Офіцер цей, шістнадцятилітній хлопець, нещодавно вступивши до полку, був тепер у відношенні до Миколи тим, чим був Микола у відношенні до Денисова сім років тому. Ільїн намагався в усьому наслідувати Ростова і, як жінка, був закоханий у нього.
Офіцер з подвійними вусами, Здржинський, розповідав пишномовно про те, як Салтановська гребля була Фермопілами росіян, як на цій греблі генерал Раєвський зробив вчинок, гідний древніх. Здржинський розповідав про вчинок Раєвського, який вивів на греблю своїх двох синів під страшний вогонь і з ними поруч пішов в атаку. Ростов слухав розповідь і не тільки нічого не казав на потвердження захвату Здржинського, але й, навпаки, мав вигляд людини, яка соромиться того, що ї$ розповідають, хоч і не має наміру заперечувати. Ростов після Аустерліцької і 1807 року кампаній знав із свого власного досвіду, що, розповідаючи про воєнні пригоди, завжди брешуть, як і сам він брехав, розповідаючи; по-друге, він був достатньо досвідчений, щоб знати, що все відбувається на війні зовсім не так, як ми можемо уявляти й розказувати. І тому йому не подобалось оповідання Здржинського, не подобався і сам Здржинський, який, із своїми вусами від щік, за своєю звичкою низько нагинався над обличчям того, кому він розповідав, і тіснив його в тісному курені. Ростов мовчки дивився на нього. "По-перше, на греблі, яку атакували, певно, мала бути така плутанина й тиснява, що коли Раєвський і вивів синів, то це ні на кого не могло вплинути, хіба що на чоловік з десять, які були біля самого нього,— думав Ростов,— решта й не могли бачити, як і з ким ішов Раєвський по греблі. Але й ті, які бачили це, не могли відчути великого запалу, бо що їм до ніжних батьківських почуттів Раєвського, коли тут йдеться про власну шкуру? Потім, від того, візьмуть чи не візьмуть Салтановську греблю, не залежала доля вітчизни, як нам описують це про Фермопіли. Отже, нащо ж було приносити таку жертву? І потім нащо тут, на війні, вплутувати своїх дітей? Я б не тільки Петю-брата не повів би, але й Ільїна навіть, цього чужого мені, але доброго хлопця, постарався б поставити куди-небудь під захист",— думав далі Ростов, слухаючи Здржинського. Але він не сказав своїх думок: він і на це вже мав свій досвід. Еін знав, що це оповідання сприяло уславленню нашої зброї, і тому треба було вдавати, що не маєш сумніву в ньому. Так він і робив.
— Однак, це нестерпно,— сказав Ільїн, який помічав, що Ростову не подобається мова Здржинського.— І панчохи, й сорочка, і під мене підтекло. Піду шукати притулку. Здається, дощик поменшав. — Ільїн вийшов, і Здржинський поїхав.
Через п'ять хвилин Ільїн, хляпаючи по болоті, прибіг до куреня.
— Ура! Ростов, ходімо швидше. Знайшов! Ось тут кроків за двісті корчма, вже туди забрались наші. Хоч посушимось, і Марія Генріхівна там.
Марія Генріхівна була дружина полкового лікаря, молода, гарненька німкеня, з якою лікар одружився в Польщі. Лікар, чи тому, що не мав коштів, чи тому, що не хотів перший час одруження розлучатися з молодою дружиною, возив її скрізь за собою при гусарському полку, і лікареві ревнощі стали звичайною темою жартів між гусарськими офіцерами.
Ростов накинув плащ, гукнув за собою Лаврушку з речами й пішов з Ільїним, де сковзаючи по болоті, де просто хляпаючи під дощем, що поволі вщухав, у темряві вечора, зрідка порушуваній далекими блискавкам^.
— Ростов, де ти?
— Ось. Яка блискавка!— перемовлялися вони.
XIII
В корчмі, перед якою стояла лікарева халабуда, вже було чоловік з п'ять офіцерів. Марія Генріхівна, повна білява німочка в кофточці і в нічному чепчику, сиділа на покуті на широкій лаві. Чоловік її, лікар, спав позад неї. Ростов і Ільїн, зустрінуті веселими вигуками й реготом, увійшли до кімнати.
— Е! та в вас як весело,— сміючись сказав Ростов.
— А ви чого гав ловите?
— Гарні! Так і тече з них! Вітальні нашої не замочіть.
— Марії Генріхівни сукню не забруднити,— відповідали голоси.
Ростов і Ільїн поспішили знайти куточок, де б вони, не зневажаючи скромності Марії Генріхівни, могли перемінити мокрий одяг. Вони пішли були за перегородку, щоб переодягтись; але в маленькій комірчині, наповнюючи її всю, з однією свічкою на порожньому ящику, сиділи три офіцери, граючи в карти, і нізащо не хотіли поступитися своїм місцем. Марія Генріхівна дала на якийсь час свою спідницю, щоб використати її замість занавіски, і за цією занавіскою Ростов та Ільїн з допомогою Лав-рушки. який приніс в'юки, скинули мокрий і наділи сухий одяг.
У розваленій грубці розклали вогонь. Дістали дошку і, вмостивши її на двох сідлах, покрили попоною, дістали самоварчика, погрібець та півпляшки рому, і, попросивши Марію Генріхівну бути за господиню, всі юрмилися біля неї. Хто пропонував їй чисту носову хусточку, щоб обтирати чарівні ручки, хто під ніжки підкладав їй венгерку, щоб було тепло, хто плащем запинав вікно, щоб не віяло, хто обмахував мух з обличчя її чоловіка, щоб він не прокинувся.
— Облиште його,— казала Марія Генріхівна, полохливо і щасливо усміхаючись, — він і так спить добре після безсонної ночі.
— Не можна, Маріє Генріхівно,— відповів офіцер,— треба лікареві прислужитися. Все ж, може, й він мене пожаліє* коли ногу або руку різатиме.
Склянок було лише три; вода була така каламутна, що не можна було добрати, коли міцний чи неміцний чай, і в самоварі води було лише на шість склянок, але тим приємніше було по черзі та старшинству одержувати свою склянку з пухлих з короткими, не зовсім чистими нігтями ручок Марії Генріхівни. Всі офіцери, здавалося, справді були закохані цього вечора в Марію Генріхівну. Навіть ті офіцери, що грали за перегородкою в карти, незабаром кинули гру і перейшли до самовара, підкоряючись загальному настроєві залицяння ло Маш'ї Генріхівни. Марія Генріхівна, бачачи себе оточеною такою блискучою і чемною молоддю, сяяла щастям, хоч як вона намагалася приховувати це і хоч як очевидно торопіла при кожному сонному рухові чоловіка, що спав за нею.
Ложка була лише одна, цукру було найбільше, але розмішувати його не встигали, і тому було вирішено, що вона по черзі мішатиме цукор кожному. Ростов, одержавши свою склянку і підливши в неї рому, попросив Марію Генріхівну розмішати.
— Таж ви без цукру?— сказала вона, все усміхаючись, неначе все, що говорила вона, і все, що говорили інші, було дуже смішне і мало ще інше значення.
— Та мені не цукор, мені лише, щоб ви помішали своєю ручкою.
Марія Генріхівна погодилася і стала шукати ложки, яку вже захопив хтось.
— Ви пальчиком, Маріє Генріхівно,— сказав Ростов,— ще приємніше буде.
— Гаряче!—сказала Марія Генріхівна, червоніючи від задоволення.
Ільїн узяв відро з водою і, капнувши туди рому, прийшов до Марії Генріхівни, просячи помішати пальчиком.
— Це моя чашка,— казав він.— Тільки вкладіть пальчика, все вип'ю.
Коли самовар увесь випили/ Ростов узяв карти і запропонував грати в королі з Марією Генріхівною. Кинули жеребок, кому бути партнером Марії Генріхівни. За правило гри, на пропозицію Ростова, було встановлено, що той, хто буде королем, має право поцілувати в ручку Марію Генріхівну, а той, хто залишиться пройдисвітом, щоб ішов ставити новий самовар для лікаря, коли він прокинеться.
— Ну, а якщо Марія Генріхівна буде королем? — спитав Ільїн.
— Вона й так королева! І накази її—закон.
Тільки-но почалася гра, як з-за Марії Генріхівни раптом підвелася закучмана лікарева голова. Він давно вже не спав і прислухався до того, що говорилося, і, як видно, не знаходив нічого веселого, смішного чи кумедного в усьому, що говорилось і робилось. Обличчя його було смутне й понуре. Він не поздоровався з офіцерами, почухався і попросив дозволу вийти, бо йому загороджували дорогу. Як тільки він вийшов, усі офіцери зайшлися голосним реготом, а Марія Генріхівна до сліз почервоніла і тим зробилася ще привабливішою в очах усіх офіцерів. Повернувшись із двору, лікар сказав дружині (яка перестала вже так щасливо усміхатися і, злякано чекаючи вироку,, дивилась на нього), що дощ перестав і що треба йти ночувати в халабуду, а то все розтягнуть.
— Та я вістового пошлю... двох!—сказав Ростов.— Годі-бо, доктор.
— Я сам стану на варті!—сказав Ільїн.
— Ні, панове, ви виспались, а я дві ночі не спав,— сказав лікар і понуро сів біля жінки, чекаючи закінчення гри.
Дивлячись на похмуре обличчя лікаря, який косився на свою дружину, офіцери стали ще веселіші, і багато хто не міг втриматися від сміху, якому вони квапливо намагались знайти пристойні приводи. Коли лікар пішов, повівши свою дружину, і помістився з нею в халабудці, офіцери полягали в корчмі, повкривавшись мокрими шинелями; але довго не спали, то перемовляючись, згадуючи зляканого лікаря і веселу лікаршу, то вибігаючи на ґанок і сповіщаючи про те, що робилось у халабудці. Кілька разів Ростов, загортаючись з головою, хотів заснути; але знову чиє-небудь зауваження розважало його, знову починалась розмова і знову лунав безпричинний, веселий дитячий регіт.
XIV
О третій годині ще ніхто не заснув, як з'явився вахмістр з наказом виступати до містечка Островни.
Так само з гамором і реготом офіцери квапливо почали збиратися; знову поставили самовар на каламутній воді. Але Ростов, не дочекавшись чаю, пішов до ескадрону. Вже розвиднялося; дощик перестав, хмари розходились. Було— мокро і холодно, особливо в непросохлому одязі. Еиходячи з корчми, Ростов і Ільїн обидва в сутінках світанку заглянули у глянсувату від дощу шкіряну лікареву халабуду, "з-під фартуха якої стирчали ноги лікаря і всередині якої видно було на подушці чепчик лікарші і чутно було сонне дихання.
— Далебі, вона дуже мила!— сказав Ростов до Ільїна, який виходив з ним.
— Розкіш яка жінка!—з шістнадцятилітньою серйозністю відповів Ільїн.
Через півгодини вишикуваний ескадрон стояв на дорозі. Почулась команда: "Сідай!" — солдати перехрестилися і стали сідати. Ростов, виїхавши вперед, скомандував: "Марш!", і, витягнувшись по чотири чоловіка, гусари, знімаючи —гамір хляпанням копитів по мокрій дорозі, брязкотом шабель і тихим гомоном, рушили великим, обсадженим березами шляхом, слідом за піхотою та батареєю.
Розірвані синьо-лілові хмари, червоніючи на сході, швидко линули за вітром. Ставало все видніше й видніше.