Так краще. Адже правда?..
Він підійшов до Льоньки, глянув на його сумну фізіономію і поклав руку на худе плече товариша:
— Ех ти, вихователь!..
"ЩО ЗЛАМАЛОСЬ — УСЕ ВІДРЕМОНТУЄМО!"
Тиха Таня без поспіху, задумливо перебирала підручники. Одні вона залишала на столі, інші клала в портфель. Були останні дні занять, і Таня вже думала про літо. Виїжджати з міста їй цього разу не хотілося. "Як же я поїду? — міркувала Таня. — А наше радіо? Усі вже звикли до передач… І я сама звикла. І потім, нова майстерня. Тільки-но відкрилася, стільки бігали, старалися, сварились — і раптом одразу поїхати!"
У цю хвилину пролунав дзвінок. "Хто б це міг бути? — здивувалася Таня. — Газети завжди у скриньку кидають. Може, телеграма?"
Хтось із сусідів відчинив двері, і Таня почула Льонин голос:
— Таня вдома?
А наступної хвилини Льонька, схвильований і червоний, з'явився у дверях.
— Слухай, Таню, ти накручуєшся? — випалив він просто з порога.
— Ти здурів, чи що?
— А мати твоя накручується?
— При чому тут моя мати? Кажи, у чому річ?
— У щипцях! Розумієш?
— Ні…
— Взагалі, така справа вийшла!.. Калерія Гаврилівна здала нам у майстерню свої щипці для накручування волосся. Це я її умовив. Невже, кажу, у вас нічого не зламалося за останній час? У всіх мешканців, кажу, вже давно щось та зламалося, а у вас іще ні. Чого ж це ви так відстаєте? Не скажу ж їй, що до нас ще майже ніхто нічого ремонтувати не приносив! Ну, через день вона прибігає зі щипцями. "Ось, — каже, — у мене зламалося!.. Зможете відремонтувати?" — "Зможемо", — кажу. І почав учора ремонтувати… А вони зовсім теє… просто навпіл!
— Виходить, "що зламалось — доламаємо!..". Так, чи що, — усміхнулася Тиха Таня.
— Що ж тепер робити? — розпачливо вигукнув Льоня, — Так їй віддавати не можна: на весь будинок ославить, буцімто ми не ремонтуємо, а ламаємо. А якби у тебе були такі ж щипці, я б їх віддав замість тих. Розумієш? Я вже усіх дівчат у будинку оббігав. До тебе останньої прийшов!
Таня подумала трохи, стенула плечима:
— У нас у квартирі ніхто не накручується. А в інших… чекай, чекай! Адже навпроти нас перукарка живе! Тітонька Дуся! У неї, певно, є…
Прихопивши портфель, Таня вийшла на площадку парадних сходів і подзвонила у сусідню квартиру.
— Скільки разів казала: картопля нам не потрібна! І не дзвоніть уранці!.. — почувся з-за дверей сердитий голос.
— Тітонько Дусю! Це не картопля, це я, Таня!..
— Танечка?
Двері відчинилися. Вигляд у перукарки був заспаний. Вона була у халаті, а волосся її було, здавалося, запорошене лапатим снігом: вона накручувала його на білі папірці. Спостережливий Льонька скис:
— Ось ба-ачиш… Значить, щипців у неї немає!
— Яких щипців? — почувши Льончине запитання, жваво поцікавилася перукарка.
— Щипців для завивки, — пояснила Таня. — Нам дужа потрібні. Тільки назовсім.
— Либонь ти, Танечно, накручуватися зібралася? Щипцями шкідливо: волосся перепалюється. Це вже ти повір нам, цирульникам!
Слово "цирульник" здавалося тітоньці Дусі оригінальнішим і красивішим, ніж звичайне "перукар".
— І взагалі рано тобі, Танечко, накручуватися. Ти кіски свої бережи. Коси — це молодість!
Тітонька Дуся не просто стригла й зачіски робила — вона любила пофілософствувати на теми, пов'язані із своєю професією, яку вона дуже шанувала.
— Слухай мене, Танечко, адже я добра тобі бажаю! Завивка після тридцяти літ добре, та й то коли її робити за допомогою новітньої техніки, яка ось, скажімо, у нашому салоні є. А щипці — це кам'яний вік. Вони у мене у старій шухляді на кухні валяються. Я ними різні дірки простромлюю…
— У вас? Валяються?! Покажіть нам! — радісно вигукнув Льоня…
Хвилин через десять він уже мчав у свою дев'яту квартиру й відразу, навіть забувши постукати, увірвався до кімнати Калерії Гаврилівни:
— Все! Відремонтували! Одержуйте, будь ласка!..
— Не завадило б усе-таки постукати у двері. Та-ак, мої бесіди про гарні манери поки що не дали цілком позитивних результатів.
"Жері-внучка" уважно роздивлялася щипці, поклацала ними, злегка погладила:
— Вони стали якісь зовсім нові: і блиск з'явився!
— Так це у нас така… така… якість ремонту, ось! — не розгубився Льонька. — Наждаком почистили — з'явився блиск! Нічого дивного!
— І скільки я за це винна?
— Ніскільки!
— Як? Безкоштовно?
Щипці одразу сподобалися Калерії Гаврилівні ще більше.
— Яка краса! Зовсім нові!.. Мов народилися заново! Диво, просто диво!
І вона побігла до телефону, щоб поділитися своєю радістю з якоюсь приятелькою.
— Чого вже там! Які були, такі і є. Нічого особливого, — скромно відказав Льонька. — Я пішов, бо до школи запізнюся.
Він і справді запізнювався.
За хвилину, збігаючи сходами, Льонька думав: "Ну, тепер уже на ввесь будинок розголосить: з ремонту повертають нові речі! Ніби з магазину!.."
* * *
Вдень у дворі з'явився високий незнайомець в окулярах.
Побачивши колишню дровітню, над якою красувалася "художньо оформлена" Олегом вивіска: "Що зламалось — усе відремонтуємо!", він так зрадів, ніби побачив здалеку давнього знайомого, якого саме і шукав.
— Ага! Ось вона, ця майстерня! — вигукнув незнайомець і щось занотував у блокнот.
Потім він обійшов сарай з усіх боків, мовчки поремствував на те, що дошки в одному місці розсунуті і в стіні утворилася чимала щілина (звідси й через дірку в дахові вивчали вміст дровітні спеціальні кореспонденти у ті дні, коли дровітня була окупована Калерією Гаврилівною Клепальською).
Потім незнайомець увійшов до майстерні й побачив там самого Олега, який морочився з великим болтом і гайкою: певно, на болту стерлася різьба і гайка ніяк не хотіла доходити до металевої шляпки.
Незнайомець з інтересом оглянув майстерню і раптом запитав Олега:
— Це ваш верстат для палітурних робіт? Самі спорудили, га?
— Самі. А що?
— Та так… нічого. Певно, все-таки ваш "великий книгообмін" обшарпав обкладинки й корінці, так?
Олег підозріло глянув на незнайомця: звідки він знає про "великий книгообмін"? Проте, помітивши комсомольський значок на грудях у нього, Олег заспокоївся і, продовжуючи й далі морочитися з упертою гайкою, сказав:
— Ми взагалі вирішили усі старі книжки відремонтувати. От і спорудили верстат…
— Як же ви його спорудили?
— А дуже просто. Бачите: дві дошки і болти з гайками…
Незнайомець схилився над своїм блокнотом. Потім обвів очима майстерню і запитав:
— А де ж ваш верстат для зшивання книг?
— Он там, у кутку, — відповів Олег. І знову здивовано глянув на незнайомця: звідки йому все відомо?
А той продовжував цікавитися:
— Також самі зробили? Чи хтось вам допомагав?
— Самі. Це ж дуже просто: взяли широку дошку, на ній закріпили дерев'яну рамку, натягнули шпагат… Що ж тут особливого?
— Особливого, звісно, нічого немає, — сказав незнайомець, записуючи щось до блокнота. — Значить, боретеся за довголіття книжок? Добре діло! Я вам кілька своїх книжок принесу. Підлікуєте їх?
— Підлікуємо! Підлікуємо! — зрадів Олег. — У нас поки що мало замовлень.
— Це чому ж?
— Не довіряють нам. Бояться…
— А я ось ризикну! Принесу вам різні старовинні видання, які у букіністів придбав. Рідкісні книги! А ви вже їх омолодіть, будь ласка!
Олег одразу пройнявся симпатією до незнайомця:
— А може, у вас щось зламалося: чайник продірявився або електрична праска перегоріла?.. Приносьте, будь ласка! А то наші домогосподарки…
— І вони вам не довіряють, так? Не завоювали ще, значить, авторитету. Ну, нічого! Постараюсь вам допомогти. Усіх своїх сусідок опитаю. Так їм прямо й скажу: є такі хлопці — що зламалось, все відремонтують! Я, правда, живу не у вашому будинку…
— Це байдуже! Байдуже! — поспішив заспокоїти Олег. — Ми у вас приймемо в ремонт усе… Усе, що схочете! Можемо навіть ковзани наточити і приклепати до черевиків. Намертво! Не відірвете!
— Це в травні — ковзани? — усміхнувся незнайомець. — А верстат для ковзанів теж самі спорудили?
— Ось бачите: закріплюємо і точимо напилком.
— Бачу. А це що, токарний верстат! По дереву, так?..
Олег з повагою глянув на незнайомця: розуміється! Олег цінував людей, які тямлять у техніці.
— Так, це наш токарний верстат. — І, передбачаючи запитання незнайомця, одразу ж додав: — Самі зробили. На ньому можна шашки виточити чи шахи. Держак для лопат і для прапорців. Іграшки різні…
— Іграшки?! — Незнайомець так зрадів, ніби сам ще перебував у шкільному віці. — Іграшки — це добре. Неподалік від вас відкривається незабаром новий дитячий садок. При трикотажній фабриці… Ось ви й візьміть шефство над малюками.
— А чого ж? Можна… — погодився Олег.
— Так і запишемо! — незнайомець знову схилився над своїм блокнотом. А потім запитав: — І хто ж усе це придумав? — Він обвів рукою майстерню.
— Та як вам сказати… Всі придумали!
— Всі одразу! Так не буває. Комусь усе-таки належить ідея? І є у вас якийсь, так би мовити, технічний керівник? Напевне є! І як усе це взагалі започаткувалося? Розкажи-но мені докладніше.
"Ось якби прийшов зараз Льонька! Він би вже все розписав як слід!" — подумав Олег.
І Льонька одразу, немовби вгадавши на відстані Олегові думки, з'явився у дверях. Слідом за ним прийшли і Юхим, і Льова Груздєв, і Тиха Таня. Наближався час відкриття майстерні. На табличці, прибитій до дверей, було написано: "Прийом замовлень з 14-ї години 30 хвилин до 7-ї години вечора. Пізніше здавайте замовлення у вікно Олегу Брянцеву — квартира номер сімнадцять (вікно з вулиці)".
— Ось він вам усе й пояснить! Краще від усіх розкаже! — Олег кивнув у бік Льоньки.
Незнайомець підійшов до Льоньки й. привітався:
— Так ти, значить, керував створенням цього… ну, як би краще назвати… самодіяльного комбінату побутового обслуговування?..
Тиха Таня насмішкувато, спідлоба спостерігала за Льонею: ось зараз він випалить: "Я! Під моїм керівництвом!"
Але Льонька подумав трохи, почухав потилицю і голосно, на всю майстерню, виголосив:
— Ніхто не керував! Усі разом працювали! А вміє більше від усіх нас он той, білоголовий… Олег Брянцев!
— Я так чомусь і подумав, — усміхнувся незнайомець.
— А ви, власне, хто будете? — поцікавився Льонька. — Кореспондент?
— Ні, чому ж кореспондент? Я з райкому комсомолу.
— З райкому?!
Враз усі обступили незнайомця.
— Так, з райкому. І прийшов я до вас не просто з цікавості, а у важливій справі. Хочемо ми створити у вас у дворі піонерський клуб.