І страх, навіяний кінофільмом, враз кудись подівся, а натомість з'явився інший, ще більший. — Для чого вони, ці страшні типи, затягли мене сюди, в темний куток?" — не сходило з думки в хлопчика. Тим часом долоня одного з невідомих затискувала рота Франческо, щоб він, бува, не крикнув. Хлопчик навіть не намагався вкусити його. Це й зрозуміло, бо що він міг вдіяти проти двох чолов'яг, які, може, були при зброї? Один з них показав Франческо вузеньке віконечко над дверима.
— Бачиш оте вікно? Франческо кивнув головою.
— Ми ніяк не можемо відчинити двері крамниці. Полізеш через віконечко і відчиниш двері зсередини. Зрозумів? Та дивись, не здумай жартувати з нами, а то дорого заплатиш!
— Лізь, треба поспішати! — перепинив його другий. — Ну, підсади його.
Франческо хотів був опиратися, та бандит стусонув його кулачищем. Довелося підкоритися. Тоді один злодій згріб хлопця на руки і підняв аж до віконця.
— Не пролізу, — шепнув Франческо, — дуже вузьке…
— А ти голову, голову спочатку просунь! Де пройде голова, там пролізуть і плечі. Та мерщій же, ну!
І бандит, щоб підкріпити наказ, почав бити Франческо по ногах.
Франческо просунув голову у віконце. Всередині було темно, хоч в око стрель.
"Вони сказали, що тут крамниця. Цікаво, що ж це за крамниця?" — міркував хлопець. Злодії підпихали Франческо, поки він, ледве тамуючи біль в грудях, помалесеньку пролазив крізь вікно. Потім один грабіжник став на спину іншому, щоб не випустити ноги хлопчика. Нарешті Франческо повис головою вниз. Він простяг руки, доторкнувся долівки, впав і швидко підвівся. Якусь мить Франческо стояв, мов укопаний, і отямився лише, коли почув грубий окрик. — Чого ти стирчиш, як пень? — просичав бандит. — Ворушися! Двері праворуч! Там повинен бути засув. Якщо він не відсувається, пройди до вікна і підтягни трошки штору. Хоч на дві долоні, тоді буде світліше. Та жвавіше, ти, слимак!..
Франческо почав мацати руками по стіні. Так, ось і двері. Він знайшов холодний засув. Другою рукою намацав ручку і вже хотів був одімкнути двері, але тут йому раптом сяйнула думка:
"Доки я тут, грабіжники нічого мені не вдіють: адже вони до мене не дістануть, — міркував собі Франческо. — Я зроблю так: не відчиню дверей і край, тоді вони муситимуть швидше тікати звідси, як не хочуть потрапити в руки нічних патрулів".
У цю мить через віконце до нього знову долинув голос грабіжника:
— Швидше! Швидше там!
Але Франческо й з місця не рушив. Він навіть посміхнувся.
"Лютуйте, скільки хочете, — думав собі хлопець, — ви сюди все одно не дістанете! Самі ж сказали, що не можете пролізти у вузеньке вікно".
Та раптом інша думка затьмарила його радість:
"Злодії підуть, а як виберуся звідси я? Мене або заскочать тут, або зловлять, коли я вилазитиму. Ще подумають, що красти лазив. Хіба хто повірить, що злодії мене увіпхнули через віконце?"
Франческо не знав, що робити. Вихід підказали йому самі грабіжники: раптом вони тихенько постукали в двері.
— Відчини! — прошипів до нього голос, у якому чулася дика лють. — Негайно відчини, а то лихо тобі буде!
"Стукайте, стукайте! Вас там швидше почують і зловлять", — міркував собі Франческо.
І раптом йому спало на думку: треба кричати! Треба зчинити галас, розбудити власника магазину. Тоді всі зрозуміють, що він не допомагав бандитам.
Франческо перейшов через кімнату, натикаючись на меблі, яких у темряві не було видно. Нарешті він намацав пальцями слизьку поверхню вітрини, а збоку ручку, повернув її і прочинив вікно. Крізь отвори залізної штори в обличчя війнуло прохолодою. Франческо щосили загупав кулаками в штору й закричав:
— Рятуйте! Допоможіть! Ловіть злодіїв! Ловіть злодіїв!
На вулиці хтось швидко пробіг. Може, це тікали грабіжники? Франческо ще дужче загрюкав кулаками і закричав на все горло. Йому було страшно, але він кричав так, що його чули на цілий кілометр. Просюрчав свисток. Йому відповів другий. Нічні патрулі поспішали на допомогу. А Франческо без упину гупав у штору, аж поки почув чиїсь кроки та грізний голос:
— Гей, ви! Стійте, а то стріляти буду! Ні з місця, бо там і покладу!
— Нарешті їх схопили, — прошепотів Франческо, безсило падаючи на долівку.
Незабаром хтось постукав у штору.
— Гей, хто там? Відкривайте штору і виходьте: все одно ви вже в наших руках.
Франческо ледь зрушив на кілька сантиметрів штору, як раптом її підхопила знизу дужа рука і підняла аж під стелю. Перед ним стояв поліцейський з пістолетом у руці. А недалеко від крамниці просто посеред вулиці кілька патрульних одягали злодіям залізні наручники.
— Та це ж дитина! — вигукнув поліцейський, схопивши Франческо за плече…
— Я сюди не залазив… — ледь чутно промимрив Франческо. — Це вони мене…
— Ага, тепер, кажеш, не залазив? А як же ти опинився в крамниці? Тобі, мабуть, захотілося новорічного подарунка? Га?..
Франческо глянув у кімнату, освітлену кишеньковим ліхтариком поліцейського, і впізнав крамницю іграшок. Кров захолола у нього в жилах: та це ж магазин іграшок, магазин Голубої Стріли! Але злодії навряд чи йшли сюди за цяцьками: їх цікавила тільки залізна шафа з грішми, що стояла за дверима цієї кімнати.
— Я нічого не розумію…
— Он як! Ти вже нічого не розумієш? Може, ти уві сні прилетів сюди? Не мороч нам голови, хлопче, ходім! Розкажеш про це в поліції. Як посидиш ніч за ґратами, то отямишся…
Тим часом під'їхала поліцейська машина. Франческо посадили поміж злодіями, які були в наручних кайданах. Бандити зразу почали мстити йому: штурхали хлопця ліктями в груди та в спину.
— Ти чистим теж не вийдеш! — просичав до нього бандит. — Ми скажемо в поліції, що ти сам пішов з нами та ще й показав дорогу. Чекай, поліція здере з тебе шкуру!
— Замовкніть там! — наказав поліцейський. — А то звелю зашити вам рота.
— Синьйоре! — благав Франческо. — Повірте, я не злодій. Я нічого не знаю…
— Добре, добре! Зачекай ще трохи! Навіть у новорічну ніч не дасте нам спокою.
— Для нас нема свят, — глузливо відказав злодій, — для нас усі дні робочі.
— Ти хочеш сказати — "всі ночі?" — виправив його поліцейський. — Годі вже, замовкни і кинь свої дурні жарти.
За півгодини Франческо сидів, сумно похнюпивши голову, на лавці в коридорі відділення поліції, а над ним стояв поліцейський. Хлопця не посадили в одну камеру з грабіжниками, бо він був ще дитина, а все ж тримали під арештом.
Франческо намагався розповісти, як усе трапилося, але ніхто йому не йняв віри. Поліцейські чомусь були абсолютно переконані, що він злодій. Один, навіть не вислухавши, почав лаяти Франческо:
— Ганьба! Рано ти, брате, починаєш!.. Спав би собі зараз у теплому ліжку, і тобі снилася б Фея. А ти злигався з найнебезпечнішими злодюгами міста і грабуєш магазини! Щоб це отаке зробив мій син, я б йому вуха поодривав, ще й зняв би штанці та відшмагав лозиною.
Франческо мовчки ковтав солоні сльози.
— Тепер ще й плаче. Кому потрібні твої крокодилячі сльози!
Другий поліцейський був набагато добріший. Він навіть дав хлопчику свою недопиту чашку кави і зітхнув так важко, немов його мучив якийсь тягар. Незабаром Франческо прихилив голову до стіни і заснув.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Мотоцикліст показує дорогу
Поки Франческо спить на лавці в коридорі відділення поліції, схиливши голову на вогку й брудну стіну замість подушки, подивімося тим часом, що поробляє Голуба Стріла.
Будемо сподіватися, що тепер її пасажири своєчасно прибудуть на місце призначення, адже в них є адреси дітей. Та й час: незабаром світатиме, і ляльки мусять поспішати, щоб не приїхати до малюків тоді, як ті виплачуть усі свої сльози, не знайшовши на ранок подарунка від Феї.
Мотоцикліст дуже пишався своєю надзвичайною роллю провідника. Міцно тримаючи кермо, він щодуху гнав, перестрибуючи безстрашно через сніжні замети, з розгону переїжджаючи глибокі баюри та канави. Хитрун навмисне відчепив вихлопну трубу від мотоцикла, а Голуба Стріла раз по раз потрапляла у хмари диму й чаду. Через це Машиніст страшенно гнівався на акробата.
Коли треба було зупинитися, Мотоцикліст піднімав руку, і Машиніст гальмував, щоб не наїхати і не розчавити його.
— Ми перед будинком, де живе Франческа Цеппеллоні. Хто злазить?
Ляльки якусь мить радилися:
— Ні, я!..
— Я злізу…
— Підемо всі, так буде веселіше. Хтозна, що це за Франческа. Може, їй не догодиш… — сперечалися Ляльки.
І, щоб не було так боязко, іграшки наостанку погоджувалися йти по двоє. Вони спочатку оглядали великий будинок, перед яким робила зупинку Голуба Стріла (іноді це була просто убога хатина), перевіряли ще раз, Щоб не збитися, адресу в Мотоцикліста, прощалися з любим товариством і зникали в під'їзді.
— Та не заблудіть там! — кричав їм навздогін Мотоцикліст. — Під'їзд "А", квартира двадцять сім. Якщо перед порогом простелена м'яка доріжка — залазьте під неї, там хоч не замерзнете, чекаючи ранку. Коли ж двері прочинені, спробуйте відшукати панчоху, яка має висіти на каміні, і залазьте в неї. Якщо є скринька для листів, можете заховатися й туди, хоч я й не радив би вам.
Захекані ляльки, тримаючись за руки, боязко піднімалися сходами все вище і вище. Бідненькі вони! Уявіть себе на їхньому місці. Звичайно, воно дуже просто, коли сидиш у мішку Феї, що сама покладе вас у чорну панчоху. А спробуйте самі дістатися туди без допомоги Феї, що ви тоді заспіваєте? Доводиться і похвилюватися. Але я знаю напевне, що жодна іграшка не переплутала адреси і що кожна бідна дитина, прокинувшись рано-вранці, усміхнулася від щастя.
Висадивши пасажирів, Мотоцикліст натискав на стартер, давав газ, і мотоцикл мчав далі.
— На наступній зупинці мешкає п'ятирічний хлопчина Паоло ді Паоло. Раджу злізти комусь із Ляльок-Артисток.
— Комусь із Ляльок-Артисток? — хором вигукнули всі три Ляльки, що милувалися з вікна запорошеним снігом містом. — Це неможливо! Напевно, ви хотіли сказати "усім Лялькам-Артисткам"? Хіба ви не розумієте, що ми живемо тільки вкупі? Тепер, коли ми маємо серце, тобто троє сердець, це було б для кожної з нас потрійним горем.
Закінчилося все тим, що три Ляльки злізли з поїзда і, не звертаючи уваги на сердиті вигуки Начальника Вокзалу — той не хотів розлучатися зразу з трьома своїми пасажирами, — пішли, весело підстрибуючи і пританцьовуючи, як і годиться артистам.