В глибині далекого яра на схід, внизу під цією синюватою неясністю, подібною до рухливих й блідих валів, що скидалися на темну кручу, стлалося й колихалося якесь лахміття. Тьмяна неясність — це був туман, а ті чорні клапті — то був дим. Де є дим, там повинні бути й люди. Дитина пішла в той бік.
Вона розгледіла на якійсь відстані спуск, а у підніжжя спуску, між безформеними масами скель, що їх оповив туман, щось подібне піскуватої мілини чи довгої коси, що мабуть зв'язувала ті рівнини, які видно було на обрії, з узгір'ям, яке він оце перейшов. Очевидно, туди и треба було йти. І справді, вона дійшла до Портлендського пересипу, що утворився з дилювіяльних намулів і звався Чес-Хіл.
Вона почала спускатися по схилу узгір'я.
Спуск був тяжкий і нерівний. Це був виворот того сходу, що він зробив його, щоб зійти на скелю, але не такий важкий.
Вона стрибала з каменя на камінь, ризикуючи звихнути ноги й ризикуючи зірватися в невідому безодню. Щоб не посковзнутися підчас спуску по скелі й на льоду, вона хапалася руками за виступи й за кущі дикого терну, повні колючок, і всі ці колючки вганялися їй у пальці. На деякий час вона знаходила невелику приємну похилість і, спускаючись по ній, переводила дух, а потім знову починалася круча, і для кожного кроку доводилося прикладати особливих зусиль. Коли спускаєшся у провалля, кожен рух є розв'язання задачі. Під страхом смерти треба бути спритним. Дитина розв'язувала ці задачі з таким інстинктом, що можна помітити у мавпи, і з таким знанням, якому дивувався б і фіґляр. Спуск був крутий і довгий. Проте вона була вже У Цілі.
Помалу вона наближалася до того моменту, коли вона буде стояти на тому пересипу, що бачила його здалека.
Протягом того часу, коли вона переплигувала й спускалася з скелі на скелю, вона нащурювала уші, як чутлива лань. Вона почувала віддалеки, ліворуч слабкий і безперервний шум, що скидався на протяжний звук ріжка. Справді, в повітрі почувався рух, як вістун того страшного північного вітру, що приходить з бігуна наче в супроводі сурм. В той самий час дитина відчувала моментами на своєму лобі, на очах, на щоках ніби дотик холодних рук, що їх клали на її обличчя. То були великі замерзлі пластовні снігу, що спочатку м'яко розсівалися на просторі, потім закрутилися, сповіщаючи про хуртовину. Дитину вкрив сніг. Хуртовина, що вже більш години була на морі, починала досягати й землі. Вона поволі опановувала. Вона наближалася навкоси з північного сходу до Портлендського півострова.
КНИГА ДРУГА
УРКА НА МОРІ
І
ЗАКОНИ, ЩО НЕ ПІДВЛАДНІ ЛЮДИНІ
Хуртовина — одно із невідомих морських явищ. Це найтемніше з атмосферічних явищ, — темне в повному розумінні слова; це — якась сумішка туману й шторму, і за наших днів ще не розбираються добре в цьому феномені. Звідціля багато лиха.
Одно з найстрашніших явищ на морі — хуртовина. Особливо ж магнетична хуртовина. Бігун породжує її так само, як породжує й північне сяйво; він є і в тумані першої, як і в світлі другої, і магнетичний плин помітний як в пластовнях хуртовини, так і в струмках вогню. Хуртовини — це нервові вибухи й приступи несамовитости моря. У моря бувають свої міґрені. Можна прирівняти бурі до хороб. Деякі з них смертельні, а деякі ні; від однієї хороби можна видужати, а від іншої — ні. Сніжний гураган звичайно вважають за смертельний. Джарабія, один з Маґеланових лоцманів, кваліфікує його як "хмару, що вийшла з лівого боку диявола"[14].
Сюркуф казав: "в цій бурі почувається холера".
Стародавні еспанські мореплавці прозивали цей гураган, коли йшов сніг, la nevada, а коли йшов град — la helada. На їх думку разом із снігом падали з неба й кажани.
Хуртовина властива полярним широтам. Але іноді вони доходять і, можна було б сказати, вдаряють і на країни нашого клімату, — така руйнацька сила змішана з повітряними пертурбаціями.
"Матутіна", як ми бачили, покидаючи Портленд, рішуче пішла на великий нічний риск, якого небезпека збільшувалася через наближення завірюхи. Вона пішла назустріч цій загрозі з якоюсь трагічною відвагою. Але, повторюємо, пересторог не бракувало.
II
СИЛЮЄТИ ПОЧИНАЮТЬ ВИЗНАЧАТИСЯ
Поки урка пливла в Портлендській затоці, море було спокійне; хвиля була майже непомітна. Дарма що океан уже потемнів, на небі було ще ясно. Вітер ледве колихав судно. Урка держалася як найближче до кручі, що була для неї добрим захистом.
На маленькій біскайській фелуці було десятеро: три чоловіки екіпажа та сім пасажирів, з них дві жінки. У світлі одкритого моря, бо відомо, що в сутіні морська просторінь робиться ясною, всі постаті тепер можна було розгледіти досить ясно. До того ж ніхто з них більш не ховався, ніхто не соромився; всі ходили вільно, говорили голосно, не закривали свого лиця, — від'їзд для них був звільненням.
Тепер виявилася пістрявість цієї купки людей. Віку жінок не можна було визначити; мандрівне життя рано робить жінок старими, а нестатки накладають зморшки. Одна була з узбережної Біскайї; друга — жінка з великими чотками — ірляндка. Вони мали апатичний вигляд нещасних. Вони, як зійшли на палубу, сіли поруч на скринях у підніжжя щогли. Вони розмовляли; ірляндська й біскайська мови, як ми сказали, споріднені. Біскайка напахтила своє волосся цибулею та базиліком. Хазяїн урки був баск із Ґвіпуцкоона; один з матросів був баск з північного узбіччя Піренеїв; другий був баск з південного узбіччя, цебто обидва були тієї самої національности, хоч перший був француз, а другий — еспанець. Баски не визнавали офіційної отчизни. Mi madre se llama montana, "мою матір прозивають горою", — казав аррієро Заляреус. З п'яти чоловіків, що супроводили двох жінок, один був француз із Ланґедона, один був французпровансалець, один був ґенуезець, один,' старий, той самий, що мав широкополого капелюха без дірки для люльки, як видно, був німець, п'ятий, проводир, був баск із біскароських ланд. Це той самий, що в момент, коли дитина хотіла увійти на урку, ударом закаблука скинув місток у море. Це була людина сильна, рвачка, швидка, одягнена, як сказано було раніш, у галун, бубенчики й блистки, через що його лахміття так і виблискувало; він не міг спокійно стояти на місці: він то нахилявся, то випростувався, то безперестанно починав ходити по чардаку взад і вперед, як людина стурбована чи тим, що вона оце зробила, чи тим, що ждало поперед.
Ватажок банди й хазяїн урки та двоє з екіпажа — всі чотири баски — розмовляли то баскською мовою, то еспанською, то французькою, — ці три мови однаково були поширені на обох узбіччях Піренеїв. А в тім, крім жінок, всі говорили трохи французькою, і ця мова була головна для всієї шайки. Французька мова якраз з того часу починала ставати міжнародньою мовою, бо їй належало середнє місце між мовами півночі з надміром приголосних і мовами півдня з надміром голосних. В Европі комерційні люди говорили французькою мовою; злодії — теж. Нагадуємо, що лондонський злодій Джіббі розумів Картуша.
Урка, з прекрасним наряддям, ішла доброю ходою; але десять осіб і значний вантаж — це було забагато для такого маленького судна.
З того, що банда знайшла собі порятунок на цьому судні, не можна було робити висновка, що в банди є щось спільне з екіпажем судна. Досить того, що власник судна був один vascongado, а власник банди — другий. Взаємно допомагати у цієї раси — обов'язок, що не припускає ніякісінького винятку. Баск, як ми вже казали, ні еспанець, ні француз, — він є баск і тому завсігди і скрізь він повинен рятувати баска. Таке піренейське братерство.
Увесь час, коли урка була в затоці, небо хоч і насумрилося, але нг так, щоб стурбувати втікачів. Вони рятувалися, вони тікали, тому вони були збуджено веселі. Один сміявся, другий співав. Сміх був грубий, проте вільний, спів був дикий, проте безтурботний.
Ланґедокчанин викрикував: caoucagno! Це нарбонський засіб висловити найвище задоволення. То був напівматрос, урожденець приморського сільця Ґрюїссана, на південному узбіччі Клапа, скорше прісноводний матрос, ніж моряк; він звик більше керувати човнами на Базькому ставку й витягати на солончакувате й піскувате узбережжя Сент-Люсі повний риби невід. Він належав до того плем'я, що носить на голові червону шапочку, за еспанським прикладом безперестанно христиться, п'є вино з козлячої шкури, з вим'я бурдюка, їсть шинку, стає навколюшки, щоб блюзнити й молитися до свого святого патрона з загрозою: "великий святий, виконай те, за що я тебе прошу, а не то я пущу камінь тобі в голову" (ou té feg' un ріс)-
В разі потреби він міг бути корисний для екіпажа. Прованв салець сидів у камбузі, підкладав торфу під залізний казанок і варив суп.
Цей суп був щось ніби горохова юшка, де риба замінювала м'ясо й куди провансалець кидав турецького гороху, нарізані квадратиками шматочки сала, стрючки червоного перцю — це була поступка ласих до правансальского супу тим, що любили свинячу юшку. Коло нього лежав розв'язаний мішок із провізією. Він засвітив якраз над головою залізного ліхтаря з лосняковими стінками, що його повішено було на гаку в стелі камбуза. Поруч, на другому гаку, колихався зимородок, що правив за флюґера. Тоді було народне повір'я, що мертвий зимородок, повішений за дзьоб, завсігди повертає свої груди в той бік, звідкіля дує вітер.
Ввесь час, поки варився суп, провансалець щохвилини припадав до горлечка пляшки и ковтав потроху горілку. Це була одна з тих широких, плисковатих пляшок з вушком, що їх оплітають лозовою хворостиною и носять, повісивши збоку на поясі, чому їх тоді и називали "стегновими пляшками". Між ковтками він мугикав одну з тих народніх пісень, що не визначаються особливим змістом: з'їжджена дорога, огорожа; на лузі проміж кущів у світлі сонця, що заходить, видно подовжену тінь воза та коня, й від часу до часу над огорожею з'являється й зникає кінець вил із сіном. Для пісні більш і не треба.
Від'їзд, відповідно до того, що у людини на серці, або на умі, викликає заспокоєння або сум. Здавалося, що всі були задоволені, за винятком найстарішого в цій купці, людини в капелюсі без люльки.
Цей старий, що, здавалося, найбільше скидався на німця, хоч він належав до тих постатей, на яких остаточно зглажено було всі національні риси, був лисий і такий поважний, що його лисина здавалася за тонзуру.