Я думала, що він зовсім не такий.
— А який же?
— Я думала, товстий.
Він сів перед дівчинкою навпочіпки і потонув серед дітей, як у траві. Вони мацали його, гомоніли навкруги, і ніколи найгучніша слава не співала йому так солодко у вуха, як цей страшний крик, що оглушав його.
Він на секунду прикрив очі рукою.
А Таня стояла поряд, майже торкаючись його плеча. Раптом вона відчула, що хтось намагається вийняти її руку, заховану глибоко у кишеню. Це Коля вхопив її за кисть і щосили тягнув до себе. Дівчинка пручалася, згинаючи лікоть, поки рука не ослабла. Коля витяг її з кишені, але не підняв угору, як на те чекала Таня, а міцно стиснув.
— Таню, — сказав він тихо, — я так боявся за тебе! Я думав, що з тебе сміятимуться. А ти молодець! Не сердься на мене, не сердься, прошу тебе. Мені так хочеться танцювати з тобою на шкільній ялинці!
Ні звичайної посмішки, ні впертості не почула вона у його словах.
Він поклав руку їй на плече, ніби веселий танок уже почався, наче вони вже кружляють.
Дівчинка зашарілася, збентежено дивлячись на Колю. Ніжна усмішка освітила її обличчя, наповнила очі, губи. Тепер вона нічого не боялася і теж підняла руку. Вона зовсім забула про свої образи, і кілька секунд її замазана худа рука лежала на його плечах.
Раптом Філько обняв обох, допитливо глянув на Таню, глянув на Колю. Його безтурботне обличчя цього разу не виражало радості.
— Помирилися, значить, — голосно сказав він.
Таня відсмикнула руку з Колиного плеча.
— Що ти верзеш дурниці, Філько! — сказала вона, ще більше червоніючи. — Він просто звернувся до мене з проханням, щоб я запросила його до себе завтра на свято. Але я не запрошую. А втім, нехай приходить, якщо вже він так бажає цього.
— Так, так, — тихенько зітхнув Філько, — завтра Новий рік, я пам'ятаю — це твоє свято. Я прийду до тебе з батьком, він питав мене: можна?
— Приходь, — квапливо відповіла Таня. — Можливо, у мене буде весело. Приходь, — сказала вона й Колі, торкнувшися його рукава.
Філько силоміць протиснувся між ними, а слідом ринув натовп і широкою рікою роз'єднав їх.
Новорічна ніч приходила в місто завжди тиха, без хуртовин, і небо в цю ніч іноді було чисте, іноді з тонкою млою, що спалахувала від кожного мерехтіння зірок. А трохи вище за цю млу, над нею, у величезному, на півнеба, колі, ходив своїм шляхом місяць.
Цю ніч Таня любила більше, ніж найтеплішу ніч влітку. Цієї ночі їй дозволяли не спати. Це було її свято. Щоправда, вона народилася не в саму ніч під Новий рік, а раніше, але чи має це значення! Свято є свято, якщо воно твоє і якщо навколо тебе також радіють. А цієї ночі в місті ніхто не спав. Сніг з тротуарів скидали на дорогу, і ходили один до одного в гості, і серед ночі лунали пісні, і рипів під ногами сніг.
Цього дня мати ніколи не працювала, і Таня, прийшовши із школи, ще з порога кричала:
— Стоп! Без мене пиріжків не ліпить!
А мати стоїть посеред кімнати, і руки в неї у тісті. Вона відводить їх назад, як два крдила, що готові підняти її в повітря. Та мати лишається на землі. Вона нагинається до Тані, цілує її в чоло й каже:
— Із святом тебе, Таню, з канікулами. А ми ще нічого не починали робити. Чекаємо на тебе.
Таня, кинувши книжки на полицю, поспішала надіти свою стареньку, в чорних цяточках, сукню. Вона ледве влазила в неї. Дівчинка за рік виросла, і тепер у цій сукні чимось нагадувала вітрило, що його наповнив попутний вітер.
Мати, поглядаючи на доньку хитала головою:
— Велика, велика!
А Таня, не боячись замазатися в тісто, хапала її ззаду за руки і, трохи піднявши, проносила через усю кімнату.
— Ти надірвешся! — перелякано кричала мати.
Але мати була не важка. Ця ноша була для Тані легша за жмут сухої трави.
Донька обережно опускала матір на підлогу, і обидві ніяково дивилися на стареньку, що стояла у дверях.
Обидві з'їхали з глузду, — казала нянька, — забули про тісто!
XIV
І тоді наставали найприємніші години. Все, що ввечері Таня їла й пила і чим частувала гостей, — все вона робиласама. Товкла чорні зернятка маку, видавлюючи з них білий сік, схожий на молоко кульбаби. Бігала щохвилини в комору. А в коморі страшенно холодно! Все позамерзало, змінило свій вигляд, свій стан, який визначила природа. М'ясо було тверде, як камінь. Таня різала його маленькою пилкою. А молоко на полиці лежало кусками. Дівчинка кришила його ножем, а з-під ножа сипалися їй на руки довгі волокна і пил, схожий на пил каніфолі. Потім вона приносила хліб. Він сивів у коморі, як старий дід. З кожної пори його віяло смертю. Але Таня знала, що він живий, що все живе у її коморі. Ніщо не вмерло. Вона ставила хліб і м'ясо на вогонь, даючи їм життя. М'ясо ставало м'яке, лило сік, молоко вкривалося піною, а хліб починав дихати.
Потім Таня йшла на лижах у гай. Вона бігла пологим схилом униз, де з-під снігу було видно тільки верхівки молоденьких ялиць. Дівчинка вибирала одну, наймолодшу, в якої глиця була голубіша, ніж в інших, зрізала її гострим ножем і на плечах приносила додому.
Це було маленьке деревце, і Таня ставила його на табурет. Але й на маленькій ялиці вона знаходила кілька краплин живиці, яку любила жувати. І запах цієї живиці надовго оселявся в хаті.
Прикрас на ялиці було небагато: її голубі шпильки, на яких блищала освітлена свічками канитель, по гілках повзли срібні танки, на парашутах спускалися золоті зірки. От і все.
Але як добре було в цей щасливий день! Приходили гості, і Таня раділа друзям. А мати крутила для них патефон, який приносила з лікарні.
І сьогодні мало бути аж ніяк не гірше. Прийде батько, прийде Коля… Чи прийде він?
"Я, здається, знову його образила, — подумала Таня. — Навіщо? Яка дивна істота людина, якщо два слова, що вимовив хлопчисько Філько, можуть потьмарити її радість, убити добрі слова, готові вихопитися з серця, зупинити подану для дружби руку!"
Тані захотілося подивитися на своє плече, де недавно кілька секунд лежала Колина рука.
Ніяких слідів на Таниному плечі не було.
Зате, повернувши голову, вона побачила матір, яка пильно дивилася на неї.
Мати тримала щоденник — Танині шкільні оцінки. Не все було там відмінно, як раніше, але мати цього разу мовчала. Її погляд, звернений на дочку, був замислений і жалісний, наче вона роздивлялася не Таню, а крихітну істоту, яка колись гойдалася на її колінах.
Мати вже одягнулася в своє вихідне плаття, пошите з чорного шовку. З якою гідністю тримала вона сьогодні голову, яке важке і блискуче було волосся на потилиці! Хіба є на світі людина, вродливіша і миліша за неї?
"Як батько не може зрозуміти цього?" — подумала Таня.
Кілька пушинок з вати причепилося до материного вбрання. Таня здмухнула їх.
— Скоро прийде батько, — зауважила вона.
— Так, я чекаю, — сказала мати. — І Надія Петрівна прийде. Я просила її прийти.
— Ох, краще б вона не приходила! — мимоволі скрикнула Таня.
— Але чому, Таню? — спитала мати.
— Не треба.
— Чому ж, дурненьке дитя?
Але замість відповіді Таня покружляла з матір'ю навколо свого маленького деревця, весь час боячись, що, можливо, й дорослі прикидаються так, як діти; вони довго кружляли.
Скрип кроків і тупіт на ґанку перервали їхнє кружляння.
— Тато прийшов, — сказала сміючись мати. — Облиш.
Таня відскочила в куток.
— Коля прийшов, — сказала вона, пополотнівши.
Але це прийшли інші — три дівчинки, з якими Таня дружила в загоні.
Таня вийшла до них з кутка.
— А танцювати у тебе можна? — спитали дівчатка, хоча з морозу їхні очі ще нічого не бачили і обличчя були червоні.
— Можна. Сьогодні все можна! — сказала Таня. — Зараз я накручу патефон.
Голосна музика наповнила увесь дім, як сонцем, залила його звуками, затопила до самого даху.
Потім прийшли батько і Надія Петрівна. Батько кілька разів обняв Таню і поздоровив її з святом, а Надія
Петрівна подарувала їй торбази — м'які оленячі чоботи — і маленьку доху, всю гаптовану бісером.
А Колі не було.
І мати спитала:
— Де ж Коля?
— От упертий хлопчисько! — сказав батько. — Нізащо не хотів іти разом з нами. У мене, каже, є свій власний подарунок для Тані, я принесу його сам.
Слідом за ними прийшов Філько з батьком, матір'ю і трьома маленькими братами, які на собаках приїхали до нього в місто. Всі вони були смагляві і вишикувалися перед Танею, низько вклоняючись їй, як господині. Потім, як за командою, вийняли з кишень хустки, згорнуті вчетверо, і витерли ними носи. Мисливець пишався поведінкою своїх дітей, а їхня мати спокійно палила люлечку, поцяцьковану мідними цвяхами. І цвяшки ці блищали при свічках.
Малюків брали на руки, і Таня цілувала їх усіх без винятку, зрідка озираючись на свою матір. А та увесь вечір стояла поряд з Надією Петрівною, тримаючи її попід руку. Таня вже кілька разів намагалася їх розлучити: просила то потримати подаровану їй доху, то допомогти взути торбази. Але щоразу, з усмішкою поплескавши доньку по плечу, мати поверталася до Надії Петрівни, дружелюбно розмовляючи з нею.
Гості знову нагадали про танці.
Таня підійшла до патефона, радіючи, що хоч на хвилинку може повернутися до всіх спиною.
Вона старанно крутила ручку. Чорний блискотливий диск обертався перед її очима, і, працьовита, як кінь, ходила в своїй борозні голка. Вона співала в три голоси, співала в один, вона грала, грала, неначе хор мідних труб і флейт — ці світлі чарівники — оселився на її вістрі.
А Колі не було.
"Де ж він?" — думала в тузі Таня.
За її спиною, гойдаючи маленьку ялицю і великий паперовий абажур під стелею, танцювали діти. З ними разом танцював батько.
Він сьогодні був дуже веселий і танцював чудово, викликаючи у дітей захоплення.
— Подивись-но, Таню, — щохвилини казала мати, — це ж батько танцює!
— Так, — відповіла Таня, — я бачу, мамо, він дуже добре танцює.
Вона дивилася на батька. Але її думки і погляд блукали. І незабаром вона піймала себе на тому, що батько, і його танок, і всі веселощі мало привертають її увагу. А зовсім недавно стільки гірких і солодких почуттів юрмилося в її серці при самій думці про батька! Що з нею? Вона весь час думає про Колю.
"Де ж він тепер? У Жені сьогодні теж ялинка".
Але тут Філько з братами почав тихо кружляти, дедалі більше розширюючи коло. Вони піднімали ноги м'яко, трохи одриваючи їх од підлоги, і то один з них, то інший кликав до себе Таню.
Діти виконували танок, який танцюють звичайно веселі евенки на піщаному березі Тугуру тоді, коли над лісом сходить місяць.
Таня ввійшла в їхнє коло.