Але я повинен сказати, що в Лус стан мого здоров'я був більш-менш задовільним. Тобто те, що вже розладналось і зіпсувалося, мало-помалу псувалось дедалі більше, чого й слід було сподіватися. Проте не виникло жодного нового вогнища страждань та інфекції, окрім, звичайно, породжених розвитком уже наявних хвороб і розладів. Правду кажучи, в цій сфері дуже важко стверджувати щось певне. Адже, коли йдеться про майбутні розлади, скажімо, відпадання пальців моєї лівої ноги, ні, я помиляюся, правої ноги, то хто може знати, коли саме це станеться, коли, всупереч моїй волі, з'являться згубні зародки хвороби? Отже, все, що я можу сказати, а я змушую себе більше не говорити, полягає тільки в твердженні, що під час мого перебування в Лус не сталося у сфері патології нічого разючого та несподіваного, нічого, чого я б не міг передбачити, якби міг, нічого, що можна було б порівняти з раптовою втратою половини моїх пальців на нозі. Бо саме цієї події я ніколи не міг передбачити й ніколи не міг зрозуміти її сенсу, тобто зв'язку з іншими моїми хворобами, напевне, через брак медичних знань. Адже мені здається, що все залежить від тривалого божевілля тіла. А втім, не варто клопоту й далі розповідати про цей фрагмент моєї, ні, мого, мого існування, бо він, на мою думку, не має значення. Це вим'я, в яке марно стріляти, звідти вилітають тільки кулі та бризки слини. Тому я додам лише кілька наступних зауваг, і перша з них така. Лус була надзвичайно пласкою жінкою, зрозуміло, у фізичному аспекті, і то такою мірою, що навіть цього вечора, серед украй відносної тиші мого останнього притулку, я запитую себе, чи не була вона радше чоловіком або принаймні гермафродитом. її обличчя було трохи волохатим, а може, те волосся я тільки уявляю собі, щоб полегшити собі розповідь? Я так мало бачив її, бідолашну, так мало приглядався до неї. А хіба її голос не був сумнівно грубим? Саме такою вона видається мені нині. Не муч себе, Молою, чоловік чи жінка, яке це може мати значення? Але я не можу не поставити собі наступне запитання. Чи жінка могла б зупинити мене в моєму пориві до матері? Безперечно. Ба більше, чи була можлива така зустріч, тобто між мною і жінкою? З чоловіками я ще інколи стикався, але з жінками? Гаразд, не хочу приховувати далі, атож, з однією я справді стикався. Я маю на увазі не матір, з нею я не просто стикався. Крім того, якщо ваша ласка, лишімо мою матір за межами цих оповідок. А говорю про іншу жінку, що могла б бути моєю матір'ю, ба навіть, гадаю, бабусею, якби доля не розпорядилася по-іншому. Ось хто тепер заговорив про долю! Це вона дала мені змогу пізнати кохання. Вона мала якесь мирне ім'я, мабуть, Рут, тут я ручитися не можу. Можливо, її звали Едітою. Вона мала діру між ногами, ні, не стічний отвір, як я уявляв собі завжди, а розколину, і я вставляв туди, чи, радше, вставляла вона, мій, так би мовити, чоловічий член, не без труднощів, і я штовхав і кректав, аж поки спускав, або відмовлявся від цього, або вона просила мене стриматися. Дурна забава, як на мене, та ще й утомлива, коли довго. Але я ставився до неї досить прихильно, знаючи, що то кохання, бо вона мені так сказала. Вона перехилялася через диван — через свій ревматизм, — і я вставляв ззаду. То була єдина поза, яку вона могла витримувати, — через своє люмбаго. Але я вважав це за природну річ, бо ж бачив собак, і здивувався, коли вона призналася, що до цього можна братися й по-іншому. Я запитую себе, що вона точно хотіла мені сказати. Можливо, вона, зрештою, приймала мене у свій анус. Це було мені абсолютно байдужим, подумайте лишень. Але чи це справжнє кохання — в анус? Ось що тривожить мене. Кінець кінцем я, може, ніколи й не знатиму кохання? Та жінка теж була напрочуд пласка і дріботіла дрібненькою твердою ходою, спираючись на костур з ебенового дерева. Можливо, то теж був чоловік, ще один. Але в такому разі хіба наші яєчка не билися б між собою під час наших вправ? Можливо, вона тримала свої в руці, навмисне, щоб вони справді не потовклися. Вона вдягала просторі й бахматі спідниці, оборки та іншу білизну, назви якої я не знав. Це все піднімалося шурхотливими згортками, а потім, коли контакт був налагоджений, спадало повільними каскадами. І то так, що я бачив тільки жовту й напружену, як не розірветься, потилицю, яку я часом кусав, така-бо могутність інстинкту. Ми поєднували пізнання на непевному терені, який я впізнав би серед тисяч, а втім, усі непевні терени схожі між собою. Не знаю, чого вона приходила туди. А я пасивно ворушив покидьки, мабуть, запевняючи себе, що в такому віці я ще повинен виробити загальні уявлення. Таке моє життя. Вона не мала часу, щоб утрачати, а я не мав чого втрачати і кохався б навіть із козою, щоб пізнати кохання. Вона мала кокетливу квартирку, ні, не кокетливу, бо така характеристика навіває бажання знайти своє місце і вже не підводитись. Квартирка мені подобалася. В ній було повно маленьких меблів, від наших відчайдушних совгань диван сунувся на коліщатках, усе навколо падало, то був пандемоніум. Наші стосунки були не позбавлені певної ніжности, вона тремтячою рукою обрізала мені нігті на ногах, я натирав їй поперек бом-бенґе. Наша ідилія тривала недовго. Бідолашна Едіта, я, мабуть, загнав її в могилу. Зрештою, саме вона вела перед на тому непевному терені, гладячи рукою мою ширінку. А точніше, я гнувся над купою покидьків, сподіваючись знайти в ній те, чим можна відбити мій голод, а вона, підступаючи ззаду, пропускала костур мені між ногами й гладила ним моє господарство. Після кожного сеансу вона давала мені гроші, мені, що й без ніякої винагороди вхопився б за можливість пізнати кохання й поглибити те пізнання. Ні, та жінка була непрактична. Мені здається, я б віддав перевагу отворові, не такому сухому й широкому, гадаю, це дало б мені набагато піднесеніше уявлення про кохання. Ху, нарешті! Між великим пальцем і вказівним виходить набагато краще. А кохання, безперечно, не має ліків від таких випадковостей. І, мабуть, не тоді, коли почуваєшся добре, а коли твій збезумілий член шукає заглибини, щоб потертися, та внутрішніх слизових виділень і, нічого не знаходячи, не відступає, а зберігає свою наповненість, — саме тоді й народжується справжнє кохання й підноситься ген вище від дрібних, несуттєвих питань. А коли додати трохи педикюру й масажу, що не мають ніякого прямого зв'язку з власне екстазом, тоді складалося враження, що про цю тему вже не дозволено мати жодних сумнівів. Єдина річ, яка не давала мені спокою у зв'язку з цією темою, — байдужість, з якою я дізнався про її смерть, увечері, коли намірявся йти до неї, байдужість, щоправда, трохи пом'якшена смутком з приводу пересихання мого джерела прибутку. Вона померла, приймаючи теплу ванну в шаплику, як завжди робила перед моїм приходом. Ванна розслабляла її. Господи, як подумаю, що вона могла почекати і вмерти в моїх обіймах! Шаплик перекинувся, й брудна вода розтеклася всюди, просочившись і до сусідки знизу, що забила на сполох. Ти ба, я й не думав, що так добре пам'ятаю цю пригоду. Мабуть, то все-таки була жінка, якби ні, про те знали б у кварталі. Щоправда, в моєму краю люди надзвичайно закриті в усьому, що стосується сексуальних питань. Не знаю, яка там ситуація нині. Цілком можливо, що ті кілька людей, яким не пощастило й вони знайшли чоловіка там, де годилося б знайти жінку, одразу згнітили й забули цей факт. Так само як може бути, що про нього знали й говорили геть усі, крім мене. Коли тепер я намагаюся з'ясувати це питання, тільки одне непокоїть мене: я хочу знати, чи не минуло все моє життя без кохання і чи справді я знав його з Рут. Засвідчити я можу тільки те, що відтоді я ніколи не намагався набути нового досвіду в цій царині, маючи, безперечно, інтуїтивний здогад, що той досвід був досконалий та унікальний у своєму роді, довершений і незрівнянний, тож треба зберігати про нього в серці спогад, чистий від усяких наслідувань, ідучи інколи на ризик удаватися до начебто добрих послуг так званої самотньої нібито втіхи. Ні, не кажіть мені про покоївку, я даремно згадував про неї, то було давно, я хворів, можливо, в моєму житті ніколи не було покоївки. Молой, або Життя без покоївки. Це все може свідчити, що факт зустрічі з Лус і навіть, у певному розумінні, частих зустрічей з нею не доводить нічого остаточного про її стать. Я й далі хочу вірити, що то була стара й суха жінка, вдова, а Рут була іншою жінкою, бо теж говорила про свого небіжчика-чоловіка і його неспроможність задовольняти з того світу її легітимний шал. Трапляються дні, як-от цього вечора, коли ті жінки зливаються в моїй пам'яті і я відчуваю спокусу бачити лише одну стару бабу, сплющену й розлючену життям. Нехай простить мене Господь, але я скажу, щоб ви відчули незглибність мого жаху: образ матері інколи поєднувався з ними, і це, власне, було нестерпним, здавалося, ніби тебе розпинають, не знати й навіть знати не хочу навіщо. Але зрештою я покинув Лус, душної, теплої ночі, навіть не попрощавшись, що, проте було б незначущою дрібницею, й не давши їй, безперечно, нагоди спробувати утримати мене іншими засобами, ніж чарами. Але вона, напевне, бачила, як я йду, як підводжуся, беру милиці та виходжу, спираючись на них і пропихаючи себе крізь простір. Мабуть, бачила, як зачинилася за мною хвірточка, що зачинялася сама завдяки пружині, і знала, що я пішов назавжди. Адже Лус знала, що я робив, коли підходив до хвіртки, що я тільки вистромляв носа на вулицю і одразу ховав його. Вона не спробувала затримати мене, а, мабуть, сіла коло могили свого собаки, що в певному розумінні була й моєю, і тут слід побіжно згадати, що вона засіяла могилу не травою, як гадав я, а різними дрібненькими барвистими квітами і трав'янистими рослинами, дібраними так, що, коли одні відцвітали, інші зацвітали, я чув їхній запах. Я лишив їй свого велосипеда, бо вже не любив його, підозрюючи, що це знаряддя якоїсь лихої сили й, можливо, причина моїх недавніх нещасть. І все-таки я б узяв його з собою, якби знав, де він і чи він здатний котитися. Але про такі речі я не знав ніколи. Я боявся, що, зосередившись на них, я перестану чути той кволий голос, який казав мені: "Тікай, Молою, бери милиці та тікай!" — і на який, щоб зрозуміти його, я витратив так багато часу, бо чув його вже віддавна.