.
Собаці наказано лягати на місце. Господар уже взяв від нього газету.
— А торба?.. — спитав к.
— Я сьогодні ж таки передам її в лабораторію. Не хвилюйся, її дослідять до останньої ниточки. Хоч навряд чи я в ній щось знайду.
— Щось знайдеш, — мовив Крістіан.
Карл Юрген і я вже рушали до дверей, але зупинились, мов на команду, й глянули на Крістіана. Він сидів на стільці й незворушно палив.
— Що я в ній знайду, Крістіане?
— Знайдеш землю.
Карл Юрген сидів за кермом. Ми їхали мовчки. Я був стомлений і трохи п'яний. Я не хотів дзвонити в двері, тільки легенько постукав. Сержант Ев'єн відразу відчинив нам.
— Усе гаразд? — запитав Карл Юрген.
— Так, тихо, як у могилі, пане інспектор. Сержант Ев'сн міг би трохи тактовніше вибирати слова. "Тихо, як у могилі".
Сон не приходив. Я лежав і слухав, як гілляка стукала об стіну за моїм вікном. Гілляка, яку я так люто ненавидів. Тепер лють моя вляглася. Гілляка була наче моїм приятелем. Мені навіть подобалося слухати її стукіт.
Крістіанове віскі подіяло на мене. Я був стомлений, але спокійний.
Усе якось владнається. Карл Юрген забрав торбу. Крістіан сказав, що він знайде в ній землю. Дивні речі каже той Крістіан... Про землю... про кров... Усе якось владнається. А Крістіан нехай собі снує свої химерні думки.
Я лежав, приємно сп'янілий, у тому стані, коли людина [296] почуває себе так, наче весь світ його приятель, і навіть гадки не мав, що саме Крістіанові химерні думки й необережно сказана колись фраза неабияк стривожили вбивцю. Адже тільки вбивця здатен був зрозуміти хід Крістіанових думок і те, що він сказав.
Не міг я також знати, що саме через це вбивця спробує завдати нового удару.
Я знаю, як корисно зганяти свого лють. Мій приятель психіатр навіть каже, що подружжя, яке не б'є час бід часу посуду, — нездорове подружжя.
У мене ніколи не було дружини, отже, свою лють я зігнав на ялиновій гілляці.
І мені полегшало. Ненависть, страх, лють — усе це вилилось на нещасну ялинову гілляку. Так, мені справді полегшало.
А крім того, я знайшов торбу на шитво.
Мені здається, наче в цьому домі навіть повітря стало чистіше. Я без жодних труднощів знов занурився в гармонійний життєвий плин родини Лунде, який міг сколихнути лише Карл Юрген зі своїми логічними висновками та Крістіан зі своїми химерними міркуваннями.
Тепер я вже не був певний, що Люсі справді така незадоволена своїм життям, як вона казала. Коли вона забувала про свою роль небезпечної спокусниці, то ставала просто милою господинею. Інколи я чув, як вона співала. А співала вона справді гарно, хоч так і не змогла переконати в цьому Норвезьку оперу.
Панна Лунде дедалі більше нагадувала мені класичну тітку в домі своїх родичів.
Вікторія долала науку під моїм керівництвом, час від часу скоса позираючи на мене. В її зелених очах під чорною гривкою з'явився новий Еираз. Видно було, що вона снує якісь думки, — я здогадувався, які саме. Поцілувавши її, я сказав, що не мав з того ніякого задоволення. Я добре знав дівчаток такого віку. В мене було сотні таких учениць. І я пам'ятав їхні записочки — зворушливі освідчення в коханні, які я інколи знаходив у зошитах з контрольними. Пам'ятав, як авторки тих записочок червоніли й скоса позирали на мене, коли я другого дня приходив до класу. Що ж, невеличке захоплення Вікторії не зашкодить. Воно трохи розважить її.
Полковник Лунде йшов із дому й повертався в той самий час, хвилина в хвилину. Я міг по ньому наставляти годинник.
Я завжди був байдужий до військової справи. Я знав [297]лише, що вона потрібна. А тепер раптом зацікавився нею Тільки як чистого наукою.