Він розповідав, як пригадав усе це, обвів поглядом обличчя людей, що витріщалися на нього, і сказав:
— Я не питиму.
— Облиште, облиште, — сказав лагідний чоловік. — Пийте.
— Я не хочу.
— Дурниці, — сказав лагідний чоловік. —Я лікар. Беріть. А потім поїсте.
Отже, каторжник узяв склянку, але знову завагався, і лагідний чоловік знову сказав: —
— Давайте, давайте, перехиліть її; ви все ще затримуєте нас,— сказав тим самим спокійним, розважливим голосом, але з ледве вловимою різкою ноткою — голосом людини, яка вміє бути спокійною й приємною, бо не звикла, щоб їй суперечили, — і каторжник випив віскі, і в ту мить, коли по жилах йому побіг солодкий вогонь і одразу почалося оте саме, він спробував ще крикнути: "Я ж хотів вам сказати про цеі Хотів!" Але тепер у блідому, сліпучому сяйві десятого дня жаху, безнадії, розпачу, безсилля, люті й обурення було вже надто пізно, тепер був він і мул (наглядачі довволили йому назвати мула Джон Генрі), з яким ніхто, крім нього, не орав землю ось уже п'ять років, і чию вдачу й звички вія знав і поважав, і який так добре знав його власну вдачу і звички, що обидва вгадували бажання й наміри один одного; був він і мул, і перед ними миготіли маленькі обличчя, и тверді черепи знайомо наражалися на його кулаки, і голос його кричав: "Давай, Джоне Генрі! Переорюй їх! Дави їх, друже!" — і яскрава, розпечена хвиля повернулася, він зустрів її радісно, щасливо, піднісся на ній, завмер, а тоді з переможним криком полетів крізь простір — і раптом знову відчув важкий удар по потилиці: він лежав на палубі горілиць, його тримали за руки й за ноги, і він був знову абсолютно тверезий, з носа йому знов юшила кров, а лагідний чоловік стояв, схилившись над ним, і дивився крізь тонкі окуляри без оправи холодними очима — найхолоднішими з усіх, які каторжник будь-коли бачив, — очима, що, як каторжник потім розповідав, дивилися не на нього, а на цівку крові, і в них не було нічого, крім цілком безсторонньої цікавості.
— Ну, хлопче, — сказав лагідний чоловік, — життя в тобі аж надто. І доброї червоної крові теж. Тобі хто-небудь казав, що в тебе гемофілія?..
(— Що? — спитав гладкий каторжник. — Гемофілія? А ти знаєш, що це означає?
Високий вже запалив свою цигарку. Він лежав, затисну-тий, мов лезо складаного ножа, в схожий на домовину проміжок між горішніми й долішніми нарами, худий, чистий, нерухомий, і блакитний димок клубочився перед його сухим, засмаглим, поголеним обличчям з орлиним носом.
— Це, мабуть, те саме, що в теляти, котре водночас бугай і корова.
— Ні, — сказав третій каторжник. — Це те саме, що в теляти або лошати, яке не є ні тим, ні тим.
— Чорт забирай, — сказав гладкий. — Він мусив бути або тим, або тим, щоб не утопитися. — Він весь час не зводив очей з високого, що лежав на нарах. — І ти дозволив йому назвати тебе отак?)
...Високий дозволив. Він не відповів лікареві (в цю мить він перестав називати його подумки лагідним чоловіком). І хоч він не міг поворухнутися, але почувався добре — краще, ніж у будь-який з останніх десяти днів. Отже, йому допомогли підвестися, відвели до перекинутого човна й посадили поруч із жінкою. Він сидів, нахилившись уперед, спершись ліктями І на коліна — в тій одвічній позі — й дивився, як його власна яскрава червона кров забризкує брудну, закаляну палубу, поки під носом його не з'явилася пляшка в лікаревій чистій руці з обстриженими нігтями. 1 — Вдихніть,— сказав лікар.— Глибоко.
Каторжник вдихнув, і різкий, їдучий запах обпалив йому иіздрі, горло.
— Ще, — сказав лікар.
Каторжник слухняно вдихнув. Цього разу він похлинувся й виплюнув згусток крові; ніс його відчував тепер не більше, ніж ніготь на пальці ноги, й здавався з добру лопату завбільшки і таким же холодним, як лопата.
— Вибачте, — сказав він, — я не хотів...
— За що? — сказав лікар. — Ви билися один проти сорока чи п'ятдесяти чоловік, і дуже добре — я таке бачив уперше в житті. Трималися не менше двох секунд. А тепер з'їжте щось. Чи ви гадаєте, після цього вас знову схопить?..
Вони їли обоє, сидячи на ялику, маленькі обличчя вже більше не дивилися на них: каторжник повільно, через силу жував товстий бутерброд, сидів він згорбившись, повернувшись щокою до їжі, скоса позираючи на палубу, — так жують собаки. Пароплав плив далі. Опівдні їм дали миски з гарячим супом, хліба й кави; вони з'їли і це, сидячи поруч на ялику; виноградна лозина все ще була обв'язана навколо зап'ястка. Немовля прокинулося, поссало і знову заснуло, а вони стиха розмовляли між собою:
— Він справді довезе нас до Парчмена?
— Я казав йому, що нам треба туди.
— Щось мені здалося, ніби він назвав не Парчмен, а якесь інше місце.
Каторжникові теж так здалося. Ця думка невідступно переслідувала його відтоді, як він ступив на палубу пароплава, відтоді, як помітив, що інші пасажири — якісь дивні: чоловіки й жінки були куди менші від нього на зріст, і колір шкіри в них був не такий, який звичайно буває у засмаглих людей, хоч дехто з них мав блакитні чи сірі очі, і розмовляли вони поміж собою мовою, якої він ніколи не чув раніше, і, очевидно, не розуміли його мови; таких людей він ніколи не бачив ні в Парчмені, ні в будь-якому іншому місці, і йому не віри-лося, що вони пливуть туди чи взагалі в ті краї. Але каторжник не хотів питати їх, бо звертатися до когось із запитанням означало те ж саме, що й прохати якоїсь послуги, а в селі, де він народився, в незнайомих не прохали послуг; якщо незнайомі пропонували їх вам, то іноді ви їх приймали й дякували, нудно повторюючи однакові слова, але ви ніколи не прохали. Тим-то він сидів і чекав, роздивляючись довкола, й роблячи або намагаючись робити те, що підказував йому розум.
Так він чекав, і десь після полудня пароплав, пахкаючи,' продерся крізь заросле вербами гирло й залишив його поза-| ду. І тепер каторжник зрозумів, що вони опинилися на РіццР Цього разу він повірив у це — величезний простір, ЖОВТИ£
і сонливий удень ("Бо вона надто велика, — розповідав він потім серйозно,— найбільша повідь у світі може примусити ії тільки трохи піднятися й огледітись, щоб побачити, де ота блоха, що кусає її, де саме треба почухатися. Це тільки малі річечки, малі миршавенькі струмочки одного дня раптом повертають назад, а потім знову кидаються вперед і насідають на людину, повні дохлих мулів та курників"), — і пароплав рушив по ньому ("Як мурашка по тарілці", — подумав каторжник, сидячи поруч із жінкою на перекинутому ялику; дитина знову ссала і, здавалося, теж дивилася на воду, туди, де за милю від пароплава тяглися, немов рівнобіжні нитки, лінії дамб). А потім, уже надвечір, каторжник раптом почув, звернув увагу на голоси лікаря й другого чоловіка, який тоді горлав на нього в мегафон. Зараз цей чоловік знову горлав згори, з капітанського містка:
— Зупинитися! Зупинитися! Та що це вам — трамвай, чи що?
— То зупиніться хоча б заради новизни цього, — промовив приємний голос лікаря. — Не знаю, скільки разів ви їздили туди й назад по цій річці й скількох мускусних щурів, як ви їх називаєте, брали до себе на борт. Але сьогодні ви вперше натрапили на двох — ні, трьох — людей, які не тільки знали назву місця, куди їм треба дістатися, а й насправді намагалися дістатися туди.
Отже, каторжник чекав, сонце тим часом опускалося все нижче й нижче, а мурашка-пароплав уперто повз через величезну порожню тарілку, яка чимдалі більше одсвічувала міддю. Але він не питав, а просто чекав.
"Може, лікар сказав Керолтон? Це слово починалося з літери "К", — думав він, сам не вірячи в це. Каторжник не знав, де саме він зараз перебуває, але бачив, що ця місцевість нічим не нагадує околиць Керолтона, які він бачив сім років тому, того дня, коли, скутий рука до руки з помічником шерифа, проїздив поїздом повз це місто, — розмірений, оглушливий брязкіт вагонів на переїзді, безладний розсип мирних білих будинків, розкиданих поміж деревами на зелених пагорбах у розпалі літа, гострий шпиль церкви — перст божий. Але там не було ріки. "А людина не може бути десь поблизу цієї ріки і не знати того",— подумав він. Потім пароплав почав завертати до берега, і тінь його теж завертала, видовжуючись, випереджаючи на воді ніс, спрямований до пустельного гребеня землі, зарослого верболозом і позбавленого будь-яких ознак життя. На цьому березі не видно було нічого, каторжник не бачив також ні води, ані землі за ним; 'здавалося, пароплав зараз вріжеться в багнистий, низький і
|{ Ц. Фолкнер 65
ненадійний бар'єр і, проминувши його, опиниться у просторі, в порожнечі, або ж якщо не зробить цього, то уповільнить рух, дасть задній хід, а його, каторжника, залишить у цьому просторі, —, якщо це й є оте місце, розташоване поблизу Парчмена, яке, проте, не є Керолтоном, хоч назва його й починається з літери "К". Каторжник повернув голову й побачив, що лікар схилився над жінкою і, піднявши пальцем повіку дитини, розглядає її око.
— Хто ще був з вами, коли він народився?—спитав лікар.
— Нікого, — сказав каторжник. >.— І ви все зробили самі?
— Атож, — сказав каторжник.
Лікар випростався й подивився каторжникові у вічі.
— Це Карнарвон, — сказав він.
— Карнарвон? — перепитав каторжник. — Отже, це не... — він загнувся, замовк.
І потім він розповідав про ува"жні очі, холодні, мов крижинки, за окулярами без оправи на випещеному, виразному обличчі — обличчі людини, що не звикла слухати заперечення чи неправду.
(— Ось саме про це я й хотів спитати,— сказав гладкий каторжник. — Про твій одяг. Його ж будь-хто впізнав би. Як же цей твій розумний лікар.,.
— Я спав у цьому одязі, не скидаючи його, десять ночей, і здебільшого в багні, — сказав високий. — Цілу ніч я веслував обвугленим саморобним веслом, з якого не встиг навіть зчистити сажу. Але головне, що робить одяг на людині невпізнанним, — це страх і клопіт, і знову страх, і знову клопіт— день у день, без кінця. Це змінює й обличчя людини. Той лікар усе знав).
— Я знаю це, — сказав лікар. — Я зрозумів це, коли ви ще приходили до пам'яті, лежачи на палубі. Отже, не брешіть мені. Я не люблю брехні. Цей пароплав пливе до Нью-Орлеана.
— Туди я не хочу, — одразу сказав каторжник спокійно, але дуже твердо.
Йому здалося, що він знову чує їх — лясь-лясь-лясь по воді, по тому місцю, де він щойно стояв.