Кредитори зверталися до суду, а суд відмовляв їм; борги, що їх зроблено під час азартної гри, можна не сплачувати, поясняв він громадянам. Ох, і страшні ж часи тоді настали! Тисячі багатих спекулянтів перетворилися на жебраків протягом однієї години! Як висловився старий Бекман: "Цибулинка, наче та мйляна бульбашка, лопнула нарешті".
— Так, либонь, та бульбашка була ще й чималенька, — мовив Бен, що слухав із великим інтересом. — До речі, ти знаєш, що слово "тюльпан" походить від турецького слова "тюрбан"?
— Я щось не пригадую, — відказав Ламберт. — Але це дуже цікаво. Уяви собі компанію турків у пишних тюрбанах, що сидять навпочіпки десь на лужечку… Справжня тюльпанова клумба! Ха-ха-ха! Дуже цікаве видовище!
— Маєш, — пробурчав стиха Лудвіг собі під ніс, — він розповів Ламбертові щось цікаве про тюльпани… Я так і знав!
— Між іншим, — провадив далі Ламберт, — тюльпанова клумба дуже нагадує юрбу людей, а надто, коли квіти кивають та похитують голівками під вітер. Ти коли помічав це?
— Ні, не доводилось. Мене дивує, ван Моунене, що ви, голландці, так пристрасно кохаєтесь у цих квітках ще й досі.
— Аякже. Жодний садок не обходиться в нас без тюльпанів; вони-бо найкращі над усі квіти, — така моя думка. Мій дядечко має чудову клумбу з тюльпанами найліпших гатунків коло свого літнього домочка на тому боці Амстердама.
— Я думав, що твій дядечко живе у місті.
— Атож, звичайно; але ж його літній домочок, тобто — павільйон, стоїть за кілька миль від міста. А другий домок він побудував собі на березі річки. Ми проминули його, коли входили до міста. В Амстердамі кожен має де-небудь такий павільйон, якщо на те дозволяють йому кошти.
— І в отих павільйонах живуть? — запитав Бен.
— Боже борони! Звичайно, ні! Це маленькі будиночки, і придатні вони тільки на те, щоб улітку пробавити в них кілька годин по обіді. Є дуже красиві літні домочки на південному березі Гаарлемського озера. Тепер, коли озеро почали висушувати, щоб перетворити його дно на орну землю, ці літні павільйони втрачають усю свою привабність. До речі, ми сьогодні пройшли повз кілька таких будиночків з червоними дахами. Ти, напевне, помітив їх: там такі ловкенькі містки, ставки, садочки й написи над вхідними дверима.
Бен кивнув.
— Зараз у них не дуже гарний вигляд, — казав далі Ламберт, — але влітку вони надзвичайно привабливі. Тільки-но верба попускає нові пагінки, дядько щодня по обіді вирушає до свого літнього домочка. Там він дрімає й палить свою люльку; тітка плете щось, поставивши ноги на грілку, хоч би як було жарко; моя кузина Ріка й інші дівчата ловлять рибу в озері з свого вікна, або перекидаються словами зі своїми друзями, коли ті проїздять повз них човнами; а малята вовтузяться тут же таки коло них або стовбичать на місточках, що їх перекинуто через канаву. Потому всі п'ють каву з тістечками, а на столі красує величезний букет водяних лілей… там чудово! Але (між нами кажучи), хоч я й народився тут, я ніколи не звикну до запаху стоячої води, а тим духом пропахлися мало не всі позаміські садиби. Майже всі будинки, що ти їх бачив, збудовано близько канав. Мабуть, мені через те так дошкуляє цей запах, що я довго жив у Англії.
— Може, і я відчую його, — сказав Бен, — коли настане відлига. Рання зима вкрила кригою ці пахучі води, на превелике моє щастя… і я їй дуже вдячний. Без цього чудового катання на ковзанах Голландія справила б на мене зовсім не таке приємне враження, як справляє зараз.
— Як дуже ти відрізняєшся від Поотів! — мовив Ламберт, замислено прислухаючись до Бенових слів. — Адже ж ви кузени… Я не можу цього збагнути.
— Ми дійсно кузени, чи скоріше завжди вважали себе за кузенів, а насправді ми з ним не дуже близькі родичі. Наші бабуні були зведені сестри. В моїй сім'ї — всі англійці, а в його — голландці. Наш прадід Поот був одружений двічі, і я — нащадок його дружини-англійки, розумієш? А проте я люблю Якоба більше, ніж половину моїх родичів-англійців усіх гуртом. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик з усіх, кого я знаю. Як це не дивно, але мій батько познайомився з Якобовим батьком зовсім випадково, під час ділової подорожі до Роттердама. Вони розбалакалися про свою кревність— французькою мовою, до речі, — і з того часу листуються французькою мовою ще й досі. Дивні речі трапляються часом у житті! Мою сестру Дженні без краю здивували б деякі звички тітоньки Поот. Тітонька — справжня дама, але вона зовсім не схожа на мою матір… Та й домівка їхня, й умеблювання, й побут — все, все зовсім інше, не таке, як у нас.
— Звичайно, — задоволено погодився Ламберт, немов хотів сказати: "Навряд чи можна ще де зустріти таку досконалість у всьому, як у Голландії", — але зате ти зможеш багато чого розповісти Дженні, коли повернешся додому.
— Аякже! В кожному разі, я можу сказати одне — якщо охайність, як вважають голландці, майже дорівнюється побожності, то Брукові уготовано вічне спасіння. Я зроду не бачив охайнішого місця. Наприклад, тітонька Поот: хоч і яка вона багата, а проте — раз у раз скребе щось, чистить, миє, і господа її має такий вигляд, ніби всю її полаковано. Я написав матері вчора, що бачу, як мій двійник увесь час ходить зі мною, нога до ноги, в натертій підлозі їхньої їдальні.
— Твій двійник? Я не розумію того слова. Що ти маєш на думці?
— О, моє відображення, мій обрис. Бен Доббс нумер два.
— Ага, розумію!. — скрикнув ван Моунен. — А чи ти був коли у парадній вітальні твоєї тітоньки Поот?
Бен засміявся.
— Єдиний раз, — відповів він, — того дня, коли я сюди приїхав. Якоб каже, що мені не пощастить увійти в неї вдруге до весілля його сестри Кеноу, а весілля відбудеться через тиждень після різдва. Батько дозволив мені побути тут до того часу, щоб узяти участь в урочистій події. Щосуботи тітонька Поот та її гладка Катье йдуть до вітальні й піднімають там веремію, — і метуть, і скребуть, і труть, і натирають… А потім спускають фіранки в горниці і замикають її до наступної суботи; жодна душа не заходить туди протягом цілого тижня, а проте однаково — щосуботи там обов'язково треба прибирати.
— То звичайна річ. Так прибирають усі вітальні в Бруці, — сказав Ламберт. — А чи подобаються тобі ті фігури, що рухаються в саду тітчиних сусідів?
— О, вони досить потішні. Лебеді, мабуть, здаються зовсім живими, коли плавають улітку по ставку; але китайський мандарин, що Стоїть у кутку під каштанами та раз у раз киває головою, якийсь недоладний, — він годиться тільки на те, щоб смішити дітлахів. Та ще ті прямі садкові доріжки й дерева геть-чисто всі попідстригані та пофарбовані! Даруй мені, ван Моунене, але я ніколи не навчуся захоплюватися голландським смаком.
— Для цього потрібний час, — відповів Ламберт поблажливо, — але зрештою ти обов'язково переконаєшся, що помилявся. Мене багато що захоплювало в Англії, і я сподіваюсь, мене відпустять туди разом з тобою, вчитися в Оксфорді; але загалом — Голландію я люблю більше.
— Аякже, певна річ! — сказав Бен тоном гарячої похвали. — Ти не був би добрий голландець, коли б її не любив. Нічого іншого не можна любити так віддано й так палко, як свою вітчизну.
— Дивує мене, проте, як то можна мати такі теплі почуття до такої холодної країни, — скрикнув Бен. — Коли б ми ввесь час не рухалися, то й зовсім би позамерзали.
Ламберт засміявся:
— В тебе англійська кров, Бенджаміне; а мені зовсім не холодно. Глянь на ковзанярів отут, на каналі, — всі вони рум'яні, як троянди, і вдоволені, як лорди… Ей-ей, шановний капітане ван Гольпе!-—крикнув Ламберт по-голландсько-му. — Як ви гадаєте, чи не завітати нам до тієї ферми погріти ноги?
— Хто там змерз? — спитав Пітер, на ходу повертаючи голову.
— Бенджамін Доббс.
— Гаразд, зігріємо Бенджаміна Доббса.
І весела компанія зупинилась.
РОЗДІЛ XII
По дорозі до Гаарлема
Коли хлопчики підійшли до дверей ферми, що трапилася їм по дорозі, вони стали зовсім несподівано свідками дуже жвавої сімейної сцени. З будинку вибіг огрядний голландець, а за ним услід гналася його люба фроу, люто лупцюючи чоловіка по спині каструлею з довгою ручкою. Вираз її обличчя аж ніяк не обіцяв нашим юнакам гостинного вітання, тож вони, як побачили що за баталія піднімається, — мерщій ноги на плечҐ та ходу, мудро вирішивши погріти їх десь у іншому місці.
Другий домок мав ще привітніший вигляд, його низький дах, критий яскраво-червоною черепицею, вкривав також і чистесенький коров'ячий хлів, що його було прибудовано до житлового будинку. Охайна спокійна старенька жінка сиділа край вікна і щось плела. У другому вікні вимальовувався профіль гладуна з люлькою в роті, що сидів за блискучими шибками та сніжно-білими завісами. У відповідь на тихенький Пітерів стук світловолоса, рожевовида дівчина у святковому вбранні відчинила горішню половину зелених дверей (двері ті розділялися посередині навпіл) і запитала, чого вони бажають.
— Чи можна нам зайти до вас і погрітися, юфроу? — запитав капітан шанобливо.
— Так, ласкаво просимо до господи! — відповіла дівчина, і долішня половина дверей тихо відчинилася також.
Кожен з юнаків, перш ніж зайти до господи, довго й ретельно витирав ноги об цупку підстілку і якнайчемніше вклонявся старенькій жінці та поважному чоловікові, що сиділи край вікон. Бен ладен був подумати, ще то не живі істоти, а такі ж автомати, як і ті фігури, що рухаються у брукському парку: обоє-бо старих, повільно й зовсім улад кивнули головою, не відриваючись од свого діла й працюючи так рівномірно та незворушно, як могли б працювати тільки машини. Старий все — пуф! пуф! — пахкав та й пахкав димом із люльки, а його фроу так теркотіла своїми дротами для плетіння, немов усередині в ній крутилися зубчасті колеса. Навіть справжній дим, що виходив з нерухомої люльки, не здавався переконливим доказом того, що обоє вони — живі люди.
Але ж молода дівчина з рожевими щічками… Ах, як же вона метушилася! Як хутко подала вона хлопцям поліровані крісла з високими спинками, як привітно запросила їх сісти! Як спритно роздмухала вогонь у каміні, роздмухала так, що він запалав, наче його охопило натхнення! Як вона мало не примусила Якоба Поота пустити сльозу від зворушення, коли поставила перед ними величезного імберового пряника та череп'яного глечика з кислим вином! Як вона сміялася та кивала головою, коли хлопці уминали частування, мов дикі звірі, хоч і поводилися пристойно, і як щиро здивувалася, коли Бен чемно, але рішуче відмовився від чорного хліба та квашеної капусти! Як вона зняла з Якоба рукавичку, розідрану біля великого пальця, й заштопала її в нього перед очима, і сказала, відкусуючи нитку зубами: "Тепер буде тепліше", — і, нарешті, як лагідно потиснула вона руку всім хлопцям по черзі і, кинувши благальний погляд на автоматичну стару, понапихала їм повнісінькі кишені пряниками!
Увесь цей час дроти для плетіння рівно й безперервно теркотіли, а з люльки раз у раз легенькими клубками виходив дим.
Коли хлоп'ята перебігли вже чималу частину дороги, вони побачили замок Званенбург, його масивний мурований фасад та ворота з вежами по обох боках, — на вершечках тих веж підносились угору скульптурні зображення лебедів.
— Гальфвег[17], хлопці! Ми на півдорозі до Гаарлема, —" сказав Пітер. — Скидайте ковзани.
— Бач, — поясняв Ламберт своєму супутникові, — Ай та Гаарлемське озеро зливаються саме в цьому місці і це завдає людям багато клопоту.