Насправді було зовсім не так. Більшість лондонців нічого й не чула про марсіян, аж доки в понеділок уранці не почалася страшенна паніка: недільні газети в Лондоні не дуже читають, а ті, хто таки проглянув нашвидкуруч складені телеграми, нічого з них не втямив.
До того ж лондонці так глибоко впевнені у власній безпеці, а сенсаційна писанина — таке звичне в газетах явище, Що нікого й не схвилювало оце повідомлення: "Вчора близько сьомої години вечора марсіяни вийшли з циліндра і, просуваючись під захистом панцирних щитів, вщент зруйнували станцію Вокінг та прилеглі до неї будинки і знищили цілий батальйон Кардиганського полку. Докладні обставини подій ще не відомі. Кулемети виявились зовсім непридатні проти їхніх панцирів; польові гармати розбито. Загін гусарів скеровано до Чертсі. Марсіяни, очевидно, повільно наступають на Чертсі або Віндзор. Страшна тривога охопила Вест-Серрей. Будуються земляні укріплення, щоб відтяти доступ до Лондона".
Таке повідомлення подала газета "Санді сан", а якийсь спритний дотепник у "Рефері" порівнював ці події з панікою, що її може викликати в селі ненароком випущений на волю мандрівний звіринець.
Ніхто в Лондоні до ладу не знав, що воно таке оті панцировані марсіяни, і чомусь усі були певні, що страховиська ті дуже мляві. "Повзають", "ледве пересуваються" — такі вирази можна було зустріти майже у всіх перших повідомленнях. Не було жодної телеграми, яку б склав очевидець самих подій. Недільні газети давали позачергові випуски, як тільки надходили свіжі новини, а то навіть і тоді, коли цих новин не було. Але населення не могло з тих випусків нічого второпати, аж доки ввечері пресові агентства не отримали урядового повідомлення про евакуацію в Лондон жителів Волтона, Вейбриджа й усієї округи. Інших відомостей не подавалось.
У неділю вранці мій брат, так і не знаючи про події минулої ночі, пішов до церкви, що належала приютському шпиталеві. Тут він почув у проповіді натяк на якусь ворожу навалу; з цієї нагоди прочитано було молитву о мирі. Ідучи з церкви, брат купив свіжий номер "Рефері". Занепокоєний новинами, він знову пішов на станцію Ватерлоо довідатися, чи вже поновлено сполучення з Вокінгом. По вулицях снували омнібуси, карети, велосипедисти, гуляли юрби святково вдягненої публіки, що, здавалося, зовсім не була вражена незвичними звістками, про які галасували заповзятливі газетярі. Люди були дуже зацікавлені, це правда, але хвилювалися хіба що за тих, котрі жили в районі приземлення марсіян. На вокзалі брат уперше почув, що залізничне сполучення з Віндзором і Чертсі перерване. Носії йому сказали, що вранці надійшли якісь важливі телеграми зі станцій Байфліт і Чертсі, але зараз телеграфний зв'язок із ними припинився. Докладніших відомостей брат не домігся від них. "Під Вейбриджем ідуть бої" — ото й усе, що вони могли сказати.
Залізничний рух був паралізований. На вокзалі великий натовп чекав на родичів та знайомих, які мали прибути з південно-західного напрямку. Якийсь сивий джентльмен поскаржився моєму братові на безладдя в Південно-Західній компанії.
— їх давно треба вивести на чисту воду! — сказав він. Кілька поїздів прибуло із Річмонда, Путні та Кінгстона.
Це поверталися лондонці, які виїжджали в неділю покататися на човнах. Вони сказали, що шлюзи закрито й повсюди неспокій. Один чоловік у синьо-білій спортивній куртці, розговорившись з моїм братом, розповів багато дивовижних новин.
— Цілий людський потік рине до Кінгстона — хто на возах, на бричках, хто пішки; везуть скрині, набиті своїм добром, тягнуть усяку всячину. Тікають з Молсі, Вейбриджа, Волтона; кажуть, ніби під Чертсі вже чути гарматний гуркіт. Кавалеристи веліли населенню хутчій вибиратися, бо наступають марсіяни. Кажуть, нібито гарматні постріли чули й на станції Гемдтон-Корт, але подумали, що то грім. Що воно за чортовиння? Невже марсіяни вилізли зі своєї ями?
Мій брат не міг нічого на те відповісти.
Скоро він помітив, що якась невиразна тривога опановує й пасажирів підземної залізниці; недільні екскурсанти раніше звичайного часу поверталися з усіх південно-західних околиць — із Бернса, Вімблдона, Річмонд-парку, К'ю та інших місць. Проте ніхто не міг сказати чогось певного. Всі, хто прибував з кінцевої станції, були, здавалося, чимось роздратовані.
Близько п'ятої години натовп, який збився на станції, був надзвичайно здивований, що почався рух на майже завжди закритій лінії між південно-східними й північно-західними станціями. З'явилися військові ешелони та платформи з важкими гарматами. Вони прибули з Вулвіча й Четгема і призначалися для оборони Кінгстона. Публіка й солдати перекидалися жартами: "Вас там живцем з'їдять", "Будемо приборкувати звірів" — і таке інше. Трохи згодом на станцію прибув загін поліції і почав розганяти людей з платформи. Отже, й мій брат знову пішов на вулицю.
Дзвонили до вечерні, і жіночий загін Армії порятунку зі співом пройшов по Ватерлоо-роуд. Багато цікавих дивилося з мосту на якусь дивну руду піну, що клаптями плила за течією. Сідало сонце. Вежа з годинником — Біг-Бен — і парламентський будинок окреслювалися на тлі спокійного золотавого неба із смугами фіалково-пурпурових хмарин. Казали, ніби річкою проплив труп. Якийсь чоловік — він назвався резервістом — сказав братові, що помітив на західній частині неба сигнали геліографа.
На Велінгтон-стріт брат здибав кількох жвавих хлопчаків, які щойно вибігли з Фліт-стріт, несучи паки свіжих газет із сенсаційними заголовками.
— Жахлива катастрофа! — вигукували вони один за одним, пробігаючи тротуаром.
— Бій під Вейбриджем! Докладний опис!
— Наступ марсіян відбито! Лондон у небезпеці. Братові довелося заплатити аж три пенси за газету. Тільки тепер він збагнув усю силу й небезпеку цих страховиськ. Він дізнався, що це не якась там жменька млявих, неповоротких створінь, а розумні, озброєні велетенськими машинами істоти, здатні швидко рухатися, змітаючи з дороги навіть важкі гармати.
Їх змальовували як "величезні павукоподібні машини майже сто футів заввишки, що пересуваються із швидкістю експреса і стріляють тепловим промінням".
Замасковані батареї, здебільшого з польових гармат, було встановлено навколо горсельського вигону й особливо між Вокінгом та Лондоном. Бачили, як п'ять марсіянських машин ішли в бік Темзи; завдяки щасливому випадку одну з них було розбито. А взагалі снаряди не могли завдати якоїсь відчутної шкоди марсіянам, тепловий промінь тут же знищував батареї. Згадувалося й про великі втрати війська, але в цілому в повідомленнях відчувався бадьорий тон.
Наступ марсіян відбито,— отже, не такі вони вже й невразливі. Вони відступили до трикутника, утвореного трьома циліндрами, що впали під Вокінгом. Їх оточили розвідники з геліографами. Звідусіль — із Віндзора, Портсмута, Олдершота, Вулвіча, навіть із півночі швидко підтягуються гармати. Між іншим, із Вулвіча — далекобійні, дев'яносто-п'ятитонні. На позиціях або на півдорозі до позицій уже понад сто шістнадцять гармат головним чином для оборони Лондона. Таким темпом і в такому обсязі Англія ще ніколи не концентрувала військових сил.
Сподівалися, що коли б іще падали на землю циліндри, то їх одразу ж буде знищено спеціальними розривними снарядами, виробництво і розподіл яких швидко налагоджується.
Безперечно,— підкреслювалось у повідомленні,— становище дуже серйозне, проте населення не повинно піддаватися паніці. Марсіяни, звісна річ, жахливі й украй жорстокі, але ж їх, у всякому разі, не більше двадцяти, тоді як нас — мільйони.
Зважаючи на розмір циліндрів, влада мала підстави вважати, що в кожному циліндрі не більше п'яти марсіян, отже, всіх їх п'ятнадцятеро. Принаймні одного з них, а може, й більше, уже знищено. Жителі будуть завчасно попереджені про наближення небезпеки; уже вживаються рішучі заходи для оборони населення південно-західних районів на випадок якоїсь загрози. Неодноразово запевнялося, що Лондон у безпеці, а під кінець було висловлено сподівання, що влада дасть собі раду з усіма труднощами.
Цю звістку надрукували великими літерами і без жодних коментарів — так, видно, поспішали; папір ще пахнув свіжою фарбою. Цікаво було бачити, розповідав брат, як немилосердно скоротили інші газетні матеріали, аби втиснути таке важливе повідомлення.
На всій Веллінгтон-стріт збуджена юрба гарячково купувала газети; Стренд також відразу наповнився вигуками цілої армії газетярів. За тими газетами люди вистрибували навіть з омнібусів. Звичайно, новини страшенно приголомшили людей, і від попередньої байдужості не лишилося й сліду. На Стренді в крамниці, де продавали карти, відчинилися віконниці і — так розповідав мій брат — якийсь по-святковому вдягнений добродій в цитриново-жовтих рукавичках став квапливо приліплювати до скла вітрини карту Серрею.
Проходячи з газетою в руці по Стренду до Трафальгар-скверу, брат бачив утікачів із Вест-Серрею. Якийсь чоловік їхав візком, таким, як у зеленярів буває; зверху, на купі всякого добра, сиділа жінка та двоє хлоп'ят. Візок їхав десь від Вестмінстерського мосту, а вслід за ним стукотіла гарба, в якій умостилися між валізками й лантухами п'ять-шість пристойно вбраних чоловіків. У них були змучені обличчя, що разюче контрастували зі святковим виглядом лондонців, які проїжджали в омнібусах. З кебів на них поглядала публіка в модних костюмах. Перед майданом біженці зупинилися, не знаючи, куди їхати далі, зрештою повернули по Стренду на схід. За ними на старомодному триколісному велосипеді з маленьким переднім колесом їхав чоловік у робочій одежі. Він був блідий і весь заляпаний грязюкою. Брат завернув до Вікторія-стріт і тут побачив уже багато таких втікачів. У нього промайнула думка, що, може, він зустріне й мене. Він помітив незвично велику кількість полісменів, що регулювали вуличний рух. Деякі втікачі розмовляли з пасажирами омнібусів. Один запевняв, ніби він бачив марсіян.— "Я ж вам кажу — це парові казани на дибах, а ходять точнісінько, як люди". Більшість утікачів були схвильовані й збуджені всім тим, що вони пережили.
Кав'ярні на Вікторія-стріт ледве встигали обслуговувати новоприбулих. На всіх перехрестях люди читали газети, жваво розмовляли, приглядалися до цих незвичних недільних гостей.