Але дракон, ніби ніде нічого, незграбно присівши, позіхнув і заходився з насолодою чухати задніми лапами обвисле підборіддя. Розпечена рушниця вже пекла Кляпавцію пальці, що розпачливо натискав на спусковий гачок, бо нічого такого досі навіть уявити собі не міг — невеликі камінці навколо дракона поволі здіймалися в повітря, а курява, яку він, чухаючись, безладно викидав з-під себе, замість так само безладно опасти, склалась у повітрі в якийсь нерозбірливий напис: "ПОКІРНИЙ СЛУГА ПАНА ДОКТОРА". Навкруги посутеніло, бо день поступавсь перед ніччю, кілька великих вапняків вирушили на прогулянку, тихо перемовляючись про те та се, одне слово, діялися справжні дива. А страшний звір, що спочивав за тридцять кроків від Кляпавція, і не думав зникати. Кляпавцій кинув метальник, дістав з-за пазухи протидраконову гранату і, ввіряючи свою душу матері всеспінорових перетворень, жбурнув гранату. Загриміло, разом з уламками скелі у повітря злетів драконячий хвіст, а сам він людським голосом ревнув: "Ґвалт!" — і бігцем просто на Кляпавція. Той вискочив із схованки, стискаючи в руці спис із антиматерії, замахнувся, але знову почув крик:
— Кинь! Кинь! Не вбивай мене!
"Що це, дракон розмовляє? НІ, мабуть, я збожеволів...", — подумав Кляпавцій, але спитав:
— Хто це говорить? Дракон?
— Який там дракон! Це я! — з хмари куряви виринув Трурль, доторкнувся до драконової шиї, покрутив там щось — і велетень поволі впав навколішки, завмираючи з протяжним хрускотом.
— Що це за маскарад? Що це таке? Звідки цей дракон?.. Що ти в ньому робив? — допитувавсь Кляпавцій.
Трурль струсив одяг, відступаючи від приятеля.
— Звідки, що, де, як?.. Дай-но мені слово вимовити! Я знищив дракона, а король не хотів заплатити.
— Чому?
— Хто його зна. Скупий, мабуть. Все звертав на бюрократію, мовляв, має бути протокол огляду комісії, виміри, розтин трупа, збори ради при троні і те і се; головний скарбничий сказав, що не знає, як розраховуватись, бо це й не з фонду платні, і не з безособового фонду, одне слово, хоч як я просив, наполягав, скільки ходив до каси, до короля, до ради, ніхто не хотів зі мною говорити. А коли мені запропонували подати автобіографію з фотокартками, ну, що ж, тоді я пішов звідти, але ж дракона не можна вже було оживити. То я зняв з нього шкуру, нарізав трохи ліщинових гілочок, потім мені потрапив на очі старий телеграфний стовп — і більше нічого не треба було; я зробив опудало, ну й теє — почав удавати...
— Не може бути! Ти вдаєшся до такого ганебного вчинку? Ти?! Але навіщо, тобі ж не заплатили? Не розумію.
— Ех, який ти нетямущий! — поблажливо кинув Трурль. — Та вони весь час носять мені данину. Я вже маю більше, ніж мені належало.
— А-а! — усе збагнув Кляпавцій. Та одразу ж додав: — Але ж це ницо — примушувати.
— Чому? Зрештою, хіба я робив щось погане? Я тільки прогулювавсь у горах, а вечорами трохи завивав. Я дуже стомився, — додав він, сідаючи біля Кляпавція.
— Від чого б то? Від виття?
— Ні. Для тебе, я бачу, двічі по два — складна задача! Від якого там виття? Я щоночі мушу тягати мішки золота з умовленого місця на гору, аж ген туди! — показав він рукою на гірський хребет. — Я вже наготував там собі стартовий майданчик. Якби тобі довелося самому попоносити двадцятипудові тягарі від смерку до світання, то знав би. Ти ж бачив — сама лише драконова шкура важить зо дві тонни, а я мусив удень тягати її, рикати, тупотіти, а вночі — оцей клопіт! Мені вже все це страшенно набридло.
— А чому той дракон, тобто оте тугонапхане опудало, не щезло, коли я зменшив імовірність майже до нуля? — поцікавився ще Кляпавцій.
Трурль відкашлявся і трохи знітився.
— А то з передбачливості, — пояснив він. — Зрештою, сюди міг прителіпатись якийсь пришелепкуватий мисливець, наприклад, Базилій, через це я ставив усередину, під шкуру, антипробабілістичні екрани. А тепер ходімо, там лишилося ще кілька мішків платини. Не хочеться вже мені самому носити. Чудово, тепер ти мені допоможеш...
Подорож четверта,
АБО ПРО ТЕ, ЯК ТРУРЛЬ, ЗАРАДИ ВРЯТУВАННЯ
КОРОЛЕВИЧА ПАНТАРКТИКА ВІД МУК КОХАННЯ,
ЗАСТОСУВАВ ЖІНОТРОН І ЯК ПОТІМ
ДОВЕЛОСЯ ВДАТИСЬ ДО ДІТОМЕТА
Одного дня, вдосвіта, коли Трурля зморив глибокий сон, у двері його оселі загрюкали з такою силою, ніби якийсь прибулець хотів їх висадити одним ударом разом із завісами. Коли Трурль, ледве прочумавшись, відсунув засув, то побачив на тлі посірілого неба величезний корабель, що скидався на велетенську головку цукру або летючу піраміду. З середини цього велета, що сів навпроти Трурлевих вікон, довгою вервечкою сходив по широкому помосту караван нав'ючених мішками мальблюдів, а повбирані в бурнуси й пофарбовані в чорне роботи складали паки перед ґанком так швидко, що за кілька хвилин Трурль, який не міг утямити, що все це має означати, опинився ніби в напівкруглому окопі, за стіною пузатих, натоптаних клумаків, кількість яких невпинно зростала. Залишився тільки вузенький прохід, по якому йшов велетенський електрицар із зореподібними очима, із хвацько закрученими вгору радіолокаційними антенами, у внизаному коштовним камінням плащі. Цей електрицар, закинувши плащ за спину, підняв броньованого капелюха й гучним, хоч і м'яким, мов оксамит, голосом запитав:
— Я маю честь говорити з високородним конструктором вельмишановним паном Трурлем?
— Так, це я... прошу заходьте, даруйте, що не прибрано... я не знав... тобто — спав... — белькотів украй збентежений Трурль, запинаючи на собі одежину, бо зауважив, що на ньому тільки нічна сорочка, і то така, що давно вже скучила за ночвами.
Проте елегантний елетрицар, здавалося, не помічав вад Трурлевого туалету. Він іще раз підняв свого капелюха, що дзеленькнув гойднувшись над його склепінчастою головою, і граційно вступив до помешкання.
Трурль попросив зачекати хвилиночку, сяк-так одягся і, перескакуючи через дві сходинки, за мить уже повернувся з антресолей. Надворі тим часом розвиднілось, а незабаром визирнуло сонце, осяявши білі тюрбани по чорних роботах, які, сумно й тужливо виводячи давню невільницьку пісню "Де ж ти бував..." і т. д., — в чотири ряди оточили господу й корабель-піраміду. Трурль зауважив це, визирнувши у вікно, коли сідав навпроти гостя, що глянув на нього діамантово-осяйно, а тоді озвався такими словами:
— Планета, з якої я прибув, вельмишановний конструкторе, переживає сьогодні розквіт середньовіччя. Отже, прошу Вашу милість вибачити мені, що я своїм невчасним приземленням збентежив вас, ласкаво прошу зрозуміти: на борту корабля ми ніяк не могли передбачити, що той пункт планети Вашої милості, де стоїть оця чесна садиба, тримає іще у своїй владі ніч і не дає доступу сонячному промінню.
Тут він відкашлявся, ніби хтось ненароком на гуслях бренькнув, і провадив далі:
— Мене послав спеціально до Вашої милості мій пан і володар Його Королівська Величність Протрудин Астерійський, удільний володар об'єднаних планет Йоніту та Еприту, спадковий монарх Анервії, цар Моноції, Біпроксії і Трифіліди, великий князь Барномальвірський, Еборцидський, Кляпунжанський і Траганторонський, граф Евскальпії, Трансфіорії і Фортрансміни, кавалер Шури й Бури, барон Гризивепшицький, Трастовсякормондський і Вимитодотлавський, так само як і самодержавний володар Талії, Металії, Деталії і Такдалії. Посилає для того, щоб я від його милостивого імені попросив Вашу вельможність прибути до нашої країни, як палко очікуваного королевичового зцілителя, що один у всьому світі може визволити нас від жалоби-невподоби, викликаного нещасливою закоханістю його королівської високості наступника трону Пантарктика.
— Але ж я не... — почав був Трурль, проте вельможа, промовистим жестом показавши, що він ще не скінчив, повів далі тим самим голосом, у якому бриніла сталь.
— За те, що ви прихильно поставитеся до наших благань, прибудете до нас і допоможете позбутися національного лиха, яке завдає шкоди державним інтересам, Королівська Величність Протрудин обіцяє, запевняє і моїми вустами присягається в тому, що обдарує Вашу Конструктивність такою ласкою, якою, Ваша Достойність, будете ситі до кінця днів своїх. А зокрема наперед, чи, як у вас кажуть, авансом надає вам титул, — тут магнат устав, добув з піхов шпагу й далі вже говорив, за кожним словом ударяючи нею Трурля, що в того аж плечі двигтіли, — Титулярного й Удільного Князя Мурвідраупії, Відвороти, Огидори й Вассоли, спадкового графа Трунду й Морігунду, восьмиберлового електора Бразелупи, Кондолонди й Траталаксії, а також маркіза Гунду й Лунду, надзвичайного губернатора Флуксії та Пруксії, а також капітулярного генерала ордену Бездицьких мендитів і Великого Роздавача Милостині князівств Питу, Миту й Тамтадриту разом із надзвичайним правом на салют із двадцяти однієї гармати під час ранкового пробудження й відходу до сну, пообідньою фанфарою, Важким Мікромініатюрним Хрестом, а також багаторядовою перпетуацією з чорного дерева, багатобічною — зі сланцю й багаторазовою — із золота. На доказ своєї прихильності мій король і володар посилає тобі оцей дріб'язок, яким я дозволив собі оточити твою господу.
Справді, мішки вже затулили денне світло, яке ледь пробивалося в кімнату. Вельможа скінчив говорити, але промовисто піднятої руки не опускав, певне, забувши про неї, аж нарешті Трурль промовив:
— Я дуже вдячний Його Королівській Величності Протрудинові, але кохання, знаєте, не мій фах. Зрештою... — додав він, спонукуваний поглядом вельможі, що тиснув на нього, як діамантова брила, — може, зволите розповісти, в чім річ...
Вельможа кивнув.
— Річ проста, добродію! Наступник трону закохався в Амарандину Церибернянську, єдину дочку володаря Араубрарії — сусідньої держави. Але наші країни роз'єднує дуже давня ворожнеча, і коли наш Милостивий володар після безнастанних благань королевича попросив у короля руки Амарандини, відповідь була категорично негативна. Відтоді минув рік і шість днів, а королевич-наступник в'яне на очах, і ніяк не можна зробити так, щоб він отямився. Нема надії ні на кого, крім як на Вашу Ясність пресвітлу! — І гордий вельможа схилився, а Трурль кашлянув і, побачивши під вікнами шеренги вояків, заникуючись, промовив:
— Не уявляю собі, чим би я міг... та...