Тобі треба тільки затятися і сказати "ні".
— Ти вважаєш, що я маю відмовити старому після того, як ви подали йому надію і користувалися з його праці від самої Даї?
— Дорогою ж тяжко, Ліверпуле, і лише сильні здолають її, — намагався виправдатися Чарлз.
— А мені, отже, через вас підлоту робити? — обурився Ліверпул, а в Тарвотера аж похололо на серці.
— Та скидається на те, — сказав Чарлз. — Ти мусиш вирішувати.
Тут у старого Тарвотера відлягло від серця, бо повітря розітнув шалений ураган лайки, серед якого проривалися окремі фрази:
— Падлюки!.. Спершу я вас самих пошлю до чорта в зуби! Я вже вирішив, нехай йому біс!.. Старе луб'я піде до Юкону з нами, закарбуй собі це на носі, голубчику! Тяжко?.. Ти ще не знаєш, що таке тяжко, ось я тобі покажу… До дідька спроваджу все спорядження і піду геть, як ви спробуєте збутися старого! Тільки спробуйте, я тоді таку веремію підніму, що й світ вам замакітриться!
І таку життєдайну силу мав цей словесний потік Ліверпулів, що старий легко, немов пір'їнку, завдав на плечі свою ношу і почвалав до Щасливого табору.
Всю дорогу від Щасливого табору до Довгого озера, від Довгого озера до Глибокого і від Глибокого вгору, через крутий гірський хребет, і вниз до Ліндермену, люди не на життя, а на смерть змагалися з зимою. Подорожні надривалися з останніх сил і, вкрай знеможені, плакали обік шляху. Але зима невблаганно насувалася. Повіяли пронизливі осінні вітри, і під холодними дощами та дедалі частішими снігопадами компанія, до якої приєднався Тарвотер, скинула нарешті останні клунки на березі озера Ліндермену.
Та відпочивати не довелось. По той бік озера, пройшовши з милю від ревучого потоку, вони вибрали ділянку лісу і викопали яму на тартак. Тут уручну, за допомогою поздовжньої пилки, вони розпилювали стовбури ялин на дошки. Працювали вдень і вночі. Тричі протягом ночі старий Тарвотер непритомнів у ямі. А вдень він, як завжди, куховарив і у вільні проміжки допомагав Енсонові будувати човна біля потоку, в міру того як надходили свіжі дошки.
Дні все коротшали. Вітер змінився і дув тепер постійно з півночі, приносячи негоду. Вранці виснажені люди виповзали з-під укривал і в самих шкарпетках розігрівали замерзлі черевики над багаттям, яке Тарвотер уже встигав розпалити. Чутки про голод у глибині краю ставали все настирливіші. Останні пароплави з харчами, що йшли від Берінгового моря, через мілководдя застряли у гирлі Юкону, за сотні миль на північ від Доусона. Вони стояли біля старої факторії компанії Гудзонової затоки, у Форті Юконі за Полярним колом. Борошно в Доусоні підскочило до двох доларів за фунт, але й за цю ціну ніхто не продавав. Королі Бонанзи й Ельдорадо, що мали без ліку грошей, вибиралися з краю, не мігши тут роздобутись на харчі. Комітети шукачів золота конфіскували все продовольство і посадили населення на тверду пайку. Того, хто приховував хоч жменьку борошна, розстрілювали, як собаку. Десятків зо два людей уже спіткала така доля.
Тим часом нелюдське напруження, яке зломило навіть багатьох молодших від Тарвотера, почало позначатися і на ньому. Він кашляв ще дужче, і якби його змучені товариші не спали, мов мертві, він би раз у раз будив їх ночами. Крім того, він почав застуджуватись, тим-то, лягаючи спати, одягався якнайтепліше, натягуючи на себе геть усе до останньої одежини з клунка. Все, що мав, він намотував на своє худе старече тіло.
— Гай-гай! — зауважив Здоровань Віл. — Зараз тільки двадцять градусів морозу, а старий уже натягає на себе все своє шмаття. Що ж буде потім, коли дійде до п'ятдесяти або шістдесяти?
Вони спустили свого абияк збитого човна у гірський потік, разів з десять мало не потопивши його, і в осінню сніговицю на веслах перепливли вздовж південного краю Ліндермену. Другого ранку вони гадали навантажити його й вирушити прямо в пащу півночі, у небезпечний перехід на півтисячі миль через озера, гірські річки та пороги. Але ввечері, перед тим як лягти спати, Ліверпул кудись пішов з табору. Повернувся він, коли вже всі спали. Розбудивши Тарвотера, моряк про щось стиха переговорив з ним.
— Слухай, дідусю, — сказав він. — Місце в нашому човні ти маєш, і якщо хто заслужив його, то це ти. Але ж сам розумієш, що тобі вже чимало років, та й здоров'я — бодай не казати. Якщо поїдеш з нами, — то ще й богові душу віддаси. Зажди, дідусю, дай я докажу. Ціна за проїзд човном підскочила до п'ятисот доларів. Я тут попоходив трохи і знайшов пасажира. Він урядовець Аляскінського комерційного банку, і йому будь-що треба їхати. Він ладен дати навіть шість сотень, аби лиш я взяв його у нашого човна. Тепер це місце твоє. Продай його цьому чоловікові, клади шістсот доларів до кишені і катай на південь, до Каліфорнії, поки ще є дорога. За два дні ти доберешся до Даї, а за тиждень будеш і в Каліфорнії. Що ти на це скажеш?
Тарвотер зайшовся таким кашлем, що аж трусився, а коли віддихався, то відповів:
— Ось що я тобі скажу, синку, — почав він. — У сорок дев'ятому я гнав чотири пари волів через прерії і хоч би тобі один здох. Я пригнав їх до самої Каліфорнії, а опісля возив ними вантажі із Форту Саттера до Амеррікен Бара.
Тепер я їду на Клондайк. І ніщо мене не зупинить, аніщо. Я поїду човном, в якому ти сидітимеш на кермі, до самісінького Клондайку і витрушу там з моху триста тисяч доларів. А коли так, то вже ж було б чисте безглуздя спродати своє місце в човні. Проте я щиро дякую тобі, синку, щиро дякую. Молодий матрос з запалом схопив старого за руки.
— Далебі, дідусю, ти таки поїдеш з нами! — вигукнув він. — Ти справжня людина. — І, з неприхованим презирством глянувши на Чарлза Крейтона, що хропів собі в руду бороду, додав: — Такі, як ти, здається, більше не родяться, дідусю!
Все далі на північ прокладали собі шлях компаньйони, хоча зустрічні старожитці хитали головами й передрікали, що на озерах вони вмерзнуть у кригу. Озеро й справді не сьогодні-завтра могло взятися кригою, тож, аби виграти час, на небезпеку не зважали. Порожисту протоку поміж озерами Ліндерменом і Бенетсм Ліверпул вирішив проскочити, не розвантажуючи човна. Звичайно човни переганяли впорожні, а вантаж переносили на собі. Але й тоді багато човнів, навіть порожніх, розбивалося в друзки. А тепер не було часу й на таку обережність.
— Вилазь, дідусю, — скомандував Ліверпул, приготувавшись відштовхнутися від берега і гайнути через пороги.
Але старий Тарвотер похитав сивою головою.
— Де вантаж — там і я, — заявив він. — Це єдиний спосіб проскочити. Бачиш, синку, я їду на Клондайк. Коли я буду в човні, то він, хоч не хоч, а дійде до Клондайку. А вилізу, то, чого доброго, й човна втратите.
— Але й перевантажувати його нема рації, — сказав Чарлз і, коли саме човна відпихали, раптом вистрибнув на берег.
— Вдруге без мого наказу й не пробуй! — крикнув Ліверпул навздогін йому, в той час як човен підхопила течія. — Більше не дозволю обходити пороги пішки, гаяти час; тепер жди, поки він дійде!
І справді, на те, що забрало у них десять хвилин річкою, Чарлзові потрібно було півгодини суходолом. Чекаючи на нього на озері Бенет, вони розбалакалися з кількома обідраними старожитцями, що вибиралися звідси додому. Звістки про голод стали ще тривожніші. Загін північно-західної кінної поліції, що стояв на тому боці озера Марш, де шукачі золота ступали на канадську територію, не пропускав далі жодного чоловіка, котрий не мав із собою сімсот фунтів харчів. У Доусоні тисяча чоловік з собачими запрягами чекали льодоставу, щоб виїхати річкою по кризі. Торговельні фірми не спроможні були виконати договори на постачання продовольства, і компаньйони кидали жеребки, кому вертатися додому, а кому лишатись і розробляти ділянки.
— Це й залагодить усе, — заявив Чарлз, довідавшись про дії кінної поліції на кордоні. — Можеш, старий, уже й звідси повертати голоблі.
— Лізь у човна! — скомандував Ліверпул. — Ми їдемо на Клондайк, і дідусь їде з нами.
Вітер змінився на попутний південний і погнав човна по Бенету під величезним вітрилом, що його змайстрував Ліверпул. Важкі паки із спорядженням правили за добрий баласт, і Ліверпул мчав щодуху, як зробив би й усякий сміливий моряк, коли кожна хвилина багато важить. На Оленячому переході вітер знову дуже вчасно перемістився на чотири румби на південний захід, погнавши подорожніх через протоку до озер Тегіш і Марш. Небезпечний Вітряний Рукав вони перепливали, коли заходило сонце, вже присмерком, при сильному вітрі. Тут на їхніх очах перекинулись і потонули два човни з шукачами золота.
Чарлз хотів був пристати до берега на ночівлю, але Ліверпул прямував далі через Тегіш, орієнтуючись по шуму хвиль на мілизнах та по випадкових багаттях, що їх запалили на березі несміливі або потерпілі аргонавти. О четвертій годині ранку він розбудив Чарлза. Старий Тарвотер, що тремтів з холоду й не міг спати, чув, як Ліверпул наказав Крейтонові перейти до нього на корму, а тоді став повчати його, не даючи тому й слова мовити.
— Слухай-но, приятелю, мовчи та слухай, — почав Ліверпул. — Ось що я хочу втовкмачити тобі в голову: поліція повинна пропустити дідуся. Зрозуміло? Повинна пропустити. Коли почнуть перевіряти наш припас — п'ята частина дідусева, втямив? На кожного з нас припаде менше, ніж належиться, але якось виплутаємось. Так от затям собі, і добре затям: треба, щоб усе пройшло гладко…
— Якщо ти гадаєш, що я можу донести на це старе луб'я… — обурено почав Чарлз.
— Ти так гадаєш, а не я, — урвав його Ліверпул, — бо я й не говорив нічого такого. Так от добре собі затям: що ти там думав, — мені начхати. Важить те, що ти тепер надумаєш. Сьогодні десь надвечір ми будемо на поліційнім посту. Отож треба так усе підготувати, щоб не було до чого причепитися. Ну, а мудрому й слова досить.
— Коли ти гадаєш, що в мене на думці… — почав був Чарлз.
— Слухай-но, — урвав його Ліверпул, — Що в тебе на думці, я не знаю й не хочу знати. Я хочу, щоб ти зрозумів, що в мене на думці. Якщо вкрадеться якийсь сумнів і поліція заверне дідуся, я виберу першу-ліпшу затишну місцинку й висаджу тебе. А потім всиплю тобі такого перцю, що й до нових віників не забудеш. Затям це собі, і то добре затям. І не так собі, на півсили, а почастую добряче, так, як справжній чоловік може почастувати.