Обидва замахи були підступні й ретельно підготовлені. В моїй свідомості зринуло слово "манівці", і я весь час думав, до чого тут воно. Зрештою пригадав погрозливого листа, що його отримав Джо Нантвич із запізненням на десять днів. Хоч потім вирішив, що неприємності Джо ніяк не стосуються смерті Білла.
I замах на нього, й попередження, вирішив я, виконані значно жорстокіше, ніж належало. Білл загинув через нещасний випадок, а зі мною повелися б не так підло, коли б я не пручався. Я дійшов висновку, що мушу шукати людину, здатну на неабияку вигадку, "міни" якої, однак, вибухали б з дужчою силою, аніж вона сподівалася.
До того ж мене тішила гадка, що мій супротивник не якогось там надлюдського інтелекту. Він допускається помилок. I поки що найбільшим його прорахунком було те, подумав я, що він передав оте попередження, яке спонукало мене діяти ще рішучіше.
Два дні я сидів тихо: хай вони вважають, що попередження вплинуло.
Я грав з малечею в покер і програвав Генрі, бо весь час повертався думкою до його батька.
— Про що ти думаєш, Аллане? — спитав Генрі з глузливим співчуттям, заграбаставши мої десять фішок.
— Може, він закохався,— докинула Поллі, пильно придивившись до мене.— Цього нам ще не вистачало!
— Дурниці!— заперечив Генрі, тасуючи карти.
— А що таке "закохатись"? —спитав Уїльям, який бавився його фішками.
— Ахи та охи,— пояснив Генрі.— Чоломкання, рюмсання тощо.
— Виходить, матуся в мене закохалася,— констатував малий.
— Не мели дурниць,— серйозно почала Поллі.— Кохання — це весілля, фата, конфетті й інші витребеньки...
— Отож, Аллане,— підсумував Генрі,— викинь оте своє кохання з голови, бо жодної фішки не врятуєш.
Уїльям розкрив свої карти. Очі в нього здивовано витріщились. Це свідчило, що малюк дістав принаймні два тузи. Лише з ними він починав торгуватись. Я бачив, як Генрі скоса подивився на нього, потім хутенько взяв прикуп, але, щойно дійшла його черга, спасував. Я перекинув карти — там було всього-на-всього дві дами й десятка. Генрі знав, коли треба пасувати. А Уїльям заробив лише якихось нікчемних дві фішки, маючи на руках три тузи.
Не вперше я подумав про примхи спадковості. Білл був товариський, справжній чоловік із багатьма чеснотами. Сцілла дуже підходила йому, маючи любляче серце і м'яку вдачу. I хоч вони не відзначалися якимись особливими талантами, нагородили сина гострим розумом і допитливістю.
Отож, чи міг я гадати, змішуючи карти, що Генрі таїв у своєму дев'ятилітньому мозку ключ до розгадки смерті свого батька?
Та він і сам цього не знав.
7
Челтенхемський національний фестиваль кінного спорту почався у вівторок 2 березня.
Передбачалися три дні перегонів екстра-класу, і стайні постачили найкращих у світі коней. Їх перевозили з Ірландії пароплавами й літаками — казкових гнідо-золотих скакунів, що мали силу-силенну кубків і призів, здобутих по той бік Ірландського моря.
У Глостершірі купчились фургони, що доставляли коней із Шотландії, Кента, Девоншіра. Вони везли переможців Великого національного кубка, чемпіонів-плигунів, майстрів гандикапу, чудових спринтерів — еліту кінського поголів'я.
Сюди з'їхались усі жокеї-аматори, котрі змогли випросити, позичити або купити собі рисака. Скакати в Челтенхемі вважалося за честь, а виграти — й поготів. Жокеї любителі ждали змагань з великим нетерпінням.
Лише Аллан Йорк не виявляв цього запалу, ставлячи "лотос" на відведене місце.
Я й сам цього не розумів, але ні гомін величезного натовпу, ні сповнені надій обличчя, ні підбадьорливий морозець яскравого березневого ранку, ні перспектива скакати на трьох найкращих конях ніяк не могли розбуркати мене.
Біля головного входу я пошукав очима розповсюджувача газет, з яким уже бачився в Пламптоні.
— Доброго ранку, містере Йорк,— привітався він, простягаючи газети.— Вам подобається ваш сьогоднішній рисак?
— Можете поставити на нього якийсь дріб'язок, але не останню сорочку. Не забувайте про Ірландця.
— Ви легко обійдете його!
Я зачекав, поки він продасть газету старому з велетенським біноклем на грудях.
— Ви пам'ятаєте таксистів, котрі билися в Пдамптоні?
— Хіба таке можна забути? — пожвавішав він.
— Ви казали, що одна зграя з Лондона, а друга — з Брайтона.
— Еге ж.
— А котра з Брайтона?
Він здивовано глянув на мере.
— Чекайте...— I продав ще дві газети старезним леді у твидових жакетах і гольфах. Потім знову до мене: — Яка, питаєте, з Брайтона?.. Гм... Я часто їх бачу, але вони такі відлюдьки. Жоден з тобою не заговорить. Не те що водії-приватники. Брайтонських я одразу впізнав би...— I закричав:—Спецвипуск! Спеціальний денний випуск! — Я терпеливо чекав.
— Як же ви їх розпізнаєте? — запитав я.
— По пиках.
— I хоч одну змогли б описати?..
— Звичайно.
— Наприклад?..
— Ну от хоча б телепень з очицями-лезами. Я побоявся б сісти в його таксі. Він носить такий собі чубчик, що звисає на самі очі. Дивак! А навіщо це вам?
— Так... Хочеться знати, звідки він.
— З Брайтона. А звідки ж іще? — зраділо підтвердив мій співбесідник.— Крім нього, ще один дуже примітний. Молодик з довгими баками, котрий завжди чистить нігті ножем.
— Дякую,— мовив я, простягаючи йому цілий фунт. Він широко посміхнувся і сховав його до кишені.
— Щасти вам, сер.
Я відійшов, але вигуки "Спеціальний випуск!" ще довго лунали мені навздогін. Крокуючи до вагарні, я розмірковував: виходить, мої напасники таки з Брайтона. Той, хто їх нацьковував, нітрохи не турбувався, що я десь міг бачити їх і зможу розшукати.
Лише згодом я почув, як Піт Грегорі щось мені пояснював:
— Їм прокололо шину, але все ж таки вони вчасно доїхали.
— Пробач, я замислився.
— Радий за тебе, друзяко! — Він гучно зареготав. Адже почуття гумору завжди зраджувало його, не дивлячись на кмітливість і розсудливість. Школярські жарти здавалися йому перлинами дотепності, але ми давно звикли до цього й не звертали уваги.
— Як Паліндром?—запитав я. То був мій кращий кінь на сьогодні.
— Чудовий, Я ж кажу тобі, що вони прокололи шину...— Він розгублено вмовк, бо не любив повторювати спочатку.— Гаразд, ходімо до стайні, сам подивишся.
— Ходім.
Ми рушили. Піт мусив неодмінно супроводжувати мене: вимоги безпеки були тут дуже суворі. Навіть власники коней не мали права підходити до них без дозволу тренера. Конюхи мали перепустки з фотокартками. Все це для того, щоб коней не поїли наркотиками та не псували.
Я приголубив свого скакуна, восьмирічного гнідого красеня з чорними плямами, й дав йому шматочок цукру.
Піт докірливо мовив:
— Навіщо ж давати перед заїздом!
Він нагадував няньку, що застукала свого вихованця, котрий їсть ласощі перед обідом.
— Цукор додасть йому снаги,— заспокоїв я, даючи гнідому ще шматок та захоплено розглядаючи його.— Виглядає він просто чудово.
— Він виграє, коли ти все передбачиш,— підтримав Піт.— Не спускай ока з Ірландця. Він намагатиметься вас обійти — рвоне саме тоді, як ви долатимете рівчак з водою, щоб випередити на шість корпусів ще до схилу. Я не раз бачив, як він це робить. Примушує гнатися за собою під гору та витрачати останні сили, такі необхідні перед фінішем. Отож роби ривок одночасно з ним і долай схил з тією ж швидкістю або дай йому обігнати себе на підйомі та надолужуй на спуску. Ясно?
— Як день! — Його поради, як поводитися під час заїзду, завжди були корисні, і я багато де в чому завдячував йому.
Я ще раз погладив Паліндрома, і ми вийшли у двір. Завдяки численним заходам безпеки це було найтихіше місце іподрому.
— Слухай, Піте, а чи не було в Білла якихось неприємностей? — раптом запитав я.
Він зачинив браму, потім повільно обернувся, постояв, дивлячись мовчки, ніби крізь мене, і відповів:
— Неприємністю це не назовеш. Але дещо було...
— Що?! — наполягав я, коли він раптом змовк.
— А звідки ти взяв, що були якісь неприємності?..
Я розповів про дріт. Він мовчки слухав, але брови насупились.
— Чому ж ніхто з нас досі не чув про це?
— Я розповідав серу Кресвеллу й поліції, але оскільки дріт кудись щез і в них не було доказів, то й вирішили мовчати.
— А ти все докопуєшся? Не думай, що я проти, але чим тепер зарадиш?.. А було ось що... Білл розповів мені про попередження телефоном, з якого він тільки посміявся, Та я погано слухав: голова вічно заклопотана кіньми... Щось там йому натякали, що Адмірал обов'язково впаде, Білл сприйняв це як жарт, а я не став допитуватись. Бо не думав, що це так важливо. Коли Білл загинув, я подумав було: а може, й справді в цьому заковика... Навіть запитував тебе, але ти сказав, що нічого особливого не помітив...
Голос його затремтів.
— Пробач. А коли він говорив про оте попередження телефоном — перед самим падінням?
— Останній раз ми розмовляли з ним у п'ятницю вранці, перед моїм вильотом до Ірландії. Я тоді дзвонив йому, що Адмірал готовий до перегонів наступного дня у Мейденхеді.
Ми поверталися до вагарні. За якимось внутрішнім поштовхом я спитав:
— Піте, тобі доводилось коли-небудь наймати брайтонського таксиста?
— Не часто. А що?
— Є серед них два-три водії, з якими я хотів би побалакати,— пояснив я, хоч не признався, що з кожним окремо, десь у відлюдному закапелку.
— Там, здається, кілька таксомоторних парків. Коли тобі потрібен якийсь певний водій, то, може, краще піти на станцію? Там вони завжди товчуться, ждучи пасажирів з лондонських поїздів.— I на цьому змовк, бо вже почали виводити коней для першого заїзду.
— Ось Коннемара Пел! — вигукнув він захоплено.— Як я вмовляв одного любителя купити його! Та вони правили цілих вісім тисяч, а ховали красунчика в напівзруйнованому хліві, за свинарником. Поглянь на нього! В Леопардстоні він виграв скачку молодняка, обійшовши всіх на двадцять корпусів. Найкращий жеребчик, якого ми побачимо в цьому році!— Піт сів на свого конька, і ми вже до самої вагарні обговорювали переваги "ірландців".
Я ледве розшукав Клема й переконався, що все моє спорядження в належному стані й що він сам визначив, скільки я мушу важити для Паліндрома.
Кет попередила, що не прийде, і я пішов на пошуки — єдино тепер можливого — звістки про неї.
Вішалка й лава Дена були в маленькій роздягальні, біля палаючої печі — ознака того, що він став помітною зіркою на жокейському небосхилі. За неписаними законами чемпіонам надавалися теплі місця, а новачки мусили цокотіти зубами біля самісіньких дверей.
Стоячи в сорочці й трусах, Ден натягав нейлонові панчохи.