Там можна було купити все, що завгодно: зошити, малярське приладдя, сачки для ловів метеликів, акваріуми, колекції марок, старі книги й розв'язання задач з алгебри. У Беккера ми пропадали годинами, і в нього ми крадькома курили та призначали перші таємні побачення з ученицями міської школи. Беккеру ми довіряли наші таємниці.
Ми заходимо. По кутках кілька школярів швидко ховають у зігнутих долонях розкурені цигарки. Ми посміхаємося і виструнчуємося. Підходить продавчиня і запитує, що нам потрібно.
– Ми хотіли б поговорити особисто з паном Беккером.
Дівчина зволікає.
– Можу я замінити його?
– Ні, фройляйн, – заперечую я, – ви не можете його замінити. Скажіть про нас, будь ласка, панові Беккеру.
Вона йде. Ми з Альбертом переглядаємось і, задоволені своєю вигадкою, чекаємо, поклавши руки в кишені. Оце буде зустріч!
На дверях контори дзвенить добре знайомий дзвіночок. Виходить Беккер – худорлявий, сивенький і неохайний, як завжди. Хвилинку він, примружившись, дивиться на нас, потім впізнає.
– Ви тільки подивіться! – вигукує він. – Біркгольц і Трос-ке! Отже, повернулися?
– Так, – жваво відгукуємося ми, очікуючи, що зараз усе почнеться.
– От і чудово! А що вам потрібно? Сигарети?
Ми збентежені. Ми, власне, нічого не збиралися купувати, нам це й на думку не спадало.
– Так, – кажу я нарешті, – десяток сигарет.
Беккер відраховує нам сигарети.
– Ну, до скорого побачення, – киває він нам і тут же збирається зникнути за дверима контори.
З хвилину ще ми не рушаємо з місця. Він обертається.
– Щось забули? – питає він уже зі сходів.
– Ні, ні, – відповідаємо ми й виходимо з магазину.
– Що ти на це скажеш? – питаю я Альберта на вулиці. – Він, очевидно, думає, що ми їздили прогулятися.
Альберт із досадою махає рукою:
– Цивільний, що ти хочеш.
Ми довго блукаємо містом. Пізно ввечері до нас приєднується Віллі, і ми всією компанією йдемо в казарми.
Дорогою Віллі раптом відскакує вбік. Я теж злякано здригаюся. Знайомий звук прорізає повітря, ніби десь поряд летить снаряд. За мить ми зніяковіло переглядаємось і сміємося. Це всього лише трамвай заверещав на повороті.
Юпп та Валентин самотньо сидять у великому порожньому приміщенні. Тьяден взагалі ще не показувався. Не повертався із борделю. Обидва радісно вітають нас: тепер можна зіграти партію в скат.
За той короткий час, поки ми не бачилися, Юпп встиг стати членом солдатської ради. Він просто сам проголосив себе ним, тому що в казармі жахливий розгардіяш і ніхто нічого до пуття не знає. На перший час Юпп таким чином влаштувався, бо на свою попередню цивільну посаду йому повернутися не вдалося. Адвокат, у якого він працював у Кельні, написав йому, що нова канцеляристка чудово працює, а до того ж обходиться дешевше, крім того, Юпп на фронті, без сумніву, дещо відстав від канцелярських справ. Пан адвокат надзвичайно про це шкодує, але часи нині суворі. Він шле панові Юппу свої найкращі вітання.
– От зараза! – меланхолійно говорить Юпп. – Усі ці роки я мріяв тільки про одне – як би опинитися подалі від армії, а тепер ось радієш, що тебе не женуть геть. Ну, пропадати так пропадати – ставлю вісімнадцять!
У Віллі в руках вигідна комбінація карт.
– Двадцять! – відповідаю я за нього. – Ну, а ти, Валентине?
Валентин знизує плечима:
– Двадцять чотири!
На сорока Юпп пасує. У цю хвилину з'являється Карл Брьоґер.
– Захотілося подивитися, як ви живете, – говорить він.
– І ти вирішив, що ми, звичайно ж, тут, – посміхається Віллі, зручніше вмощуючись на лаві. – Знаєш, що не кажи, а для солдата казарма – справжня батьківщина. Сорок один!
– Сорок шість! – азартно кидає Валентин.
– Сорок вісім! – гримить Віллі у відповідь.
– Чорт забирай! Гра стає серйозною. Ми присуваємося ближче. Віллі, прихилившись до стінки шафи, захоплено показує нам чотирьох валетів. Валентин, однак, зловісно посміхається: його шанси ще більші – у нього нічого немає в прикупі.
Як тут затишно! На столі блимає недогарок свічки. У напівтемряві біліють солдатські ліжка. Ми величезними скибками поглинаємо сир, який роздобув Юпп. Юпп ріже його клинковим багнетом і по черзі дає кожному.
– П'ятдесят! – скаженіє Валентин.
Тут двері відчиняються навстіж, і в кімнату вривається Тьяден.
– Зе… Зе… – заїкається він. Від страшного хвилювання на нього напала гикавка. Ми водимо його з високо піднятими руками по кімнаті.
– Що, дівчата обібрали? – співчутливо питає Віллі.
Тьяден заперечливо хитає головою:
Зе • зе • • •
– Струнко! – гомандує Віллі.
Тьяден виструнчується, гикавка зникає.
– Зеліґ. Я знайшов Зеліґа, – тріумфально вимовляє нарешті Тьяден.
– Слухай! – гаркає Віллі. – Якщо ти брешеш, я викину тебе через вікно.
Зеліґ був нашим ротним фельдфебелем. Скотина найвищого розряду. За два місяці до революції його, на жаль, кудись перевели, і ми ніяк не могли напасти на його слід. Тьяден каже, що він став власником шинку "Король Вільгельм" і що в нього чудове пиво.
– Вперед! – кричу я, і ми всією юрбою кидаємося до виходу.
– Стійте, хлопці! Без Фердинанда не можна. У нього із Зе-ліґом давні порахунки за Шрьодера, – каже Віллі.
Біля будинку Козоле ми починаємо свистіти й галасувати доти, поки він, незадоволений, в одній нічній сорочці, не висувається у вікно.
– Що це ви придумали серед ночі? – бурчить він. – Забули, що я одружений?
– Це нікуди не втече, – крикнув Віллі. – Біжи швидше донизу, ми знайшли Зеліґа.
Фердинанд пожвавлюється.
– Не брешете? – питає він.
– Чесне слово! – підтверджує Тьяден.
– Зараз вийду! – каже Козоле. – Але ви пошкодуєте, якщо розігруєте мене.
Через п'ять хвилин він уже з нами, і ми розповідаємо йому все по порядку. Потім біжимо далі.
Коли ми звертаємо на Гакенштрасе, Віллі від збудження налітає на перехожого й збиває його з ніг.
– Слон! – кричить перехожий, лежачи на землі.
Віллі миттю повертається і грізно виростає перед ним.
– Пробачте, ви, здається, щось сказали? – питає він, козирнувши.
Перехожий схоплюється і, задерши голову, дивиться на Віллі.
– Не пригадую, – розлючено бурмоче він.
– Ваше щастя, – каже Віллі. – Обзиватися можна лише тим, хто наділений відповідною статурою, а ви, здається, не з таких.
Ми проходимо через маленький палісадник і зупиняємося перед шинком "Король Вільгельм". Але напис на вивісці вже замазано фарбою. Тепер шинок називається "Едельвейс". Віллі береться за ручку дверей.
– Секунду! – Козоле хапає його за руку. – Слухай, Віллі, – говорить він урочисто, – якщо буде бійка, битиму я. Га-разд?
– Домовилися! – і Віллі відчиняє двері.
Галас, чад і світло вириваються нам назустріч. Стукають одна об одну склянки. Оркестріон гримить марш із "Веселої вдови". На стійці виблискують крани. Регіт стоїть над мийкою, в якій дві дівчини миють склянки. Дівчат оточує натовп чоловіків. Усі навперебій жартують. Вода переливається через край. У ній віддзеркалюються фрагменти облич. Якийсь артилерист замовляє всім горілку й плескає дівчину по сідницях.
– Ого, Ліно, а товар ще довоєнний! – хрипить він у захваті.
Ми пропихаємося вперед.
– Факт, хлопці: він тут, – каже Віллі.
У сорочці з підкоченими рукавами й розстебнутим коміром, спітнілий, із вологою, почервонілою від натуги шиєю, господар цідить за стійкою пиво. Темними золотистими струменями ллється воно під його здоровенними кулачищами в склянки. Ось він підняв очі й побачив нас. Широка усмішка повзе в нього по обличчю.
– Кого я бачу! Що вам налити: темного чи світлого?
– Світлого, пане фельдфебелю, – нахабно відповідає Тьяден.
Господар перераховує нас очима.
– Сім, – каже Віллі.
– Сім, – повторює господар, кидаючи погляд на Фердинанда. – Шість і сьомий – Козоле.
Фердинанд протискується до стійки. Спираючись кулаками об край стійки, питає:
– Послухай, Зеліґу, у тебе й ром є?
Господар продовжує вовтузитися за стійкою:
– Само собою, є і ром.
Козоле дивиться на нього спідлоба:
– Ти ж любиш випити рому, правда?
Господар наповнює кілька чарок по вінця:
– Звичайно люблю.
– А ти пам'ятаєш, коли ти востаннє напився рому?
– Ні.
– Зате я пам'ятаю! – розлючено каже Козоле біля прилавка, наче бик перед парканом. – А прізвище Шрьодер тобі знайоме?
– Шрьодерів на світі багато, – недбало кидає господар.
Терпіння Козоле вичерпується. Він готовий кинутися на Зе-
ліґа, але Віллі міцно хапає його за плече і насильно садить.
– Спочатку вип'ємо. – Він повертається до стійки. – Сім разів світле пиво, – замовляє він.
Козоле мовчить. Ми сідаємо за столик. Сам господар подає нам півлітрові кухлі з пивом.
– Пийте на здоров'я! – каже він.
– Ваше здоров'я! – кидає у відповідь Тьяден, і ми п'ємо. Він відкидається на спинку стільця. – Ну, що я вам казав? – звертається він до нас.
Фердинанд дивиться услід господареві, який повертається до стійки.
– О Боже, як тільки згадаю, як від цього козла тхнуло ромом, коли ми ховали Шрьодера. – Він скрегоче зубами й на півслові обриває речення.
– Тільки не розм'якати! – каже Тьяден.
Але слова Козоле ніби зірвали завісу, яка досі тихо погойдувалася над минулим, і до шинку вповзла сіра примара порожнечі. Вікна розпливаються, зі щілин у підлозі піднімаються тіні, в прокуреному повітрі ширяють видіння.
Козоле і Зеліґ завжди недолюблювали один одного. Але смертельними ворогами вони стали лише в серпні вісімнадцятого року. Ми сиділи тоді в поритому снарядами окопі другого ешелону й цілу ніч копали братську могилу. Глибоко рити не можна було, бо дуже близько до поверхні підходили ґрунтові води. Під кінець ми працювали, стоячи по коліна в рідкому багні.
Бетке, Весслінґ і Козоле вирівнювали стінки. Усі інші підбирали трупи, складали їх довгими рядами в очікуванні, поки буде готова могила. Альберт Троске, унтер-офіцер нашого взводу, знімав із убитих розпізнавальні знаки, якщо вони збереглися, і збирав уцілілі солдатські книжки.
У деяких мерців були вже почорнілі, напівзотлілі обличчя, – адже в дощові місяці розкладання йшло дуже швидко. Зате запах не був таким дошкульним, як улітку. Чимало трупів, наскрізь просочені вологою, розпухли від води, наче губки. Один лежав із широко розкинутими руками. Коли його підняли, то виявилося, що під клаптями шинелі майже нічого не було – так його пошматувало. Не було й розпізнавального знака. Тільки по латці на штанях ми впізнали єфрейтора Глазера.