Тим часом я взявся до грушевої горілки і зрештою знайшов пропажу в безалкогольному кафе неподалік від Бельвю. Я застав її з Гізеллою та Гізелли-ним покровителем (вже згаданим Лаккі), що виявився й покровителем тієї, що на "м". Тут я до неї й присікався, і Лаккі розв'язав нашу фінансову незгоду по-людськи. Отож Марлені (а може, Моніці чи Магдалені) довелося витрусити свій гаманець. Загалом усе закінчилося досить пристойно. Навіть благородно. Кельнерка подивилася крізь пальці на те, що я приніс із собою пляшку "Вільяміну", і ми всі четверо випили. Потім раптом з'явилась Елен — наче з неба впала, наче мара з іншого світу. З гіршого світу. Відтоді, як я бачив її зі Штюссі-Лойпіном (коли ж то було? Два місяці тому? Три? Півроку?), я про неї і не згадував, хіба що один тільки раз, якось уночі, майже перед ранком, коли на мені сиділа, немов будда-покиванчик, гола Гізелла, але після того більше не згадував, їй-богу, не згадував, лише так, мимохідь, як ішов мокрою від дощу вулицею через Бельвю, та це дрібниця — просто негода, гнітючий настрій, і ось вона поруч: видно, розшукала мене тут навмисне. Я аж пирснув зо сміху, і всі за столиком теж засміялися. Елен і бровою не повела — стоїть собі така привітна, впевнена, осяйна. Одне слово, трималася вона блискуче, нічого не скажеш. Ви знаєте, саме це завжди й збивало мене з пантелику — що вона вміла опанувати себе, була спокійна, привітна, впевнена, осяйна; я б її за це порішив, убив, задушив, згвалтував, послав на панель. Ось що я зробив би з дорогою душею.
— Мені треба з вами поговорити, пане Шпет,— сказала Елен і очікувально подивилась на мене.
— Що за дівчина? — спитала Гізелла.
— Це славна дівчина,— відповів я. — 3 доброго дому. Доця одного вбивці.
— Аз ким вона спить? — захотіла знати Маріанна (а може, Магдалена чи Мадлена).
— З одним суперадвокатом,— пояснив я. — 3 найвидатнішим серед усіх видатних юристів. З одним високоосвіченим кандидатом на шибеницю, з великим, всесвітньовідомим адвокатом Штюссі-Лойпіном. У нього як ніч — так і юридичний акт.
— Пане Шпет! — мовила Елен.
— Сідайте,— запросив я. — Де вам буде зручніше — може, на колінах в оцього красунчика, пана Лаккі? Під його крильцем звили гніздечко двоє оцих дівчаток — я маю честь бути їхнім адвокатом. Чи сядете в кріслі?
— У кріслі,— тихо мовила Елен.
Лаккі підсунув їй крісло — шанобливо, гречно, одне слово, великосвітський Лаккі з чорненькими вусиками, аристократично блідим обличчям і апостольським поглядом карих очей. Ще й уклонився. Від нього на кілометр несло парфумами й сигаретами "Кемел". Елен нерішуче сіла.
— Я, власне, хотіла поговорити з вами наодинці,— сказала вона.
— Навіщо ж! — засміявся я. — У нас тут таємниць немає. З фройляйн Гізеллою я сплю вже кілька тижнів, а з ціпонькою Маріанною чи Монікою — дідько знає, як її звати,— ми були сьогодні. Як бачите, ми нічого одне від одного не приховуємо. Так що не соромтеся, починайте.
В очах Елен заблищали сльози.
— Колись ви питали мене про одну річ.
— Пам'ятаю.
— Коли ми з паном Штюссі-Лойпіном перед кафе...
— Мені цілком ясно, що ви маєте на увазі,— перебив я її. — Не треба тільки величати ту погань "паном"!
— Я тоді не зрозуміла вашого запитання до кінця,— тихо провадила Елен.
За столиком раптом запанувала мовчанка. Гізелла нишком устала з моїх
колін і заходилася підфарбовуватись. А мене взяло зло. Я хильнув "Вільяміну" і раптом завважив, що чуб у мене злипся, обличчя змокріло від поту, очі горять, я не поголений і від мене неприємно тхне. Збентеження дівчат страшенно мене розлютило; здавалося, вони раптом засоромились Елен. Теж мені знайшли черницю з Армії спасіння! Зненацька мені захотілося перебити все на друзки, світ наче полетів шкереберть. Та цій Колер не завадило б — навіть треба було б! — стати перед такими дівчатами навколішки! Я знай пив "Вільямін" і мовчав, тільки тупо дивився на покірне обличчя з великими темними очима, що було переді мною.
— Фройляйн Елен Колер... — нарешті пробелькотів я, потім церемонно встав і похитнувся, проте на ногах усе ж таки встояв. — Фройляйн Елен Колер, я хочу тільки зробити вам одну заяву. Атож, зробити заяву, саме це я й хотів сказати. Я зустрів вас із вашим бахуром — спокійно, шановні дами! — я зустрів вас, Елен Колер, із вашим бахуром Штюссі-Лойпіном. Це правда. Я запитав вас, чи були ви, стюардеса, в день убивства на службі, а саме: чи летіли ви в тому літаку, яким англійський міністр повертався на свій задрипаний острів. Так, так, так. Відповідь ви дали мені ствердну. А тепер, Елен Колер, я хочу кинути — атож, не сказати, а кинути вам в очі найголовніше: у міністровому пальті був револьвер! І ви забрали той револьвер собі, адже стюардесі зробити це нічого не варто. То була зброя вашого любого татуся — зброя, якою він вчинив убивство і якої так і не знайшли. Ви про це добре знаєте. Ви співучасниця вбивства, Елен Колер. Ви не тільки дочка вбивці, а й сама вбивця. Ви мені осоружні, Елен Колер, я не можу більше стояти поруч із вами! Від вас тхне вбивством, як і від вашого паскудного батька,— не тільки горілкою та розпустою, як від мене. Щоб ви живцем згнили, щоб у вашу дорогоцінну матку вкинувся рак, бо якщо ви приведете на світ виплодка Штюссі-Лойпіна, то цьому світові буде хана — надто він тендітний, щоб витримати такого монстра! А мені цього світу, хай він і грішний, було б дуже шкода — хоча б через оцих чарівних дівчаток, до яких вам іще далеко-пре дале ко, шановна фройляйн Колер! Бо вони заробляють свій хліб чесно, а не злочинним шляхом, любонько моя! А тепер зробіть ласку, катайте звідси! Забирайтесь геть! А то ваш знаменитий адвокат, мабуть, ніяк не діждеться вас у ліжку!
Елен пішла. Що було потім, я вже погано пригадую. Певно, я впав, принаймні до тями прийшов, коли вже лежав носом у підлогу; столик, як видно, перекинувся, "Вільямін" із пляшки весь витік (це я добре пам'ятаю), якийсь тип в окулярах і дуже розумний на вигляд поскаржився, підпливла господиня кафе, справжня звідниця, Лаккі — благородний усе ж таки чоловік! — повів мене до вбиральні, мені раптом чогось не сподобались його вусики, я дав волю рукам, а він колись захоплювався боксом, не обійшлося без крові, я опинився головою в пісуарі, відчуття досить неприємне, насамперед через те, що на ньому був трафарет — завбільшки як кулак символ, немов у поганому фільмі, а тоді раптом з'явилася поліція — вахмістр Штубер і з ним іще двоє. Мене на кілька годин затримали. Допит, протокол і т. ін.
Р. Б. Мушу визнати, що спроба змалювати мою першу зустріч з Елен не вдалася з технічного боку. Це я розповів про свою останню зустріч із нею.Тому надалі слід бути обачним. Коли пишеш у хмільному чаду, стиль треба вибирати особливо обережно. Речення мають бути короткі. До підрядних удаватися небезпечно. Синтаксис призводить до плутанини. І ні на мить не можна забувати про розв'язку (щойно я одержав від Колера ще одну листівку — цього разу з Ріо-де-Жанейро; шле щирі вітання, пише, що звідти полетить до Сан-Франціс-ко, далі на Гавані, потім на Самоа, отож час я ще маю). О, до мене ж приходив начальник кантональної поліції! Візит був важливий. Що-що, а це мені ясно. То, мабуть, після того візиту я так і прохмелився. Доказів я поки що не маю, але все ж підозрюю, що начальник поліції про мій намір здогадується. Це була б трагедія. Щоправда, проти цієї підозри свідчить те, що він не забрав у мене револьвер. А з'явився начальник поліції зовсім несподівано, десь близько десятої години, через два дні після отого нещасливого випадку в кафе. Сніг на вулиці танув, під ногами чвакало сіре місиво. І раптом бачу — стоїть у мене в мансарді. Внизу сектанти саме радісно виводили: "Ударить грім — вогонь і тлінь на землю упаде. Стрічай нас, господи, амінь, твій судний день гряде!" Вигляд начальник поліції мав трохи стурбований. Він збентежено глянув на стіл, де лежали мої посписувані кривульками папери, й пробурмотів:
— Ви що, надумали стати ще й письменником?
— А чом би й ні, пане начальнику поліції! — відповів я. — Коли маєш що повідати...
— Це схоже на погрозу.
— Розумійте як хочете.
Тримаючи під пахвою пляшку, він роззирнувся. На канапі лежала, на жаль, якась дівчина, я її не знав. Вона просто прийшла зі мною звечора — можливо, подаруночок Лаккі, — тоді, мабуть, роздяглася й лягла собі, маючи фальшиве уявлення про професійну етику (ділова атмосфера, що панує в нашій країні, дає про себе знати скрізь). Мені було зовсім не до неї, я розклав папери і з головою поринув у роботу.
— Одягайся! — наказав начальник поліції. — А то ще застудишся. До того ж я маю розмову до адвоката.
Він поставив на стіл пляшку.
— Коньяк "Аде". Рідкісна марка. Один товариш надіслав із Західної Швейцарії. Давайте покуштуємо. Знайдіть дві склянки. Ця сьогодні вже не питиме.
— Звичайно, пане начальнику,— озвалася дівчина.
— Іди додому. Твій робочий день закінчився.
— Звичайно, пане начальнику.
Дівчина вже майже одяглася. Він спокійно зміряв її поглядом.
— Добраніч.
— Добраніч, пане начальнику!
Дівчина пішла. Чути було, як вона поквапно спускалася сходами.
— Ви її знаєте? — спитав я.
— Знаю.
На нижньому поверсі сектанти все ще співали хорал про кінець світу: "Як ніччю сонце спалахне й розверзнеться земля, Всевишній браму розчахне й покличе нас здаля".
Начальник поліції налив.
— За ваше здоров'я!
— За ваше здоров'я!
— У вас є револьвер? — спитав він потім.
Заперечувати не було рації. Я дістав із шухляди письмового столу свій револьвер. Гість оглянув його й повернув мені.
— Ви й досі вважаєте, що Колер винен?
— А ви хіба так не вважаєте?
— Можливо,— відказав він і сів на канапу.
— Тоді чого ж ви здаєте гру? — запитав я.
Він подивився на мене.
— А ви ще хочете її виграти?
— По-своєму.
Начальник поліції перевів погляд на револьвер. Я тримав його в доброму стані.
— Діло ваше,— сказав він і знов налив коньяк. —То як вам "Аде"?
— Грандіозно!
— Я залишу вам цю пляшку.
— Дуже мило з вашого боку.
Знизу тепер долинала чи то проповідь, чи то молитва.
— Послухайте, Шпет,— промовив гість,— ви опинилися в досить скрутному становищі. Не хочу сказати нічого проти шановного пана Лаккі, ані проти отого нещасного дівчати, яке оце пішло звідси.