Інстинкт обережності на хвилину затримав його. Він довго нюхав повітря і потім сказав:
— Вони далеко.
— Вони знають ліс, а ми його не знаємо" — промовив Зур. — Ми не побачимо їх вночі. Треба почекати до ранку.
Аун не відповів. Він ступив кілька кроків ліворуч і припав до землі. Так можна було почути найлегший шелест. Син Тура ледве-ледве почув ходу невідомих істот. Вона віддалялась і стихала, а натомість було чути тупіт невеликої зграї собак.
— Лісові Люди не зважилися битись! — сказав він підводячись. — А може, пішли кликати своїх братів.
Вони повернулись до вогню і підклали хмизу. Серця тривожно стискались. Та згодом, коли в лісі запанувала мертва тиша і небезпека здалась дуже далекою, уламр ліг спати, а Зур залишився на варті біля пригасаючого вогнища.
Вранці вони ніяк не могли вирішити: йти далі чи повернути назад? Менш охочий до пригод Зур хотів повернутися, щоб знову оселитись на березі річки в скелях, де спілка з левом-велетнем робила людей непереможними. Проте Аун, захоплений цікавою подорожжю, не погодився. Він говорив:
— Якщо ми підемо назад, хіба Лісові Люди не зможуть погнатись за нами? А звідки ми знаємо, що в тих землях, які ми пройшли, немає інших людей?
Ці міркування здавались Зурові тим більше справедливими, що вони спали йому в голову раніше, ніж їх висловив Аун. Він добре знав, що люди блукають більше, ніж шакали, вовки й собаки. Тільки птахи перелітають ширші простори. Аун з Зуром не зустріли по дорозі до лісу жодної орди. Та це ще зовсім не доводить, що людей там не було і що вони не зустрінуться на шляху додому.
Зур погодився. Хоч і не такий спритний в бою, але більш прозорливий, він був відважним не менш, ніж Аун, а коритися долі вмів краще. В ньому жив фаталізм[11] його племені. Всі його рідні загинули, і він не один раз дивувався, що сам іще живе. Без Ауна він був би самотнім: всі радощі життя пов'язувалися з дружбою, з Ауном, і втрата товариша уявлялась йому найбільшою небезпекою.
День минув без тривоги, і коли вони вибрали місце для відпочинку, то не помітили нічого підозрілого.
Вони спинились у гущавині лісу, але в такому куточку, де блискавка випалила траву й дерева. Декілька великих каменів утворювали притулок, який залишалось тільки зміцнити колючим віттям чагарника. Аун і Зур спекли стегно оленя, м'ясо якого вони любили, і полягали під зоряним небом. Перед світанком Аун прокинувся. Він побачив, що Зур стоїть обличчям на південь і уважно прислухається.
— Чи не почув Зур лева або тигра?
Зур не міг відповісти; йому здалося, що він чує знайомий підозрілий запах... Аун з силою потяг носом повітря і сказав:
— Повернулись Лісові Люди.
Він розібрав колючу огорожу і повільно пішов на південь. Запах зникав; тримався він тільки в слідах, залишених таємничими істотами. Гнатись за ними в темряві не було можливості. Аун і Зур повернулись до притулку і почекали до ранку, який запалив вже хмари на сході рожевим вогнем. Защебетала якась маленька пташка. Між хмар боязко заблищали вогні. Та ось вони спалахнули. Янтарні озера, смарагдові річки та пурпурні гори з'явились і зникли на небі над країною лісів. Потім крізь віття могутніх старих дерев визирнула велетенська червона куля.
Зур і Аун вирушили у путь. Вони йшли на південь, слідом за таємницею. Бути захопленими зненацька здавалось їм більшою небезпекою, ніж іти слідом за тими, хто їх вистежує. Інстинкт підказував їм, що для захисту треба пізнати силу цих істот. Обережність Зура поєднувалась з запалом Ауна.
Йшли швидко. Перешкод зустрічалось небагато. Здавалось, що тут був добре втоптаний ордами шлях. Аун увесь час відчував запах. Спочатку він був слабкий, але біля полудня зміцнів. Нетерплячий Аун прискорив ходу. Ліс почав рідшати Зайшли на галявину з поодинокими деревами, кущами, папороттю та кількома гнилими калюжами... На хвилину Аун завагався, але тут запах вдарив йому в ніздрі, і він раптом скрикнув: на м'якій землі виднілись свіжі сліди. Це були сліди ніг з п'ятьма пальцями, що більше нагадували ноги людини, ніж дріопітека.
Нахилившись, син Тура довго розглядав ці сліди і нарешті сказав:
— Лісові Люди близько... Вони ще не дійшли до свого притулку.
Товариші пішли далі. Їхні серця шалено бились. Вони не наближались ні до одного куща, не обійшовши навколо нього. Коли пройшли три чи чотири тисячі ліктів, Аун показав на купу мастикових дерев і тихо вимовив:
— Вони там!
Обидва затремтіли. До ніжності, що протягом стількох прожитих разом днів зростала в їхніх серцях, тепер домішувалось глибоке занепокоєння. Ніщо не говорило про силу ворогів. Аун знав, що їх було всього двоє. Себе самого Аун вважав за рівного Нао, найдужчого з усіх уламрів, але Зур був одним з найслабших: майже всі уламри мали важчі дрюки і швидше рухалися. Треба було спробувати битись на відстані. Якщо вороги не мали списометалок, то перевага буде на боці уламра і Людини-без-плечей.
— Чи готовий Зур битися? — запитав Аун з тривожною ласкавістю.
— Зур готовий... але слід спробувати укласти спілку з Лісовими Людьми, як це зробили колись ва з уламрами.
— Обидві орди були ворогами рудих карликів.
Аун виступив перший, бо краще відчував запах і хотів зустріти перший удар. Цього вимагало його розуміння відваги, а також острах втратити товариша.
Наблизившись на сотню ліктів, вони почали обходити купу мастикових дерев, зупиняючись, щоб оглянути просвіти в гущавині. Але ні серед стовбурів, ні серед віття нікого не було видно.
Тоді уламр голосно закричав:
— Лісові Люди думають, що заховались, але ми знаємо їхню схованку. Аун і Зур дужчі... вони вбили червоного звіра і тигра!
Гущавина вперто берегла свою таємницю. Ніякого звуку, крім легенького шелесту вітру, дзижчання червоноголових мух та далекого співу пташки. Роздратований Аун вигукнув:
— Уламри мають нюх шакалів і слух вовків! Двоє Лісових Людей сховалися серед мастикових дерев!
Зграйка жовтоголових журавлів спустилась на вкриту лататтям калюжу, над верховіттям дерев ширяв сокіл, а в далечині, під немилосердним сонячним промінням, що випалювало траву, проходив легкий табун антилоп. Страх, обережність чи хитрість радили таємничим істотам зберігати тишу.
Аун заклав у свою списометалку дротик, але, передумавши, наламав тонких гілок і обчухрав їх. Зур зробив те саме.
Закінчивши цю роботу, вони все ж не пішли в наступ одразу. Зур вважав, що краще почекати, та й Аун теж вагався... Проте уява про небезпеку ставала все більш нестерпною. Він заклав одну гілку в списометалку і крутнув зброєю. Ніякого враження! Вони ще тричі кидали гілки, і все марно. Та після п'ятого разу почувся глухий крик, розсунулось віття і перед мастиковими деревами з'явилась волохата істота.
Як і Зур та Аун, вона стояла на ногах. Спина її була вигнута, а плечі, майже такі вузькі, як і у Зура, видавалися наперед. Груди були плескаті, як у собак, голова велика, з широченним ротом і дуже вузьким лобом. Гострі вуха нагадували вуха шакала і людини Волосся на голові утворювало гребінь, на скронях воно було коротке, мов щетина, руки здавались коротшими за мавп'ячі. Лісовик тримав у руці загострену каменюку... Лісова Людина була худа, менша на зріст, ніж уламр, І більша за рудого карлика. Одну мить її круглі очі дивились на воїнів; потім шкіра на лобі люто зморщилась, щелепи заскреготіли.
Аун і Зур розглядали його постать і слідкували за рухами. Останні сумніви розвіялись: перед ними стояла людина. Камінь у руці лісовика був загострений, і тримався він на задніх лапах краще, ніж Люди-з-блакитною-шерстю. В рухах дивної істоти було щось таке, що відрізняло її від резуса, і навіть гібона чи дріопітека...
Зур дивився на Лісову Людину все ще з острахом, великий же уламр, порівнявши зброю супротивника із своїм дрюком, списом та дротиками, і свій високий зріст з цією присадкуватою постаттю, визнав себе дужчим. Він підійшов ще на кілька кроків до мастикових дерев і закричав:
— Син Тура і син Землі не хочуть убивати Лісову Людину!
Йому відповів хрипкий голос, який хоч і нагадував рикання ведмедя, але все ж мав невиразну членороздільну вимову. Зразу ж почувся ще один трохи тонший голос, після чого зі схованки вискочила друга постать. Вона була тонша, з вузькими грудьми, великим животом кривими ногами, і круглими переляканими очима. Жах, що змушує кидатись у наступ, спотворював її обличчя. Аун зареготав. Він показав свою зброю, підняв руки з могутніми м'язами і сказав:
— Як же чоловік і жінка з довгим волоссям битимуться проти Ауна?
Його регіт здивував лісовиків і послабив страх. На грубих обличчях заграла цікавість. Тоді м'яко заговорив Зур:
— Чому б Волохатим Людям не укласти спілку з уламром і ва? Ліс безмежний, здобичі безліч.
Зур передчував, що вони не зрозуміють його, але, як і Аун, вірив у силу виразного слова. І не помилився: волохаті жінка й чоловік з цікавістю наставляли вуха. Мало-помалу з цікавості народжувалось довір'я.
Зур змовк, а вони ще прислухались, нахилившись вперед. Потім почала говорити жінка, і мова її, що нагадувала крики звірів, мала все ж ритм мови людини. Аун знову почав сміятись, але цілком дружелюбно. Кинувши свою зброю до ніг, він подавав знаки замирення. Жінка теж засміялась — хрипко, уривчасто; слідом за нею засміявся й чоловік.
Тоді Аун і Зур почали наближатися до мастикових дерев. Вони підходили поволі, зупиняючись, і несли з собою тільки дрюки. Лісові Люди поривались тікати, але сміх уламра ніби затримував їх на місці. Нарешті воїни підійшли до Лісових Людей.
Це була тривожна, але вирішальна хвилина. На широконосих обличчях тубільців знову позначилось недовір'я. Їхні очі забігали, лоби наморщились... Лісовик мимоволі звів руки з каменем, але Аун, простягши величезний дрюк, знову почав сміятись:
— Чого вартий камінчик Волохатої Людини проти великого дрюка?
А Зур додав співуче:
— Аун і Зур не леви й не вовки!
Тривога згасала. Жінка зробила перший крок. Вона доторкнулась до руки Зура вище ліктя, вимовляючи якісь невиразні склади. Нічого страшного не сталось, і почуття небезпеки зникло. Народившись з мирного дотику, довір'я почало швидко зростати. Зур простяг чоловікові шматок сушеного м'яса, і той його з'їв; одночасно Аун дав печеного коріння лісовій жінці.
Ще не настав вечір, а вони вже тримались так, ніби прожили вкупі кілька місяців.
Вогонь не злякав нових товаришів.