Овід

Ми підпливаємо до митниці.

Артур натяг на голову одяг. Через кілька метрів човен спинився перед рядом зчеплених ланцюгом щогл, які лежали поперек каналу, перетинаючи вузь­ки прохід між митницею та муром фортеці. До них вийшов, позіхаючи, сонний дозорець і схилився над водою з ліхтарем у руці.

— Паспорт, будь ласка.

Матрос подав йому свої документи. Артур, зади­хаючис під купою одягу, причаївся і слухав.

— Знайшов час, коли повертатися на судно,— про­бурмоті митник.— Добре, мабуть, погуляв. Що там у тебе в човні?

— Старий одяг. Дешево купив.

Матрос узяв жилет, щоб показати. Дозорець опу­сти ліхтар і, напружуючи зір, глянув у човен.

— Здається, все гаразд. Можеш їхати.

Він відкрив прохід, і човен поволі поплив по чор­ні хвилястій воді. Трохи згодом Артур скинув з себе купу одягу і сів. Матрос деякий час гріб мовчки.

— От вона, "Карлотта",— прошепотів він нареш­т.— Держіться ближче до мене й мовчіть.

Він видряпався на борт величезного чорного стра­хітт, пошепки лаючи свого супутника за неповорот­кіст, хоч від природи спритний Артур і на цей раз був не такий уже незграбний, як це здалося матросо­в. Вибравшись на судно, вони почали прокрадатися поміж темних снастей та машин і нарешті добралися до люка в трюм.

Матрос обережно відхилив його.

— Лізьте сюди,— прошепотів він.— Я зараз.

Трюм був не тільки вогкий і темний, але й неви­мовн смердючий. Спочатку Артур інстинктивно від­сахнувс назад, задихнувшись од нестерпного духу сирої шкури та згірклої олії, але враз пригадав "ар-цер і, знизавши плечима, почав сходити вниз. Життя, вдається, скрізь однакове: огидне, повне бруду, ганеб­ни таємниць та темних кутків. Проте життя є жит­т, треба його використати якнайкраще.

Через кілька хвилин матрос повернувся, тримаючи щось у руках, але Артур у пітьмі не міг розгледіти.

— Ну, давайте мені Гроші й годинник. Та швидше.

Користуючись пітьмою, Артур залишив собі кіль­к монет.

— Дайте мені чого-небудь поїсти,— сказав він.— Я страшенно голодний.

— Я приніс. Ось нате.— Матрос передав йому глек з водою, кілька твердих, як камінь, сухарів та шматок солонини.— Тепер слухайте. Коли завтра вранці сюди прийдуть митники, заховайтесь у цій порожній бочці. Сидіть тихо, як миша, аж поки вийдемо ь море. Я тоді скажу, коли можна буде вилізти. Стережіться, щоб вас не побачив капітан. Ну, все! Воду добре заховали? На добраніч.

Люк зачинився, і Артур, поставивши дорогоцінну воду в безпечне місце, виліз на бочку з олією і взявся за солонину й сухарі. Потім згорнувся клубком на брудній підлозі і вперше з часів дитинства ліг спати, не помолившись. Щури бігали навколо нього в пітьмі. Але ні їхній писк, ні гойдання корабля, ні огидний сморід олії, ні перспектива морської хвороби не зава­дил йому заснути. До всього цього йому було так само байдуже, як до розбитих знеславлених кумирів, яким він ще вчора поклонявся.

ЧАСТИНА ДРУГА

Через 13 років

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Одного вечора в липні 1846 року в домі професора Фабріцці у Флоренції зібралося кілька його знайомих обміркувати план майбутньої політичної роботи.

Деякі з них належали до партії Мадзіні і твердо стояли за демократичну республіку й об'єднану Іта­лі. Інші були прихильники конституційної монархії та ліберали різних відтінків. Але в одному пункті па­нувал цілковита згода — усі були незадоволені .тос­кансько цензурою. І всіма шанований професор скликав ці збори, сподіваючись, що принаймні в цьо­м питанні представники різнодумних партій дійдуть згоди без особливих сперечань.

Минуло лише два тижні після оголошення славет­но амністії, яку папа Пій IX, вступивши на престол, дарував усім політичним злочинцям у Папській об­ласт, але хвиля ліберального ентузіазму вже проко­тилас по всій Італії. Навіть тосканський уряд був вражений цією гідною подиву подією. Професору Фабріцці й деяким іншим передовим флорентійцям здавалося, що настав слушний момент для сміливої спроби реформувати закон про пресу.

— Звичайно, — сказав драматург Лега, коли з ним уперше заговорили на цю тему,— починати видання газети неможливо, поки не зміняться закони про пре­с.

Ми не випустимо жодного номера. Але й тепер уже можна протягти через цензуру кілька памфлетів,

1 Mадзіні — керівник організації "Молода Італія".

і чим раніш ми візьмемося за це, тим швидше доб'ємося реформи.

Тепер він пояснював у кабінеті Фабріцці, яку, на його думку, лінію мусили проводити ліберальні письменники в даний момент.

— Немає сумніву,— зауважив один із присутніх, сивий адвокат, трохи розтягуючи слова,— що цей мо­мен треба якось використати. Навряд чи ще трапить­с така добра нагода провести серйозні реформи. Але я щось не дуже вірю в користь памфлетів. Вони тіль­к роздратують і залякають уряд, замість схилити його на наш бік, як ми того хотіли б. А раз власті дивитимуться на нас, як на небезпечних агітаторів, нам нічого сподіватися від них допомоги.

— Що ж тоді, по-вашому, треба робити? — Подати петицію.

— Великому герцогові?

— Так. Просити в нього більшої свободи друку.

Чорнявий чоловік з гострим поглядом, що сидів

коло вікна, сміючись повернувся до розмовників.

— Багато ви доб'єтеся петиціями! Здається, спра­в Ренці2 повинна була 6 вилікувати вас од таких мрій.

— Мені, як і вам, синьйоре, дуже прикро, що ми не змогли перешкодити видачі Ренці. Але в дійсно­ст,— я не хочу образити почуття декого,— я не можу не думати, що ми зазнали невдачі в цій справі через поспішність і нетерпеливість окремих членів нашої групи.

— Так нерішуче діють тільки п'ємонтці,— різко перервав чорнявий чоловік.— Я не знаю, в чому по­ляга нетерпеливість" і поспішність. Чи не в цілій низці обережних петицій, що їх ми послали? Може, для Тоскани або П'ємонту це й поспішність, але в Неаполі міркують по-іншому.

— На щастя,— зазначив п'ємонтець,— неаполітан­ськ поспішність властива тільки Неаполю.

— Досить, синьйори: Неаполітанські звичаї хо­рош по-своєму, а п'ємонтські по-своєму; але тепер ми в Тоскані, а тосканський звичай — братися за справу.

1 Памфлет — вид політичної літератури — сатира або гост­р критика якого-небудь політичного діяча.

Ренці — вождь повстання, організованого в Ріміні (Пап­ськ область) у 1846 р., був виданий тосканським урядом папі.

— Ну, годі, годі, синьйори,— втрутився в супереч­к професор.— Отже, Грассіні висловлюється за пети­ці, а Галлі проти. А якої ви думки, докторе Рікардо?

— Я не бачу ніякої шкоди від петиції і, коли Грассіні здумає подати її, охоче підпишуся. Тільки не думаю, щоб самими петиціями можна було багато зробити. Чому б нам не використати обидва спосо­б—і петицію і памфлет?

— Та тому, що памфлети так настроять проти нас уряд, що він не захоче задовольнити петицію,— від Грассіні.

— Він її-однаково не задовольнить.—Неаполіта­нец підвівся і підійшов до столу.— Синьйори, ви на неправильному шляху. Примиренська політика з уря­до нам нічого не дасть. Нам треба організувати на­родн повстання.

— Це легше сказати, ніж зробити. З чого ви по­чнет?

— Смішно питати таке у Галлі. Звичайно, він по­чн з того, що стукне цензора по голові.

— Зовсім не з того,— рішуче запротестував Гал­л.— Ви думаєте, що коли людина народилася на півдні, то в неї немає інших аргументів, крім ножа?

— Ну, а що ж ви пропонуєте? Тихше, синьйори. Галлі має якусь пропозицію.

Усі присутні, що групами сперечалися на різні теми, зібралися навколо столу.

Галлі заперечливо під руки.

— Ні, синьйори, я нічого не пропоную, я хочу лише висловити одне міркування,— почав він.— Мені здається, що в усіх цих радощах з приводу поведінки нового папи криється велика практична небезпека. Багато хто думає, що коли він розпочав нову політи­к і дарував амністію, то всі ми, вся Італія, повинні кинутися йому в обійми і він поведе нас до землі обітованої. Я, звичайно, теж не менше, ніж усі, захоп­лююс поведінкою папи. Амністія — прекрасний вчи.

— Якої честі удостоївся його святість! — глузливо зауважив Грассіні.

— Облиште, Грассіні. Дайте людині вислови­тис,—обірвав його Ріккардо.—І вічно ви гризетесь, як кіт з собакою. Галлі, ми вас слухаємо.

— Я тільки ось що хотів сказати,— провадив Гал­л.— Безперечно, святий отець керується найкращими намірами, а от чи матиме він успіх у проведенні своїх реформ — це ще невідомо. Тепер усе йде гладенько, і, звісно, реакціонери принишкнуть на місяць або два, поки не вгамується хвилювання з приводу амністії.

Але без боротьби вони нізащо не випустять влади із своїх рук, і я певний, що не мине й половини зими, як знов не буде просвіту через єзуїтів, грегоріанців, санфедистів і всю цю зграю, яка обплутуватиме нас своїми інтригами і труїтиме кожного, кого не можна підкупити.

— Це дуже можливо.

— Ну, от бачите, нащо ж нам посилати смиренні петиції і чекати, поки Ламбруччіні 2 та його компанія переконають великого герцога віддати нас гуртом під опіку єзуїтів, накинувши ще кількох австрійських гу­сарі, щоб держати нас у покорі? Хіба не краще буде випередити їх і, скориставшись з їхньої тимчасової поразки, самим завдати першого удару?

— Скажіть нам насамперед, чим ви пропонуєте бити?

— Я пропоную розпочати організовану пропаганду й агітацію проти єзуїтів.

— Тобто оголосити їм війну на папері?

— Так. Викривати їхні інтриги, вивідувати їхні таємниці й закликати народ до спільної боротьби про них.

— Але ж тут немає єзуїтів.

— Немає? Почекайте місяців зо три, то де вони й візьмуться. Тільки тоді вже буде пізно починати з ними війну.

— Але щоб підняти місто проти єзуїтів, треба го­ворит відкрито. Як же тоді обминути цензуру?

— Я б не обминав її, я б її просто ігнорував.

1 Єзуїти, грегоріанці, санфедисти — чернечі ордени й союзи католицької церкви, що були могутнім знаряддям реакційного впливу пап на громадсько-політичне життя країни,

а також на особисте життя католиків. Найголовніший з цих орде­ні і найвпливовіший— єзуїтський, заснований 1534 року Ігнатієм Лойолою.

2 Ламбруччіні — римський державний секретар Папської

області при папі Григорії XVI; сприяв австрійцям і сам опирався

на них у боротьбі проти італійського народу.

— То ви хочете друкувати памфлети анонімно? Все це чудово, але всі ми вже мали справу з підпіль­но літературою і знаємо, як...

— Я не те мав на думці. Я друкував би памфлети відкрито з нашими іменами й адресами, і хай вони нас переслідують, коли посміють.

— Це ж божевілля! — вигукнув Грассіні.— Це од­наков, що з пустотливості покласти голову в лев'ячу, пащу.

— Та вам нічого боятися! — різко відповів йому Галлі.— Ми не попросимо вас сісти в тюрму за наші памфлети.

— Замовчіть, Галлі! — сказав Ріккардо.— Справа не в тому, що хтось боїться.