Отож — за славетну глупоту, за втрачений рай!
Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби глибоко занурився в самого себе, в свою сп'янілість. Наче самотній горбок у степу, оповитий неприступною ні для кого тугою. Життя його було знівечене, він знав, що не впорядкує його вже ніколи. Він закопався в своєму великої му ательє, жив з своєю економкою. Жінка вона була з характером, груба, а Грау — навпаки, дарма що був огрядний, — чутливий і нестримний. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було й байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.
Хоч я й розумів, що це наслідок сп'яніння, але мені ставало якось моторошно, коли я бачив його таким. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в ательє. А це руйнує людину найшвидше.
По обличчю Грау майнула посмішка. Він втиснув мені бокал у руку.
— Пий, Роббі! Шукай рятунку! Думай про те, що я тобі сказав!
— Добре, Фердінанде, добре...
Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа пластинок з негритянськими піснями, він поставив декілька — про Міссісіпі, про збирачів бавовни, про гарячі задушливі ночі на берегах синіх тропічних річок.
VI
Патріція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що тяглися на цілий квартал і відокремлювалися від вулиці вузенькою смужкою газону. Перед парадним ходом стояв ліхтар. Саме коло нього я й спинив кадилака. Світло мерехтіло, і машина видавалася в ньому якимсь величезним слоном, чорна шкіра якого виблискувала й мінилась.
Я вдосконалив свій костюм: до галстука придбав ще новий капелюх і пару рукавичок, до того ж на мені було ще й демісезонне пальто Ленца, прекрасне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Отак спорядившись, я мав на меті остаточно звести нанівець те перше враження, що я справив тоді на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.
Я посигналив. Зараз потому, немов ракета, спалахнуло освітлення в п'яти вікнах — у сходовій клітці всіх п'яти поверхів. Задзижчав ліфт. Мені було видно, як він плавно спускається вниз, — світла підйомна кліть, що ніби сходить з неба. Патріція Гольман відчинила двері і швидко збігла по сходах. На ній була коротка коричньова хутряна шубка і вузенька коричньова спідничка.
— Галло! — Вона простягла мені руку. — Я така рада, що можу вийти прогулятись. Цілісінький день просиділа вдома.
Мені сподобалось, як вона подає руку — тисне сильніше, ніж можна було б сподіватись. Ненавиджу людей, що подають руку розслаблено, наче мертву рибину.
— Чому ж ви мені раніш про це не сказали? Адже я міг би за вами заїхати ще опівдні.
— Хіба у вас так багато вільного часу?
— Це-то ні... Але я б уже якось звільнився. Вона глибоко зітхнула.
— Чудове повітря! Пахне весною.
— Якщо маєте охоту, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, можна поїхати за місто, у ліс — адже зі мною машина.
Тут я показав на кадилака таким недбайливим жестом, наче б це був якийсь старенький форд.
— Кадилак? — Вона здивовано глянула на мене. — Це ваша машина?
— На сьогоднішній вечір — моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер хочемо зробити на ній грандіозний ґешефт.
Я відчинив дверцята.
— Чи не поїхати нам спершу до "Виногрона" і попоїсти? Як, на вашу думку?
— Попоїсти можна, але чому саме в "Виногроні"? Я остовпіло глянув на дівчину. "Виногроно" був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.
— Одверто кажучи, я не знаю нічого іншого. Та думаю, що кадилак нас до чогось зобов'язує... Вона засміялась:
— У "Виногроні" буде безперечно чопорно і нудно. Давайте поїдемо кудись в інше місце!
Я стояв цілком безпорадний — мої серйозні наміри розвіялися, як дим.
— Тоді запропонуйте ви щось... В інших ресторанчиках, які я знаю, публіка скрізь дещо зухвала. Це — не для вас.
— Чого це ви так думаєте?
— Та видко ж...
Вона кинула на мене швидкий погляд.
— Можна ж, нарешті, спробувати...
— Гаразд.
Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.
— Тоді я маю на меті дещо... Якщо ви не з лякливих... Їдьмо до Альфонса!
— Альфонс — це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді не з лякливих...
— Альфонс — це хазяїн пивнички, хороший приятель
Ленца.
— У Ленца, мабуть, приятелі всюди, — сказала вона сміючись.
Я кивнув головою на знак згоди:
— Він швидко заприязнюється. Ви ж бачили, як він заприятелював з Біндінгом...
— Та й справді, — відповіла вона, — це в них хутко вийшло...
Ми поїхали.
Альфонс був огрядний, лагідний чолов'яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки — підкатані. Руки, як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства "Вірність батьківщині". На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком лежав напоготові молоток. Пивничка містилася на вигідному місці-поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках...
Хазяїн провів волохатою лапою по столику з світлого ялинового дерева.
— Пива? — запитав він.
— Горілки та й закусить... — відповів я.
— А для дами? — спитав Альфонс.
— І дама вип'є чарочку горілки, — сказала Патріція Гольман.
— Здорово, здорово, — промовив Альфонс. — Є бігос — свинячі реберця з квашеною капустою.
— Сам забив кабана? — спитав я.
— Авжеж сам!
— Але ж дама, певно, схоче на закуску щось легше, Альфонсе...
— Не зможе вона відмовитись від бігосу, — сказав Альфонс. — Ви спершу гляньте на нього!
Він гукнув кельнеру, щоб той показав порцію.
— Це була знаменита льоха! — вів Альфонс далі. — Премійована! Дві перших премії!
— Тут-то й справді вже ніхто не встоїть, — заявила раптом Патріція Гольман з такою впевненістю, ніби вона давно вже вчащала до цього шинку. Я аж здивувався... Альфоніс підморгнув:
— Отже дві порції? Вона кивнула.
— Добре! Піду сам підберу, що є кращого! Він подався на кухню.
— Своє застереження щодо цього закладу беру назад, — сказав я. — Ви штурмом завоювали Альфонса. Тільки для своїх сталих відвідувачів він сам підбирає порції!
Альфонс повернувся.
— Поклав вам туди ще й свіженької ковбаси.
— Непогано! — зауважив я.
Альфонс доброзичливо позирав на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну — для Альфонса.
— Ну то будьмо ж! — сказав він. — Щоб наші діти та були здорові!
Випили. І дівчина випила, не пригубила.
— Здорово, здорово, — знову промовив Альфонс і почвалав до стойки.
— Ну, як горілка? — спитав я. Дівчина здригнулась.
— Трохи міцна. Але не можна ж мені осоромитися перед Альфонсом...
Бігос був — самий смак! Я з'їв дві великі порції, та й Патріція Гольман з'їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так добре підтримує компанію і відчуває себе в пивничці, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарочку горілки.
Альфонс потайки підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Не так він знався, може, на красі та культурі, але скорше на самій суті справи, на її змісті.
— Якщо вам пощастить, то ви дізнаєтесь, що й Альфонс має одну людську пристрасть, — сказав я.
— Хотіла б дізнатись, — відповіла дівчина. — Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати будь-яку пристрасть.
— А таки має! Ось гляньте! — я показав на столик біля прилавка.
— Як?! Грамофон?!
— Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть — хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор — чоловічий, змішаний... Всі оті пластинки, що там лежать, це все хорові співи. Та ось і він іде...
— Ну, як? Смакує? — спитав Альфонс.
— Як у рідної матінки, — відповів я.
— А як сподобалось дамі?
— Такого смачного бігосу ще ніколи не їла, — сміливо заявила дама.
Альфонс задоволене кивнув.
— Зараз заграю вам свою нову пластинку. Ви такого ще не чули.
Він пішов до грамофона; Голка дряпнула по пластинці — і в залі могутньо загримів чоловічий хор, дужими голосами заспівав "Лісову тишу". Це була аж надто гучна тиша, хай йому всячина!
З першого такту в пивничці запанувала тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на стойку. Під впливом співу обличчя його змінилося, воно стало замріяним-наскільки може бути замріяним обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їх впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встрянути в колотнечу — та нехай в самому розпалі бійки забринить чоловічий хор, як він одразу ж кине, ніби його вразили магічною паличкою, почне слухати, готовий замиритися. Раніш, коли він був ще запальніший, жінка завше тримала напоготові його улюблені пластинки. Тільки-но ситуація бува почне розпалятися, а Альфонс виймає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько опускає голку на пластинку — і він кидає молоток, слухає і заспокоюється. З часом потреба в цьому відпала: жінка померла, її портрет — дарунок Фердінанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, — висів над стойкою, та й сам Альфонс постарів і став спокійніший.
Пластинка кінчилася. Альфонс підійшов до нас.
— Чудово! — сказав я.
— Особливо перший тенор, — додала Патріція Гольман.
— Слушно! — сказав Альфонс і вперше за цей вечір якось пожвавішав, — а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор тут — це співець високого класу.
Ми розпрощалися з хазяїном. — Вітайте від мене Готфріда, — сказав він. — Скажіть, нехай заходить!
Ми спинилися на вулиці. Перед будинком стояло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно шугали по дереву аж до густої крони, гілки вже вкривалися легким зеленим пушком, в невиразному мигтячому світлі дерево здавалося ще могутнішим і вищим, здавалося, що крона його розпливається в сутінках там десь угорі — ніби велетенська розчепірена рука, що в незмірному тужливому пориванні хоче вхопитися за небо.
Патріція Гольман злегка здригнулася.
— Вам холодно? — запитав я. Вона підняла плечі і засунула руки в рукава своєї хутряної шубки.
— Лише першу мить... Бо ж у приміщенні було досить тепло.
— Ви надто легко одягнені. Адже ввечері ще холодно. Вона похитала головою.
— Не люблю дуже теплого одягу. Та й хочеться, щоб нарешті було тепло. Не люблю холоду. Принаймні тут у місті.
— У машині тепло, — сказав я. — Про всякий випадок я взяв з собою ковдру.
Я допоміг їй сісти в машину і накрив її коліна ковдрою. Вона підтягла її вище.
— От тепер чудесно. А то холод навіває сум.
— Не тільки холод...