Він виводить нас усіх із терпіння своїм базіканням про новий спосіб виготовлення кліше… Пробачте… Поїзд не чекатиме… А моя полоса ще не доверстана…
Наполягати не було рації. Мегре хотів був знову, вернутися до цеху, але потім передумав. У цих людей була розписана кожна хвилина. Всі були зайняті своєю справою.
Йому пощастило, однак, зав'язати розмову з учнем, що скручував цигарку.
— Що роблять із свинцевими рядками, коли вони відслужили своє?
— Їх пускають на переплавку.
— Як часто це робиться?
— Що два дні… Он, бачте, у кутку стоїть піч… Обережно, вона гаряча…
Мегре вийшов на вулицю, почуваючи себе трохи стомленим, а трохи розчарованим. Щойно смеркло. Від холоду, здавалося, на вулиці було світло, світліше, ніж звичайно в таку пору. Перед крамницею готового одягу походжав продавець, тупцюючи ногами і сякаючись у хустку. Він зупиняв перехожих:
— Зимове пальто!.. Чудовий англійський драп по ціні від двохсот франків… Заходьте! Це вас ні до чого не зобов'язує…
А трохи далі, перед "Кафе де Парі", звідки долинав цокіт більярдних куль, Мегре побачив жовту машину графа де Сен-Ф'якра.
Він увійшов до кафе, роздивився довкола і, не знайшовши графа, сів. Це було досить пристойне кафе. На естраді троє музикантів настроювали свої інструменти. Перш ніж виконати чергову пісеньку, вони складали і виставляли її порядковий номер з трьох прямокутників із зазначеною на кожному цифрою.
У телефонній кабіні хтось розмовляв по телефону.
— Пива! — наказав Мегре гарсонові.
— Світлого чи темного?
Комісар не відповів, бо саме прислухався до голосу того, хто був у телефонній кабіні, але марно — він нічого не розібрав. Незабаром Сен-Ф'якр вийшов звідти, і касирка запитала його:
— Скільки разів ви дзвонили?
— Тричі.
— До Парижа, так?.. Тричі по вісім — двадцять чотири…
Граф побачив Мегре, зовсім невимушено підійшов до нього і сів поруч.
— Ви мені не казали, що збираєтесь до Мулена! Я б підвіз вас на своїй машині… Щоправда, вона відкрита, а в таку погоду, як зараз…
— Ви телефонували Марії Васильєвій?
— Ні! Я не бачу підстав приховувати від вас правду… Мені теж пива, гарсоне… Або краще ні! Чогось гарячого… ґроґу… Я телефонував такому собі панові Вольфу… Якщо ви його й не знаєте, то його знають інші там у вас на набережній Орфевр… Лихвар, якщо хочете знати. Я кілька разів удавався до його послуг… Оце теж спробував…
Мегре зацікавлено глянув на нього.
— Ви просили в нього грошей?
— За будь-який процент! І все одно він відмовив мені! Не дивіться так на мене! Сьогодні по обіді я був у банку…
— О котрій годині?
— Близько третьої… Звідти саме виходив молодий панок, якого ви знаєте, і його адвокат.
— Ви хотіли зняти з рахунку якусь суму?
— Хотів! Тільки не подумайте, що я хочу викликати в вас співчуття! Бувають люди, які, коли йдеться про гроші, чогось соромляться. Тільки не я! Отже, надіславши до Парижа сорок тисяч франків і заплативши за квиток Марії Васильєвої, я мав у кишені щось близько трьохсот франків. Я приїхав сюди, не знаючи, що на мене чекає… Я не взяв із собою нічого, крім того, що ви на мені бачите… У Парижі я заборгував кілька тисяч франків хазяйці мебльованих кімнат, і вона не дасть винести жодної з моїх речей…
Він говорив, стежачи очима за кулями, що котилися по зеленому сукну більярда. Гравці були тутешні молоді люди, які інколи кидали заздрісні погляди на елегантне вбрання графа.
— Оце і все! Я хотів би надягти жалобне вбрання принаймні на час похорону. Але в усій околиці не знайдеш кравця, який відкрив би мені кредит хоч на два дні… У банку мені відповіли, що материн рахунок заблоковано й що, крім того, від'ємне сальдо становить сімсот з лишком франків… А знаєте, хто повідомив мені цю приємну новину?
— Син вашого управителя!
— Так!
Він випив ковток пекучого ґроґу й замовк, уважно стежачи за більярдом. Оркестр заграв віденський вальс під цокання більярдних куль. Кумедний акомпанемент!
В кафе було жарко. Все довкола здавалося сірим, хоч світила електрика. Це було старовинне провінційне кафе з єдиною поступкою модернізмові — табличкою з написом: "Коктейлі по 6 франків склянка".
Мегре неквапливо курив. Він теж дивився на більярд, яскраво освітлений лампами з зеленими абажурами. Час від часу двері відчинялися, і вже за кілька секунд вривався повів крижаного вітру.
— Сядьмо в глибині залу…
Це був голос адвоката з Буржа. Він пройшов повз стіл, за яким сиділи Мегре з графом, а слідом ішов Жан Метейє у білих вовняних рукавичках. Але вони дивилися перед себе й побачили Мегре та графа лише тоді, коли сіли за стіл.
Їхні столи стояли майже навпроти один одного. Метейє злегка почервонів і замовив не зовсім твердим голосом:
— Мені шоколад!
Граф де Сен-Ф'якр неголосно пожартував:
— Давай, голубе!
Якась жінка всілася за столом посередині між обома групами; вона, як давня знайома, всміхнулася гарсонові й прошепотіла:
— Як завжди!
Їм подали шеррі. Жінка напудрилася, підвела помадою губи. Вона кліпала очима й не наважувалася звернути свій погляд у бік того чи другого столу.
На кого їй повести атаку — на Мегре, огрядного й лагідного, чи на адвоката, що був елегантніший і вже зиркав на неї з прихованою усмішкою?
— Отож, як бачите, я змушений іти за труною в сірому! — пробурмотів граф де Сен-Ф'якр. — Бо ж я не можу позичити чорний костюм у дворецького! Або надягти сюртук покійного батька!
За винятком адвоката, якого зацікавила жінка, всі дивилися на найближчий до них більярд.
Їх було три. Грали тільки на двох. Коли музиканти закінчували черговий номер, лунали вигуки "браво!". І раптом знову чувся дзенькіт склянок і тарілок.
— Три портвейни, три!
Двері відчинялися й зачинялися. До кафе вдирався холод, а потім його поступово поглинало затишне тепло.
Над третім більярдом спалахнули лампи — їх увімкнула касирка.
— Тридцять очок! — г— оголосив хтось.
А потім той самий голос додав:
— Півпляшки віші… А втім, ні, принесіть віттель з полуничним соком…
Це був Еміль Готьє, який ретельно обводив блакитною крейдою кінчик свого кия. Потім він переставив лічильник на нуль. Його партнером був заступник директора банку, старший років на десять, з чорними закрученими вусами.
Лише після третього удару, досить невдалого, Готьє помітив Мегре й привітався, трохи збентежений. А потім так поринув у гру, що не мав більше часу дивитися довкола.
— Звичайно, якщо ви не боїтеся холоду, в моїй машині знайдеться для вас місце… — сказав Моріс де Сен-Ф'якр. — Дозволите почастувати вас чим-небудь? Я б випив іще чарку…
— Гарсоне! — голосно покликав Жан Метейє. — Замовте мені сімнадцятий номер у Буржі!
Номер його батька!
Мегре курив люльку. Потім замовив іще пива. І жінка, мабуть, тому, що він був найогрядніший, нарешті зупинила свій вибір на ньому. Щоразу, коли він дивився в її бік, вона всміхалась йому, наче вони були давні знайомі.
Їй було зовсім невтямки, що він саме поринув у думки про стареньку, як її називав навіть рідний син, про ту, що лежала на другому поверсі там, у замку, і що перед нею проходили селяни, штовхаючи один одного під бік.
Тільки зараз він бачив її не мертвою. Мегре згадував, якою вона була колись давно, ще тоді, коли перед "Кафе де Парі" не стояли автомашини і тут іще не пили коктейлів.
У замковому парку, висока, струнка, шляхетна, як героїня роману про аристократів, вона йшла поруч із візком, що його котила нянька…
Мегре був тоді звичайний хлопчисько, чиє волосся, як в Еміля Готьє або рудого служки, вперто стирчало на маківці.
Хіба він не заздрив графові в той ранок, коли подружжя поїхало до Екс-ле-Бена автомашиною, однією з перших в усій околиці? Обличчя графині не було видно крізь вуалетку. Граф був у великих окулярах. Це було схоже на героїчне викрадення. А нянька тримала ручку немовляті й махала їм нею "до побачення!".
А зараз стареньку кроплять свяченою водою і в її покої пахне воском.
Еміль Готьє заклопотано крутився коло більярда, робив карколомні комбінації і з поважним виглядом стиха рахував:
— Сім…
Він збив іще одну кулю. Виграв! Його начальник із закрученими вусами промовив кислим голосом:
— Прекрасно!
Жан Метейє, якому усміхнений адвокат щось безупинно торохтів, і граф де Сен-Ф'якр, який нарешті лінивим жестом зупинив гарсона: "Повторіть!", стежили один за одним понад зеленим сукном більярда.
Мегре згадав про бойскаутський сюрчок. Гарний бронзовий сюрчок за два су; такого в нього ніколи не було.
Розділ VIII
ЗАПРОШЕННЯ НА ВЕЧЕРЮ
— Ще одна телефонна розмова! — зітхнув Мегре, коли Метейє знову підвівся.
Але той не зайшов ні до телефонної кабіни, ні до туалету. До того ж повновидий адвокат сидів уже на краєчку стільця, як людина, що ніяк не наважиться підвестися. Він дивився на графа де Сен-Ф'якр і, здавалося, ледве стримував посмішку.
Може, Мегре був тут зайвий? Все це нагадувало комісарові його юнацькі роки: він із трьома чи чотирма приятелями у такій самій пивничці; дві жінки в протилежному кінці залу. Суперечки, вагання, нарешті підходить гарсон, якого покликали, щоб він передав банкноту…
Адвокат, як одразу ж можна було побачити по всій його поведінці, нервував. Жінка, що сиділа за два столи від Мегре, витлумачила це по-своєму. Вона всміхнулася, розкрила свою торбинку й дістала пудреницю.
— Я зараз прийду! — кинув комісар своєму сусідові.
Він перейшов зал слідом за Метейє і побачив двері, які спершу був не помітив. Вени виходили в просторий коридор, застелений червоним килимом. Біля телефонного комутатора, за стойкою, на якій лежала велика книга, сиділа чергова. Метейє саме закінчив розмову з черговою і відійшов од неї в ту мить, коли Мегре ступив крок уперед.
— Спасибі, мадемуазель… То ви кажете, перша вулиця праворуч?
Він не думав щось приховувати від комісара, чия присутність, здавалося, була йому байдужа. Більше того, в його очах промайнув веселий вогник.
— Я не знав, що тут готель, — звернувся Мегре до дівчини.
— Ви зупинилися в іншому? Можете пошкодувати… Адже наш готель найкращий у Мулені…
— Чи не у вас зупинився граф де Сен-Ф'якр?
Вона ледве не засміялася, та враз посерйознішала.
— Що він накоїв? — спитала вона трохи занепокоєно. — Ось уже вдруге за п'ять хвилин мене питають про…
— Що ви сказали моєму попередникові?
— Він хотів знати, чи граф де Сен-Ф'якр виходив з готелю вночі з суботи на неділю… Я не могла дати йому відповідь, бо нічний черговий ще не прийшов… Отже, цей пан спитав мене, чи є в нас гараж, і пішов туди…
Хай йому грець! Мегре лишалося тільки ходити за Метейє!
— І цей гараж на першій вулиці праворуч! — промовив він трохи роздратовано.
— Саме так! Він працює цілу ніч.
Жан Метейє, правду сказати, впорався швидко, бо коли Мегре завернув на потрібну вулицю, той, насвистуючи, виходив з гаража.