Він був такий стомлений, що ледве дихав. "Авжеж. Всі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу... Але таки з'явилися Франциск та До-мінік. — Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): — Quorum primus seraphico cal-culo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit(1)... Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи".
"Хай буде так, Убертине, — мовив Вільям. — А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино..."
"Не згадуй більше імені того гаспида! — вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився — смуток його заступила лють. — Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!"
"Помиляєшся, Убертине, — вельми серйозно відповів Вільям. — Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона..."
"Який марив летючими машинами", — насмішкувато-гірко мовив Убертин.
"Який говорив про Антихриста чітко і ясно, бо побачив його знамення у зіпсутті світу та в немочі мудрості. Але він навчав, що лише одним способом можна підготуватися [ 87] до його пришестя: вивчати таємниці природи, щоб знання ці причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цілющі чесноти трав, природу каменів, а навіть вигадуючи ті летючі машини, над якими ти смієшся"
.(1) Перший з яких, очищений серафічним каменем і наснажений небесним жаром, запалив цілий світ. Другий, багатий на правдиве пророче слово, засяяв яскраво над темрявою світу (лат.).
"Для твого Бекона Антихрист — лише привід для того, щоб плекати гордощі розуму".
"Святий привід".
"Ніщо святе приводу не потребує. Вільяме, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Знаєш, як я тобі вірю. Упокор свій розум, навчися оплакувати рани Господні, викинь геть свої книжки".
"Я збережу лише твою, — усміхнувся Вільям. Убертин теж усміхнувся і покивав на нього пальцем: "Ото дурноверхий англієць. Не смійся занадто з ближніх. Краще бійся тих, кого не можеш любити. І стережися цієї обителі. Це місце мені не подобається".
"А я якраз хотів краще його пізнати, — сказав Вільям, прощаючись. — Ходімо, Адсо".
"Я кажу тобі, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пізнати його. Ач який!" — сказав Убертин, хитаючи головою.
"До речі, — знов озвався Вільям, вже на півдорозі до виходу, — хто цей подібний до тварини монах, що розмовляє вавилонською мовою?"
"Сальватор? — обернувся Убертин, який вже був уклякнув. — Схоже, це я зробив цей подарунок абатству... Разом з келарем. Скинувши габіт францисканця, я на деякий час повернувся до свого колишнього монастиря в Казале. Там я побачив, що кілька ченців потрапило у скрутне становище, бо братія звинуватила їх у тому, буцім вони — спіритуали з моєї секти... так вони висловилися. Я заступився за них і домігся, щоб їм дозволили піти за моїм прикладом. І торік, коли я приїхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремиґія. Сальватор... Він справді схожий на звірину. Але охочий прислужитися".
Вільям якусь мить вагався. "Я чув, як він каже "пока-яйтеся"".
Убертин замовк. Тоді махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку. "Та ні. Знаєш, які ці мирські брати. [88]
Селюки, які десь, можливо, наслухались якогось мандрівного проповідника, а потім верзуть самі не знаючи що. Сальваторові можна багато що закинути, це захланна і розпусна бестія. Але нічого, нічогісінько йому не закинеш супроти правовір'я. Ні, зловмисником в монастирі є хтось інший, підозрюй краще того, хто знає забагато, а не того, хто не відає нічого. Не будуй замку підозр на одному слові".
"Звісно, ні, — відповів Вільям. — Я покинув інквізиторство саме тому, що не хотів цього робити. Але я люблю слухати всілякі слова, потім є над чим поміркувати".
"Ти забагато міркуєш. Хлопче, — мовив він, повертаючись до мене, — не бери поганого прикладу зі свого вчителя. Єдина річ, про яку варто міркувати, — то смерть, я зрозумів се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatoris — finis est omnis laboris(1). Залиште мене, я хочу помолитися".
Першого дня КОЛО ЧАСУ ДЕВ'ЯТОГО,
де Вільям провадить учену бесіду із Северином-зіллярем
Ми знову пройшли серединною навою і вийшли через портал, яким були увійшли. Мені в голові все ще гуділи Убертинові слова, всі до одного.
"То... дивний чоловік", — насмілився я сказати Віль-ямові.
"Під багатьма оглядами він є — чи був колись — великим чоловіком. Але саме тому він дивний. Лише малі люди здаються нормальними. Убертин міг би стати одним з тих єретиків, яких він допомагав палити, або ж кардиналом святої Римської Церкви. Він впритул підійшов До обох цих крайнощів. Коли я розмовляю з Убертином, мені здається, що пекло — це лише погляд на рай з іншого боку".
(1) Смерть — спочинок ддя подорожнього, кінець усіх трудів (лат.).
[89]
Я не зрозумів, що він має на увазі: "З якого боку?" — спитав я.
"Авжеж, — погодився Вільям, — річ у тім, щоб знати, чи є сі боки і чи є якась цілість. Та не слухай мене. І не дивись більше на цей портал, — сказав він, легенько вдаривши мене по потилиці, коли я обертався, приваблений скульптурами при вході. — Сьогодні тебе вже досить лякали. Усі".
Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Він був, мабуть, Вільямового віку. Він усміхнувся до нас і чемно привітався. Сказав, що він — Северин із Сант'Еммерано, отець-зілляр, який дбає про лазню, ліч-ницю та городи, і що він до наших послуг, якщо ми хочемо краще зорієнтуватися на теренах абатства.
Вільям подякував йому і сказав, що, заходячи, вже помітив чудовий город, який, схоже, містить не лише їстівну городину, але й цілющі зела, наскільки це можна побачити крізь сніг.
"Улітку або навесні, коли буяють розмаїті трави, кожну з яких прикрашають квіти, город цей ще краще співає славу Творцеві, — мовив Северин, немов вибачаючись. — Але й в цю пору року око зілляра бачить крізь сухе гілля, які рослини виростуть згодом, і можу сказати тобі, що в цьому городі ти знайдеш більше трав, ніж в будь-якій зіл-лярській книзі, і вони барвистіші від будь-якого їх найчудовішого зображення. Та й узимку ростуть гарні зела, а в зіллярні я тримаю в посудинах чимало зілля, назбираного заздалегідь, щоб мати напоготові. Адже корінням квасениці лікують бронхіти, з відвару коріння алтеї роблять примочки при шкірних хворостях, лопухом гоять екземи, а подрібнивши і змоловши кореневище змійовика, можна лікувати бігунку і деякі жіночі хвороби, перець сприяє травленню, підбіл добрий на кашель, маємо й непоганий тирлич на травлення, і солодець, і ялівець, з якого можна зробити добрий напар, і чорну бузину, з кори якої роблять примочки на печінку, і мильнянку, корені якої вимочують у холодній воді, а потім вживають при бронхіті, і валеріяну, чесноти якої ви, мабуть, знаєте".
"У вас є різні корисні трави, які ростуть у різному підсонні. Як вам вдається всіх їх тут вирощувати?" [90]
"З одного боку, мусимо за це дякувати милосердю Господа, адже розташований наш монастир на плоскогір'ї, яке на півдні виходить на море, звідки дують теплі вітри, а з півночі має високу гору, звідки доходить лісова прохолода. А з другого боку, я завдячую цим своєму замилуванню до сього мистецтва, яке я, недостойний, сподобився одержати від своїх учителів. Деякі рослини ростуть навіть у неприязному їм підсонні, якщо добре дбати про грунт і поживу для них, плекати їхній ріст".
"Але ви також вирощуєте рослини, які йдуть лише на харч?" — спитав я.
"Знай, мій зголоднілий лошачку: нема рослин, які годяться у їжу, а не годяться для лікування, — треба тільки вживати їх у належній кількості. Лише надмір робить їх причиною недуг. Візьмімо гарбуз. Єство його холодне й водянисте, тому він втамовує спрагу, але якщо спожити його надгнилим, він викличе бігунку, й тобі доведеться скріпити свої нутрощі ропою, змішаною з гірчицею. А цибуля? Природа її тепла і волога; як спожити її небагато, вона дає силу при зляганні — звісно, се для тих, хто не давав наших обітів, — надмір же її робить голову важкою, а зарадити сьому може молоко з оцтом. А тому, — додав він лукаво, — молодому ченцеві годиться споживати її помірковано, їж краще часник. Природи він теплої й сухої, і помічний він від трутизни. Але й надуживати ним не варто, він бо виштовхує течива з мозку. А от квасоля сприяє виділенню сечі й набиранню тіла, а се вельми корисно для здоров'я. Одначе від неї важкий сон. Але вона не так вадить, як інші зела, що викликають лихі видіння".
"Які видіння?" — спитав я.
"Гм, щось новіцій наш надміру допитливий. Знати речі ці має лише зілляр, інакше будь-яка нерозважлива голова могла б роздавати видіння на всі боки, дурманячи людям голови".
"Але досить трохи кропиви, — зауважив Вільям, — званої також ройброю, а іноді олієрібусом, щоб убезпечитися від видінь. Сподіваюсь, у вас є й це добре зілля".
Северин крадькома зиркнув на вчителя: "Ти знаєшся на зіллярстві?" [91]
"Дуже мало, — скромно мовив Вільям, — якось до рук мені потрапив "Theatram Sanitatis"(1) Убубхасима з Баль-даха..."
"Абул Асана аль-Мухтер ібн-Ботлана".
"Або Еллукасима Еліміттара, якщо хочеш. Цікаво, чи нема якихсь його творів тут?"
"Є щонайкращі, з численними препишними ілюстраціями".
"Хвала небові. A "De virtutibus herbarum"(2) Платеарія?"
"І ця є, і "Deplantis"(3) Арістотеля, яку переложив Альфред з Сарешеля".
"Я чув, нібито насправді вона не належить Арістоте-лю, — зауважив Вільям, — як виявилося, що Арістотелю не належить "De causis"(4)".
"Хай там як, але то велика книга", — зауважив Севе-рин, а мій учитель залюбки погодився, не перепитуючи, чи зілляр має на увазі "De plantis" чи "De causis"; жодного з цих творів я не знав, але з бесіди їхньої дійшов висновку, що обидва вони були вельми видатні.
"Буду радий, — завершив Северин, — побесідувати іноді з тобою про зела".
"Я радітиму ще більше, — мовив Вільям, — та хіба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здається, наказує правило вашого чину?"
"Правило, — мовив Северин, — століттями пристосовувалося до вимог різних спільнот.