Його треба прибрати. Маклірі при смерті і сильно мучиться. Невідомо, що він може наговорити під дією лік, у маренні...
— Може, викрадемо його? — видавив із себе Рімо.
— І куди ми його дінемо?
— Туди ж, куди і мене.
— Занадто ризиковано. По документах він був пацієнтом Фолкрофта. Нам уже телефонували з поліції. Це пряма ниточка до нас. Один з наших людей, лікар, намагався вселити поліцейським, що Маклірі не зовсім психічно здоровий, і зараз, наскільки відомо, поліція схиляється до того, щоб припинити слідство, списуючи все на спробу самогубства.
Сміт покрутив чашкою. Напевно, щось потрапило в чай, подумав Рімо.
— Якщо він ще живий, ваша задача — довідатися, яку інформацію вдалося Маклірі зібрати про Максвелла. Цей Максвелл — ваше завдання номер два.
— Хто це?
— Ми не знаємо. Наскільки відомо, він надає платні послуги гангстерським синдикатам Нью-Йорка. Сфера його діяльності — вбивства. Але як, де і коли він діє — невідомо. Потрібно з ним покінчити, і якомога швидше. Якщо протягом тижня вам це не удасться, не намагайтеся зв'язатися з нами. У цьому випадку нам, імовірніше усього, доведеться прикрити крамничку тут і перебратися в інше місце.
— А я?
— Є два шляхи. Перший — продовжити пошуки Максвелла, але це на ваш розсуд. Другий — на якийсь час осісти на дно де-небудь у Нью-Йорку. Читайте розділ приватних оголошень у "Нью-Йорк Таймс". Якщо нам знадобиться вийти з вами на зв'язок, ми опублікуємо оголошення. Замість підпису
— хрест, символ КЮРЕ.
— А якщо мені все-таки вдасться виконати завдання?
Не обертаючись, Сміт поставив чашку на стіл.
— Якщо приберете Максвелла за тиждень — будемо працювати далі. У цьому випадку — відпочивайте і стежите за оголошеннями в "Таймс"... З вами зв'яжуться.
— Відкіля брати гроші на життя?
— Візьміть із собою стільки, скільки вважаєте за необхідне. При наступному контакті одержите ще. — Сміт скоромовкою назвав телефонний номер. — Користуйтеся ним тільки у випадку крайньої, повторюю, крайньої необхідності. За цим номером ви зможете зв'язатися зі мною щодня з 14.55 до 15.05. Тільки в цей час.
— Не розумію, чому я повинен піти на дно, якщо не вигорить справа з Максвеллом? — не втримався Рімо. Він не міг не задати цього питання: події розвивалися для нього занадто стрімко.
— Ми найменше зацікавлені в тому, щоб в один прекрасний день ви з'явилися у Фолкрофт. Ну, не вийде з Максвеллом. Одне завдання, один підпільний штаб, це, зрештою, не так важливо. Головне — зберегти таємницю КЮРЕ. Тому так важливо ваше завдання по Маклірі. Він, повторюю, сполучна ланка ланцюжка, яку необхідно перервати. У випадку невдачі, — отут його голос здригнувся, — доведеться позбуватися і від вас... Іншого виходу в нас, врахуйте, не буде. Якщо проговоритеся — теж. Я сам це зроблю. Маклірі знаходиться в госпіталі під ім'ям Франка Джексона. У мене все. До побачення.
Людина повернулася, начебто збиралася простягнути на прощання руку, але передумала і схрестила руки на груди.
— У нашій справі не варто заводити друзів. До речі, намагайтеся прикінчити Маклірі швидше, добре?
Очі в Сміта були почервонілі, відзначив Рімо і попростував в кімнату триста сім.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Два слідчі з управління поліції Іст-Гудзона піднімалися в безшумному ліфті будинку-вежі "Ламоніка" на приватний дванадцятий поверх.
Тиша в кабіні діяла гнітюче, і обоє мовчали. Сержант Грувер, пузата людина з погаслою сигарою в зубах, спостерігав за номерами поверхів, що запалюються по черзі. Його напарник Рід, відомий серед колег у Управлінні по розслідуванню убивств під прізвиськом "Худий Рід", сковзав олівцем по сторінках у чорній записній книжці.
— Він звалився щонайменше з дев'ятого поверху, — вимовив Рід.
Грувер щось пробурчав у відповідь.
— Говорити він не може.
— А ти б зміг, якби звалився з дев'ятого поверху? — запитав Грувер і поторкав пухким волохатим пальцем відполіровану до блиску панель ліфта. — Ні чорта він скаже, його і до лікарні-то не довезуть.
— Але він спочатку ще міг говорити, я сам чув, як він щось сказав одному з тих, хто тяг носилки.
— Чув, чув... Відв'яжися ти від мене! — Кров кинулася Груверу в обличчя. — Чув він. Ну і що? Мені узагалі все це не подобається. Чув він!
— Чого ти на мене репетуєш? — заволав Рід. — Я, чи що, винний, що ми зобов'язані тепер допитувати власника "Ламоніки"?!
Грувер змахнув порошину з полірованої панелі. Разом з Рідом вони працювали вже майже вісім років, і обидва прекрасно знали про дурну, якщо не сказати небезпечну, репутацію цього будинку.
Цьому будинку з розкішними апартаментами найдоречніше місце було в одному з кращих районів Нью-Йорка, але його чомусь вибудували в Іст-Гудзоні. Дванадцяти поверховий будинок приносив місту податки з чотирьох з половиною мільйонів доларів, у які оцінювалася дванадцятиповерхівка. Своїм існуванням вежа "Ламоніка" підтримувала баланс муніципального бюджету, знижуючи податки городян. Це була одна з багатьох причин, з яких влада в місті вже майже десять років належала тій політичній партії, яка користувалася підтримкою власника чудового білого будинку, що піднімався над триповерховою злиденністю, яка обліпила його основу.
Мер міста видав обов'язкову до виконання всіма поліцейськими інструкцію, згідно якої патрульний поліцейський автомобіль повинен був цілодобово курсувати навколо вежі. Будь-кому з поліцейських не дозволялося входити в будинок без дозволу мера. Поліцейських, крім того, зобов'язували відповідати на виклики, які виходили з будинку, на пріоритетній основі.
Якщо пан Норман Фелтон, власник будинку, що займає всі двадцять три кімнати на дванадцятому поверсі, звернеться в поліцію, управління поліції Іст-Гудзона зобов'язане було негайно надати йому сприяння, сповістивши попередньо мера, що відразу дізнавався, чи може він особисто зробити що-небудь для пана Фелтона, відомого своєю щедрістю в справах політичних.
Грувер потер панель ліфта рукавом пальто, відступив на крок і помилувався роботою. Блиск!
— Ти повинен був спершу зателефонувати мерові, — сказав Рід. Ліфт зупинився.
— Повинен, повинен... Його вдома не було! Що ти до мене прив'язався?!
Круглі щоки Грувера знову почервоніли. Востаннє переконавшись в тому, що панелі ліфта повернуто її колишній бездоганний вигляд, він ступив на пухнастий темно-зелений килим фойє. Двері ліфта закрилися. Обернувшись, Грувер помітив, що кнопки виклику ліфта не було.
Він підштовхнув Ріда ліктем. Єдиним виходом з фойє тепер були білі двері з вічком у центрі, без ручки, з петлями, забраними всередину.
Добре освітлене фойє нагадувало тюремну газову камеру з тією різницею, що тут не було навіть отвору, через який в посудину з кислотою кидають таблетку, що викликає смертоносну реакцію.
Але це турбувало Ріда найменше.
— Ми навіть шефові не зателефонували.
— Замовчиш ти чи ні? — огризнувся Грувер. — Заткнися, а?
— Нам може здорово влетіти, це вже точно...
Грувер згріб в кулак широкі сині лацкани Ріда і проговорив пошепки:
— У нас немає іншого виходу! Там, внизу, лежало тіло. Не бійся, я знаю, як обходитися з цими багатіями, все буде нормально. І шеф нам будь-чого не зробить. Закон на нашому боці. Все буде гаразд.
У відповідь Рід тільки із сумнівом похитав головою.
Грувер постукав у двері — звук вийшов глухий, як і має бути, якщо кісточками пальців стукати по металу. Знявши капелюх, він підштовхнув ліктем Ріда: знімай, мовляв, свій, чого чекаєш? Рід сховав блокнот і послухався німої поради старшого за званням напарника, який нервово жував згаслу сигару.
Двері безшумно від'їхали вліво, відкривши поглядові поліцейських, одягненого в чорне, високого і імпозантного дворецького.
Грувер перепрошуючим тоном повідомив, що їм не хотілося турбувати пана Фелтона, але обставини... На тротуарі перед вежею "Ламоніка" була виявлена людина, яка найімовірніше випала з вікна однієї з квартир.
Пильно подивившись на Грувера і Ріда, які зненацька відчули себе незатишно, дворецький вимовив:
— Прошу вас.
Приміщення, у якому вони виявилися, розмірами нагадувало банкетний зал. Поліцейські навіть не помітили, як за їхніми спинами безшумно зсунулися двері. Розкривши роти, поліцейські розглядали п'ятнадцятиметрове панорамне вікно, напівприкрите білизною розкішних портьєр. На всю довжину причілка (бічна стіна) розкинувся шикарний диван, оббитий дорогою шкірою. Кімната була освітлена м'яким розсіяним світлом схованих ламп, як у художньому салоні. Стіни були обвішані картинами в стилі модерн. Їх помітні, що радують погляд, рами подібно вартовим, зімкнули навколо поліцейських суцільне кільце кольору, нагадуючи, що тепер вони були зовсім в іншому, несхожому на Іст-Гудзон світі.
Далекий кут займав концертний "Стейнвей". Мармурова простота ліній розкішних крісел — не меблів, а творів мистецтва — гармоніювала з рештою оздоблення кімнати. Через величезне вікно було видно червонуваті відблиски сонця, що заходить, на боках пасажирських лайнерів, що стоять у нью-йоркському порту.
Грувер тихенько присвиснув. Він раптом пошкодував, що не дотелефонувався таки до шефа. Сигара в роті раптом перетворилася в німий докір його плебейському походженню. Довелося засунути її — зжованим кінцем уперед — у кишеню плаща.
Рід тим часом машинально запихав блокнот усе глибше і глибше в капелюх.
Нарешті повернувся дворецький.
— Джентльмени, пан Фелтон прийме вас. Прошу вас іти за мною й утриматися від паління.
Ледь дворецький відчинив двері кабінету, як Грувер зрозумів, що зробив велику помилку. З людьми такого калібру йому не доводилося зіштовхуватися в Іст-Гудзоні, хоча він знав і мера, якого пам'ятав ще звичайним адвокатиком, і наймоднішого в місті лікаря, який погубив якось сп'яну дитину.
Одягнений в кашеміровий халат чоловік, який сидів у кріслі вишневого дерева з тоненькою книгою на колінах, належав до іншої породи людей. Бездоганно підстрижене сивувате волосся, здавалося, підсвічувало шляхетні і сильні риси його обличчя. Погляд блакитних очей був нерухомо спокійний.
Від нього виходила аура елегантності і величі. Здавалося, що однією своєю присутністю він облагороджував суцільно заставлені книгами стіни. Він був таким, яким повинен бути, але, на жаль, будь-коли не буває справжній чоловік.
— Пан Фелтон, — оголосив дворецький, — ці джентльмени з поліції.
Пан Фелтон кивнув, дозволяючи дворецькому впустити поліцейських у кабінет.