Найкраще це можна пояснити динамікою міграції. У такі часи послаблюються старі суспільні зв'язки та традиційні цінності, незнайомі люди з різними культурними уподобаннями збираються разом, і їм доводиться підкоряти абсолютно нове географічне середовище. І коли врешті-решт з цього руху почали поставати громади перших поселенців, вони висловлювали свою нову ідентичність по-новому. Не слід також забувати, що корінне населення, яким би нечисленним воно не було, через шлюбні зв'язки привнесло не лише свої гени, а й свої цінності та навички.
Міграція населення з Леванту та Малої Азії, що почалася в середині 9-го тисячоліття, досягла піку на початку 7-го тисячоліття, і призвела до створення сільськогосподарських громад на великих островах Кіпр і Крит, а також у материковій Греції, була частиною складних процесів, зумовлених багатьма факторами, зокрема, зростанням населення, кліматичними змінами, та погіршенням стану довкілля внаслідок надмірної експлуатації далеко не безмежних природних ресурсів. У цьому руху на захід велику роль відігравало мореплавство, і, як ми бачили, цілком можливо, що перші мігранти, що запровадили сільське господарство в регіоні дельти Нілу та Белуджистані, також рухалися морем. Здатність долати океанські простори, навички, яких вперше набули мисливці-збирачі епохи епіпалеоліту, поклали початок неолітичній діаспорі. Це вміння і далі продовжувало відігравати ключову роль.
Через європейський півострів
Поширення неолітичних методів господарювання на півострівній частині Європи почалося приблизно за 6000 р. до н.е., і до 5000 р. до н.е. досягло узбережжя Атлантичного океану, подолавши відстань приблизно у 2700 км. Один напрямок цього руху пролягав через ліси помірного поясу в центрі цього півострова, і йшов коридорами, створеними Дунаєм та іншими великими річками, такими, як Рейн і Сена. Інший шлях розповсюдження нового способу життя проходив морем уздовж північного узбережжя Середземного моря, через острови Сицилія, Сардинія та Корсика, і далі через Гібралтарську протоку до атлантичного узбережжя Португалії.
Маршрут суходолом розпочали перші землероби-мігранти, далі вони рухалися на північ через всю Болгарію, потім долинами річок Вардар та Морава до долини нижнього Дунаю, а звідти вздовж середнього Дунаю до Карпатського басейну. Просування з регіону Егейського моря в лісисту центральну частину Європи означало, що сільське господарство мало вестися в іншій екологічній зоні. Це вимагало низки культурних адаптацій, не в останню чергу під впливом асиміляції місцевого населення. Цей ранній етап переходу до неолітичного устрою завершився не пізніше приблизно 5500 р. до н. е., і поклав початок кільком регіональним культурним групам. Їх називають по-різному за типовими археологічними пам'ятками, як-то культури Старчево, Кереш і Криш, але вони мають багато спільних рис. Саме з цієї відправної точки в Задунав'ї (сучасні Угорщина та Сербія) почалася нова хвиля просування на захід, яка йшла через зону помірних лісів, і, зрештою, приблизно у 5000 р. до н.е. досягла узбережжя Ла-Маншу та поширилася до Бретані. Це культурне явище відоме як культура лінійно-стрічкової кераміки (Linearbandkeramik), за назвою найбільш розповсюдженої форми декорованого керамічного посуду, який широко використовувався на території всього регіону.
2.12 Поширення землеробства від Родючого Півмісяця до Атлантики було стрімким. Воно розпочалося приблизно у 7000 р. до н.е., і завершилося впродовж 2000 років. Можна простежити два головних напрямки просування, один через річки, що протікають через центр Європи, інший через Середземне море.
Рух другим шляхом просування, через Середземне море, почався приблизно у 6000 р. до н.е. на адріатичному узбережжі Греції, і на момент 5500 р. до н.е. досяг Португалії. Характерною рисою тут був стиль декорованої кераміки, відомий як кардіальний, або тиснений, посуд. Поширення досвіду сільського господарства морем призвело до заснування низки ізольованих прибережних анклавів, де виникли й розвинулися нові методи отримання продовольства. Врешті-решт, станом на приблизно 5000 р. до н.е. ці анклави злилися разом, і варіації сільськогосподарського устрою Південно-Західної Азії, пристосовані до місцевих умов, можна було зустріти в усій північній зоні Середземного моря та вздовж атлантичного узбережжя.
Протягом якихось 1000 років два головні регіони Європи, Середземномор'я та зона помірних лісів, перетворилися із вотчини мисливців-збирачів на край землеробів і скотарів, які розводили велику рогату худобу, овець, кіз, свиней, та вирощували пшеницю і ячмінь, що були одомашнені на горбистих схилах Родючого Півмісяця. Минуло ще 1000 років, перш ніж сільське господарство розповсюдилося на території сучасних Нідерландів, і почало поширюватися в Британії, Ірландії та Скандинавії.
Швидкість первісного просування сільськогосподарських культур і навичок в Європі є дивовижним явищем. Можна припустити, що це легко пояснити тим, що місцеве населення радо переймало нові стратегії відтворювального господарства. Але, хоча це може бути дійсно так у деяких регіонах, особливо на пізніших етапах процесу, це не пояснює належним чином значну культурну схожість, що виявлена на дуже великих територіях на початку цього просування. Найпростішим поясненням є те, що першими групами мігрантів керували суспільні імперативи до руху, до того ж руху на захід – можливо, щось подібне до колонізації Америки у ХІХ ст. Як це працювало в межах соціального устрою того часу, можна лише здогадуватися. Але, якщо в кожному новоствореному поселенні молодші сини мали залишати рідну домівку й переселятися на вільну територію, то згенерована цим енергія викликала б те стрімке просування вперед, яке засвідчують археологічні знахідки. Це могло стосуватися міграційних процесів як у центрі європейського півострова, так і вздовж його середземноморського узбережжя. Можливо також, що екологічні фактори, які змушували людей покидати південну частину Малої Азії та Леванту, створювали суспільні системи, у яких висока мобільність підвищувала статус особи.
У степ
На схід від дуги Карпатських гір знаходився Понтійсько-каспійський степ, з півдня обмежений Чорним морем, Каспійським морем і Кавказькими горами, що пролягають між ними, а з півночі – зоною лісостепу з ділянками лісу впереміж з відкритими луками, що у міру просування на північ незабаром переходила в густі ліси. Східну межу Понтійсько-каспійського степу позначають південні схили Уральських гір, які наближаються до північного берега Каспійського моря, звужуючи степовий коридор у цьому місці. Після останнього льодовикового максимуму Каспій був значно більшим, і геологи називають його Хвалинським морем. На момент 9000 р. до н.е. розмір моря збільшився настільки, що воно затопило Кумо-Маницьку западину, і через неї перелилося в Азовське, а звідти в Чорне, моря. Через 1000 років води відступили до лінії сучасного берега, залишивши після себе широку, вкриту солоною глиною, рівнину, відому як Прикаспійська низовина. Ця непривітна екозона разом з нижньою течією річки Урал, що протікає через неї, допомогла відокремити Понтійсько-каспійський степ від казахського степу на сході.
Між Карпатами та Уралом ця величезна ділянка степу та його північна лісостепова окраїна були поділені на окремі регіони кількома великими річками, що течуть на південь із лісової зони до морів. Ці річки створювали перешкоди, які було важко подолати, і по ним часто проходили кордони між суспільними угрупованнями. У 6-му та 5-му тисячоліттях досвід сільського господарства поширювався на схід, долаючи саме ці вододіли.
Перші землеробські поселення на схід від Карпатських гір, що виникли десь у 5800 р. до н.е., були засновані представниками культури Кріш, яка розвинулася в межах карпатської дуги внаслідок руху мігрантів з Греції. Перейшовши через високі гори, землероби культури Кріш оселилися на передгір'ї, а потім рушили далі вниз у долини Серету та Пруту в межах лісостепової зони. Вони несли із собою повний набір культурних рослин: ячмінь, кілька сортів пшениці та бобові. Також вони привели свійську велику рогату худобу та свиней, які почувалися дуже добре в лісовому середовищі. Вівці, хоч і були присутні, масового поширення не набули.
Хоча археологічні докази нових землеробських поселень досить виразні, не зовсім зрозуміло, чи було це явище пов'язане з дійсним переміщенням населення. Так само можна припустити, що тут ми бачимо просту акультурацію[13] місцевих мисливців-збирачів, що прагнули запозичити новий життєвий устрій. З іншого боку, засвоєння повного пакету неолітичної культури впродовж короткого проміжку часу може бути ознакою того, що принаймні деякі мігранти-землероби з іншого боку Карпат були залучені до цього процесу. Кілька сотень років потому, між 5500 і 5200 рр. до н.е., на цих територіях з'являються нові культурні впливи з регіону лінійно-стрічкової кераміки на півдні Польщі, що може бути наслідком міграції ще одної хвилі землеробів, які прибували сюди, поповнюючи вже існуючі громади.
2.13 Досвід сільського господарства зі східної Європи до причорноморського степу поширювався впродовж 6-го та 5-го тисячоліть. Відбувалися два процеси: міграція землеробських громад із заходу[14] та акультурація племен мисливців-збирачів і скотарів, що вже добре влаштувалися на цих землях.
Весь цей час кордон між землеробами та мисливцями-збирачами проходив річкою Дністер. Далі на схід, у долині річки Буг, місцеві мисливські громади, чиїм засобом існування традиційно було рибальство та полювання на оленів, косуль та кабанів, яких було багато в лісостепу, почали запозичувати досвід тваринництва й землеробства від своїх сусідів. Тепер тут розводили велику рогату худобу та свиней, вирощували однозерну пшеницю, полбу й спельту[15], хоча впольована дичина все ще становила від 65 до 80 відсотків м'яса, що споживалося. Ці люди все ще були, строго кажучи, мисливцями-збирачами, але були готові до певних змін у способі життя завдяки соціальним контактам і змішаним шлюбам.
Долина Дністра залишалася "фронтиром" приблизно до 5200 р.