Прикамінний килимок розвернувся й перетворився на довгу тонку зміюку з гострими зубами.
— Я твій єдиний вихід, — прошипіла змія, — найкращий вихід — смерть.
Ендер озирнувся в намаганні знайти якусь зброю. Проте екран несподівано потемнішав, по верхньому краю пробіг рядок:
НЕГАЙНО ДО СВОГО КОМАНДИРА. ВИ ЗАПІЗНЮЄТЕСЯ. ЗЕЛЕНИЙ-ЗЕЛЕНИЙ-КОРИЧНЕВИЙ.
Ендер розгнівано відключив комп'ютер і вирушив до стінки з дороговказами, знайшов зелено-зелено-коричневу лінію, торкнувся її та пішов. Вогники запалювалися перед ним, указуючи шлях. Темно-зелений, світло-зелений і коричневий кольори коду нагадали йому ранню осінь у королівстві, яке він відкрив під час гри. "Я маю туди повернутися, — вирішив Ендер. — Ця змія досить довга, я зможу по ній спуститися з вежі й відшукати свою дорогу. Напевно, це місце й називається Краєм Світу через те, що там припиняються всі ігри. Я зможу просто прийти у якесь село, стати звичайним маленьким хлопчиком, працювати й бавитись, як усі, нікого не вбиваючи і більше не вмираючи. Жити звичайним життям".
Одначе, міркуючи так, Ендер не міг уявити собі того "звичайного", простого життя. Це було йому незнайомим, але кортіло спробувати.
Армії були більшими за вікові групи, і армійські бараки так само були більші. Кімната виявилася довгою й вузькою. Ліжка розташовувалися у два ряди. Барак тягнувся так далеко, що було помітно, як у кінці підлога загинається. Кімната містилася на ободі величезного колеса, що собою і являла територія бійцівської школи.
Ендер застиг у дверях. Кілька хлопців, що сиділи біля дверей, прискіпливо глянули на нього. Усі вони були старшими, на нього не зважали, а продовжували балакати, лежачи або напівсидячи на ліжках. Бесіда точилася, зрозуміло, про баталії. Старші хлопці завжди лише про них і говорять. Усі в кімнаті були вищими за Ендера. Десяти-одинадцятирічні діти височіли над ним баштами, найменшим було вісім. А Ендер не був високим навіть для власного віку. Він спробував визначити командира, проте більшість уже зняла форму. У багатьох на колінах були ноутбуки, та уроками займалися лише деякі. Ендер увійшов, і його зразу помітили.
— Чого тобі треба? — визивно спитав хлопчик, який лежав на верхньому ліжку біля дверей. Він був найбільшим у цій кімнаті. Ендеру доводилося бачити його раніше. На щоках цього рослого юнака вже пробивалися бакенбарди. — Ти не Саламандра.
— Але стану таким, напевно, — відповів Ендер. — Зелено-зелено-коричневий, правильно? Мене перевели до вас.
Він показав хлопцю, ніби той був вартовим, аркуш паперу. Хлопець простягнув руку, щоб узяти, але Ендер папірця йому не віддав.
— Мені належить вручити це Бонзі Мадриду особисто.
До розмови приєднався ще один хлопець. На зріст він був меншим за "вартового", але вищим за Ендера.
— Тупоголовий, не Бонзі, а Бонзо. Це іспанське ім'я, воно не відмінюється. Бонзо Мадрид. Акі насотрос абламос еспаньйол, сеньйор Гран Федор.
— То це ти — Бонзо? — поцікавився Ендер, уже вимовляючи ім'я правильно.
— Ні. Я просто маю хист до мов. Петра Акарнян, єдина дівчинка в Армії Саламандр. Тільки у мене більше права називатися хлопцем, ніж у решти мешканців цієї кімнати.
— Мамця Петруха, — почав один із хлопчиків. — Петруха мав Парижа…
— Мавпа рижа, мавпа рижа, мавпа рижа! — підхопив інший.
Багатьох це розсмішило.
— Скажу по секрету, — зауважила Петра, — коли вчителі вирішать поставити клізму бійцівській школі, їм доведеться всунути її у зелено-зелено-коричневе.
Ендера охопив відчай. Усе проти нього: куций, ненатренований, недосвідчений — цього достатньо, щоби викликати роздратування товаришів своїм раннім розвитком. А на додачу в нього, зовсім випадково, не найкращий друг. Біла ворона Армії Саламандр. Ця зустріч — і для всіх їхні імена пов'язані нерозривно. Чудово…
Ендер поглянув на тих, хто сміявся, і на мить йому здалося, що тіла цих хлопчиків вкриті вовною, а з розкритих пащ стирчать гострі ікла. "Невже я єдина людина у цьому страшному місці, а всі інші — звірюки, ладні розірвати мене на шматки?"
Потім він згадав Алая. "Ні, у кожній армії є людина, бодай одна, з якою варто зійтися".
Раптом, без жодної команди, сміх припинився, хлопці застигли на місці. Ендер обернувся до дверей. У проході стояв хлопчик, високий і гнучкий, із гарними чорними очима й чітко окресленими вустами. Весь його вигляд свідчив про витонченість натури.
"За цією вродою я піду куди завгодно, — вимовив внутрішній голос Ендера. — Я хочу бачити світ цими очима".
— Хто ти? — спокійно спитав хлопчик.
— Ендер Віггін, сер, — відповів Ендер. — Переведений зі свого набору до Армії Саламандр.
Він простягнув свій припис. Хлопчик узяв папірець упевненим рухом, не зачепивши руки Ендера.
— Скільки тобі років? — поцікавився він.
— Сім. Майже.
Так само спокійно командир продовжив:
— Я запитав, скільки тобі років зараз, а не в майбутньому.
— Мені шість років, дев'ять місяців і дванадцять днів.
— Скільки часу ти провів у бійцівській кімнаті?
— Кілька місяців. Я пристойно стріляю.
— Вас навчали бойовим маневрам? Ти знаєш, що таке бути частиною взводу? У вас були спільні заняття?
Ні про що таке Ендер не чув. Він похитав головою.
Мадрид поглянув на нього, ніби оцінював.
— Ти невдовзі зрозумієш, наскільки люблять офіцери, що керують цією школою, а особливо майор Андерсон, різні розіграші. Армія Саламандр ледве-ледве почала виходити з ганебного занепаду. Ми роздовбали Щурів, Скорпіонів, Хортів і ладні битися за місце лідера. І, зрозуміло, саме мені підсовують геть нікчемного, нетренованого, безнадійно відсталого й недорозвинутого бійця — тебе.
Петра спокійно зауважила:
— А він не дуже радіє знайомству з тобою.
— Замовкни, Акарнян, — сказав Мадрид. — За однією перешкодою нам ставлять другу. Та які перепони не ставили б офіцери у нас на шляху, ми все ще…
— Саламандри! — у один голос гаркнули бійці.
Ендер здогадався, що відбувається. Це гра, ритуал. Мадрид не хотів завдати йому болю. Він просто прагнув упоратися з несподіваною ситуацією й використати її для зміцнення своєї влади всередині армії.
— Ми вогонь, що їх зжере цілком: і пащі, і кишки, серця й голови. Хоч у вогню багато язиків — багаття одне.
— Саламандри! — знову вигукнули.
— І навіть цей нас не послабить, — сказав Мадрид.
— Я докладу зусиль, я швидко навчуся. — У Ендера майнула примарна сподіванка.
— Я не давав тобі слова. Я маю намір обміняти тебе так швидко, як тільки можна. Мені, мабуть, доведеться доважити до тебе когось ціннішого, та поки ти такий малий, ти більш, ніж нікчемний. Ще один невдаха, заморожений у кожному бою, — ось що ти таке. А зараз у нашій армії кожен заморожений солдат упливає на підсумок гри. Особисто я нічого проти тебе не маю, Віггін, але впевнений, що ти зможеш потренуватися за ще чий-небудь кошт.
— Він сама доброзичливість, — вставила Петра.
Мадрид спокійнісінько підійшов до дівчинки й ударив її по обличчю зовнішнім боком долоні. Почувся негучний удар — Бонзо зачепив її лише кінчиками пальців, але на щоці запалали чотири багряні плями; там, де нігті подряпали шкіру, проступили дрібні краплини крові.
— Ось мої розпорядження, Віггін, і, маю надію, мені не доведеться повторювати це вдруге. Коли ми тренуватимемося в бійцівській кімнаті, ти не забираєшся геть. Звісно, ти маєш бути на місці, але тебе не зараховано до жодного взводу. Ти не братимеш участі у відпрацюванні маневрів. Коли нас викличуть на бій, ти хутко вдягнешся й прийдеш з усіма до воріт, але ввійдеш крізь них лише за чотири хвилини після початку гри. Залишишся біля воріт і в жодному разі не почнеш стріляти. І так до самого кінця гри.
Ендер кивнув. Отже, він знову ніхто. Залишалося сподіватися, що обмін відбудеться якнайшвидше.
Також він зауважив, що Петра не закричала від болю, навіть не підняла руку до щоки, хоча кров із ранки потекла червоною цівкою вниз по підборіддю до шиї. Нехай вона погана вівця цієї армії, але якщо Бонзо Мадрид не бажає дружби, то чому б Ендеру не подружитися з Петрою.
Йому вказали на ліжко у віддаленому кінці бараку, верхнє місце. Лежачи на спині, він не бачив дверей — заважав вигин стелі. Поряд лежали інші хлопчики, на вигляд такі самі сумні й насуплені.
Покидьки Армії Саламандр, жоден із них не привітався з Ендером навіть жестом.
Ендер приклав руку до тумбочки і спробував відчинити її, однак нічого не вийшло. Потім він зрозумів, що ані тумбочка, ані три секції шафи взагалі не замкнені. На всіх чотирьох дверцятах висіло кільце, потягнувши за яке, можна було вільно їх відчинити. Ендер не матиме тепер нічого власного у справжній армії. У шафі лежала форма, не блакитна, як у новачків, а темно-зелена з помаранчевою вставкою — комбінезон Армії Саламандр, який був дещо завеликий на хлопця. Та, певно, армійські комбінезони шилися не з розрахунку на шестилітніх.
Ендер почав знімати свою нову уніформу, і побачив, як до його ліжка проходом наближається Петра Акарнян. Він зіскочив із постелі на підлогу, щоби привітати дівчинку.
— Не парся, чувак, — кинула вона. — Я ж не офіцер.
— Ти командир взводу, хіба ні?
Поряд хтось гигикнув.
— Чому ти так вирішив, Віггін?
— Твоє ліжко біля самого входу.
— Ліжко біля входу тому, що просто я кращий стрілець у цій клятій саламандрівській армії. А ще Бонзо труситься, що я почну революцію, якщо взводні не наглядатимуть за мною. Ніби з цими хлопаками можна почати щось особливе.
Вона зневажливо махнула рукою у бік насуплених хлопців на сусідніх ліжках.
І чого вона постійно намагається наламати дров, зробити ще гірше, ніж є?
— Кожен із них кращий за мене, — відповів Ендер, намагаючись переконати своїх нових товаришів, що не поділяє її ставлення.
— Я дівчинка, — сказала Петра, — а ти шестилітнє маля, у нас багато спільного. Чому б нам не стати друзями?
— Домашнє завдання я за тебе не робитиму.
До Петри не відразу дійшло, що це жарт.
— Еге ж, у вас військова підготовка обмежується грою. Тут не так, як у новачків. Історія, стратегія, тактика, жучари й математика з астрономією — ось що потрібно пілотам і командирам. Сам побачиш.
— Гаразд, ми друзі. Що далі? — спитав Ендер, імітуючи її підкреслено недбалу манеру говорити.
— Бонзо не дозволить тобі тренуватися. Він просто накаже взяти ноут до бійцівської кімнати й робити уроки.