У другому розділі було кілька рядків про Лося Меллоя, але прізвище Налті не згадувалося. Про вбивство Маріотта — жодного слова. Може, згадають десь у світській хроніці.
Я одягнувся, з'їв два яйця і випив четверту чашку чорної кави. Потім подивився у дзеркало: чорні кола під очима ще лишилися.
Я вже прямував до дверей, коли пролунав дзвінок. Це був Налті.
— Марлоу? — невдоволено спитав він.
— Так. Ну що, знайшли його?
— Авжеж, знайшли,—відповів той і мугикнув.— На Вентура-Лайн, саме там, де я й казав. Ото порозважалися! Здоровань — шість футів, шість дюймів на зріст, статура — справжня металева шафа або кессон для підводних робіт. Їхав у Фріско, щоб подивитися виставку3. Поруч нього на сидінні — п'ять пляшок самогону. Він дудлив із шостої, рухаючись із швидкістю сімдесят миль на годину. До нього мусили під'їхати з двома поліцейськими, озброєними пістолетами та кийками,— не інакше.
Налті замовк, а я похапцем пригадував якісь дотепні вислови, але, на жаль, жодного не згадав.
— Здоровань вирішив побавитися з поліцейським і таки завдав їм роботи; зім'яв бік їхньої машини та викинув рацію у рівчак. А сам відкрив нову пляшку самогону і став пригощатися. Коли копам вдалося залізти в машину, вони заходилися лупцювати його кийками по голові. Він помітив їх тільки хвилин через десять і оскаженів. Тоді на нього наділи наручники. Ми його замкнули у холодній — хай посидить. Був п'яний за кермом, образив поліцейського офіцера під час виконання службового обов'язку, бився з двома поліцейськими. Умисне пошкодження майна, спроба уникнути арешту, тілесні ушкодження, порушення громадського спокою, самовільна зупинка на автостраді штату. Подобається, га?
— Що за дурниці! Робити нічого? Навіщо ти все це мені розповів?
— То був не Меллой,— зловтішно відповів Налті.— Цього птаха звуть Стояновський. Живе у Хеметі, працює кессонником у тунелі Сен-Джек. Має дружину та четверо дітей. Отаке. Що будемо робити для розшуку Меллоя?
— Нічого. У мене голова болить.
— Коли в тебе знайдеться вільна хвилина...
— Не знайдеться,— урвав я його.— Дякую за турботу. А коли розпочнеться слідство щодо того нігера?
— Нічого сушити голову,— порадив він і поклав трубку.
Я поїхав на бульвар Голлівуд, припаркував машину на стоянці поблизу контори, дістався ліфтом на свій поверх і ступив на поріг. Двері маленької приймальні завжди були незачинені на той випадок, коли хтось із клієнтів схоче мене почекати.
Міс Енн Ріордан підвела від журналу великі очі, глянула на мене й усміхнулася. На ній був коричневий костюм і білий светр з високим коміром. При денному світлі я побачив, що волосся у неї золотаво-рудого кольору. На голові капелюх — наголовок трохи більший за капелюх, а на крисах вільно можна було розкласти всю білизну, що я віддаю прати. Вона наділа його під кутом градусів у сорок п'ять, і капелюх торкався її плеча. Незважаючи на це, вона мала чудовий вигляд. Можливо, саме тому.
Їй було років двадцять вісім. Вузький лоб, але трохи вищий, ніж вважається елегантним. Ніс — невеликий і допитливий. Верхня губа трошки товща за нижню, а рот — трохи більший ніж треба. Всього потроху більше. Сірувато-блакитні очі з золотавими цяточками. І чарівна усмішка. До того ж у неї був вигляд людини, яка добре виспалася. Приємне обличчя. Такі подобаються: гарненькі, але не настільки, щоб брати з собою щоразу кастета, коли треба кудись іти вдвох.
— Я не знала, коли ви приймаєте у конторі,— мовила вона,— тому чекала на вас. А вашої секретарки сьогодні немає?
— У мене взагалі немає секретарки,— відповів я.
Проминув приймальню, відчинив внутрішні двері і ввімкнув дзвінок на зовнішніх дверях.
— Прощу до моєї приватної вітальні для роздумів,— запросив я.
Вона пройшла повз мене, і я вловив ледь чутний запах сандала. Дівчина зупинилася і почала роздивлятися навколо: п'ять зелених шухляд для карток, благенький брудно-червоного кольору килим, обшарпані меблі й подерті штори. У кабінеті давно ніхто не витирав пилюки.
— Думаю, вам потрібен хтось, щоб відповідати на. дзвінки і час від часу відсилати прати штори.
— Я сам відішлю їх напередодні дня святого Суїзина4. Сідайте. Хоч я можу втратити кілька незначних замовлень, то дрібниці. При моєму вмінні ходити пішки я заощаджу купу грошей.
— Звісно,— відповіла вона й обережно поклала велику замшеву сумку на скляну поверхню журнального столика. Потім нахилилась і взяла одну з моїх сигарет. Я обпік пальці, поки вона припалювала.
Дівчина всміхнулась крізь пасма диму — чудові зуби, хоча трохи завеликі.
— Ви, певно, не сподівались так швидко побачити мене. Як ваша голова?
— Не чекав... Погано.
— Як вас зустріли у поліції?
— Як завжди.
— Може, я заважаю вам займатися невідкладними справами?
— Ні.
— Чогось мені здається, що ви не дуже зраділи, побачивши мене.
Я набив люльку тютюном, сягнув по сірники і став старанно розкурювати її. Міс Ріордан схвально стежила за мною Тільки солідні чоловіки курять люльку. Але невдовзі їй доведеться розчаруватися в мені.
— Я зробив усе можливе, щоб не вплутати вас у цю історію,— сказав я.— Сам не знаю чому. Так чи інакше я більше цим не займаюся, бо учора ввечері досхочу наївся багнюки. Заснути зміг тільки тоді, коли нажлуктився, як свиня. Нехай цим займається поліція. До того ж мене попередили, щоб я не сунув носа куди не слід.
— Певно, ви не вплутали мене тому,— відказала міс Ріордан,— що, на вашу думку, поліція нізащо б не повірила, що я випадково опинилася біля западини. Через свою надмірну цікавість. Вони неодмінно шукали б у тому злочинний намір і обробляли мене, аж доки я б не зізналася.
— А може, я так не думав?
— Копи такі самі люди, як усі,— невлад промовила вона.
— Я чув, що спершу вони саме такі.
— Чогось зранку ви надто дратівливі.
Вона ще раз уважно оглянула мій кабінет.
— Як ваші справи? Фінансові, я маю на увазі. Чи багато грошей заробляєте з таким інтер'єром?
У відповідь я тільки мугикнув.
— Певно, ви вважаєте, мені краще займатися своїми клопотами і не лізти до вас із дурними запитаннями?
— Хіба це можливо?
— Мабуть, ні. Між іншим, вам теж це властиво. Скажіть, чому ви нічого не сказали про мене в поліції? Чи не тому, що в мене золотаве волосся і гарна статура?
Я не відповів нічого.
— Що ж, спробуємо з іншого боку,— невимушено вела вона далі.— Чи не хотіли б ви знати, кому належить нефритове намисто?
Я відчув, як дерев'яніє моє обличчя, і напружено намагався пригадати, що я їй розповів учора. Раптом згадалося: я ані слова не казав їй про намисто.
Знов узявши сірники, я заходився розкурювати люльку.
— Не дуже. А що?
— Просто я це знаю.
— У-гу.
— Цікаво, як ви поводитеся, коли схильні підтримувати бесіду?
— Не треба зайвого. Ви завітали сюди, щоб розповісти мені про щось. Ну то й кажіть.
Дівчина широко розплющила блакитні очі, і мені здалося, що в них зблиснули сльози. Вона закусила верхню губу і мовчки втупилась у стіл. Так вона просиділа якийсь час. Потім знизала плечима, подивилася на мене з щирою усмішкою і промовила:
— О, я знаю, що занадто допитлива. Це дісталося у спадщину від батька. Він був копом. Його звали Кліф Ріордан. Сім років він був шефом поліції у Бей-Сіті. Певно, вся річ у тім.
— Пригадую... Що сталося з ним?
— Нічого особливого. Просто викинули з роботи і скалічили життя. Зграя професійних гравців, яку очолював тип на ім'я Лаерд Брюнет, тоді обрала мером свою людину. Мер зняв батька і перевів до бюро реєстрації, а у Бей-Сіті в бюро нічого робити. Тому батько був змушений подати у відставку, а через два роки помер. Невдовзі й мати пішла з життя. Отже, два роки, як я сирота.
— Вибачте,— сказав я.
Вона погасила сигарету. Губної помади на ній не було.
— Можливо, я вам набридла, але мені хочеться, щоб ви зрозуміли: мені неважко спілкуватися з поліцейськими. Думаю, я повинна була сказати це ще вчора. Сьогодні вранці я з'ясувала, хто займається цією справою, і зустрілася з ним. Спочатку він був трохи сердитий на вас.
— Чого б йому радіти,— відповів я.— Навіть аби я розповів йому всю правду, він усе одно не повірив би. А може, й нам'яв мені вуха.
Мені здалося, що вона образилася. Я повільно підвівся і відчинив вікно. Гуркіт машин, що проносилися бульваром, долинав хвилями. Ну зовсім як нудота. Почував я себе кепсько, тому й відімкнув потаємну шухляду стола, дістав пляшку, яку тримав для відвідувачів, і налив собі добрячу порцію.
Міс Ріордан докірливо дивилася на мене. В її очах я перестав бути солідним мужчиною. Але вона нічого не сказала. Випивши все-до краплі, я заховав пляшку.
— А чому ви не пригостили мене? — ображено спитала вона.
— Зараз же тільки одинадцята година! А ви справляєте враження людини, яка зранку не п'є.
— Це комплімент? — спитала вона, і очі їй трохи звузились.
— Авжеж.
Міс Ріордан якийсь час обмірковувала почуті слова, хоча вони для неї не мали ніякого значення. Так само, як і для мене. Після випитого мені полегшало.
Дівчина нахилилась, узяла свої рукавички.
— Невже ви не хочете найняти собі асистента? — спитала вона.— Навіть коли вам це не буде нічого коштувати? Хіба що кілька схвальних слів час від часу?
— Ні.
— Я так і думала,— хитнула вона головою.— Краще я розповім вам усе, що знаю, і поїду додому.
Я мовчки став розкурювати люльку. Це завжди дає змогу удати з себе глибоко задуману людину. Навіть тоді, коли в тебе зовсім порожньо в голові.
— Насамперед мені спало на думку, що це намисто мало бути антикварне. Отже, про нього повинні знати,— почала вона.
Я тримав сірника й уважно стежив, як вогник повзе до моїх пальців. Потім, обережно погасивши його і поклавши до попільнички, сказав:
— Я ж нічого не розповідав вам про намисто.
— Ви — ні. Розповів лейтенант Ренделл.
— Жаль, що йому ніхто замка на рота не повісив!
— Він знав мого батька. До того ж я обіцяла нікому про це не розказувати.
— Але ж мені ви розповіли.
— А хіба ви цього не знали, дурненький!
Раптом її рука майнула до обличчя, ніби хотіла затулити рота, але на півдорозі зупинилася і повільно опустилася. Її очі розширилися— то була хороша гра, професійна. Але її псувало те, що я дещицю знав.
— Ви ж знали про намисто, чи не так? — квапливо запитала дівчина.
— Я думав, то були діаманти. Браслет, сережки, кулон, три обручки.