Він благає місіс Домбі не хвилюватись. Він дає найсвятіше слово честі, що жодних підстав для тривоги немає. Але містер Домбі…
Флоренс зойкнула. Він не глянув на неї — дивився тільки на Едіт. Едіт її заспокоювала, Едіт потішала. Вона не зойкнула розпачливо. Ні, ні.
З містером Домбі, коли він їхав верхи, скоїлася неприємність. Кінь оступився і скинув його.
Флоренс нестямно скрикнула — його покалічено! його вбито!
Ні. Слово честі, містер Домбі, хоча й знепритомнів був, але швидко отямився і хоч, щоправда, забився трохи, та нічого страшного йому не загрожує. Якби то була неправда, — він невеселий і непроханий гість, ніколи не мав би відваги сам з'явитись до місіс Домбі. Це — достеменна правда, він це урочисто підтверджує.
Все це говорилось у відповідь ніби не Флоренс, а Едіт, і погляд його та посмішка теж були приковані тільки до Едіт.
Далі він розповів їй, де зараз лежить містер Домбі, і просив дати йому карету, щоб привезти хворого додому.
— Мамо, — вся в сльозах, затинаючися сказала Флоренс, — якби й я могла поїхати туди!
Містер Турбот, що не зводив очей з Едіт, почувши це, виразно глянув на неї й ледь помітно похитав головою. Він бачив, як змагалася вона з собою перед тим, як відповісти йому поглядом на погляд, але він вирвав з неї цю відповідь — він дав їй зрозуміти, що або здобуде цю відповідь, або заговорить і різоне Флоренс по серцю — і Едіт дала її йому. А коли відвела очі, він блиснув на неї тим самим поглядом, що й на картину вранці.
— Мені було сказано попросити, — озвався він, — щоб нова економка… місіс Піпчін, здається…
Він помітив усе. Він відразу побачив, що то була ще одна зневага, вчинена містером Домбі дружині.
— …приготувала містерові Домбі ліжко в його кімнатах унизу, бо він віддає їм перевагу перед усіма іншими. Я зараз же повертаюся до містера Домбі. Мені нема чого казати, мадам, що для вигод містера Домбі зроблено все, і що догляд за ним якнайкращий. Дозвольте ще раз запевнити вас, що підстав для тривоги нема ніякісіньких. Повірте, навіть ви можете бути цілком спокійні.
Він розкланявся, виказуючи якнайглибшу шанобу та співчуття, повернувся до кабінету містера Домбі, де звелів послати за ним карету до Сіті, а тоді сів на коня й поволі поїхав туди сам. Він був дуже задуманий, поки їхав верхи, і в Сіті був дуже задуманий, і в кареті, коли повертався туди, де лишив містера Домбі, теж був дуже задуманий. І тільки всівшись коло ліжка цього джентльмена, він знову став сам собою і згадав про свої зуби.
Смерком містера Домбі, що тяжко страждав од болю в усьому тілі, вміщено в карету та обкладено з одного боку подушками й ковдрами; адже з другого боку примостився його довірений помічник. Оскільки слід було уникати поштовхів, карета їхала майже ступою, і приїхали вони додому поночі. Квасна й похмура місіс Піпчін, що й досі не забула про Перуанські копальні, у чому всі в домі вже встигли пересвідчитись, зустріла містера Домбі на порозі і підбадьорювала слуг, що несли його до кімнати, кроплячи їх словесним оцтом. Містер Турбот не відходив від містера Домбі, доки того не вклали до ліжка, а потім — оскільки містер Домбі не мав бажання бачити жодних осіб жіночої статі, опріч чудо-Яги, яка верховодила в його господі, — ще раз навідався до місіс Домбі, щоб відзвітувати про стан здоров'я її чоловіка.
Він знову застав Едіт наодинці з Флоренс і знову скерував усю свою заспокійливу промову до Едіт, немовби її гриз і терзав ревний, страшний неспокій. І настільки глибоко проникся цим повним поштивості співчуттям, що, прощаючись, насмілився — і в цю мить він скинув оком на Флоренс — взяти її руку й поцілувати її.
Едіт не висмикнула руки, не вдарила нею по пристойнім обличчі, хоча щоки її й зашарілись, хоч в очах її й спалахнув вогонь, а все тіло її напружилось. Тільки опинившись на самоті, у себе в кімнаті, вона так ударила нею об мармурову полицю каміна, що забила до крові, і відкинула якнайдалі від себе до самого вогню, мовби хотіла спалити.
Вогонь поволі згасав, а похмура і грізна вродливиця довго сиділа перед ним і дивилась на хмурі тіні, що маячили на стіні, начебто були відбитки її власних зматеріалізованих думок. І хоч які видива свавілля та наруги, хоч які чорні передчуття, непевні й велетенські, снувалися перед її очима, на чолі у них ступала одна ненависна постать. Її чоловік.
Розділ сорок третій
НІЧНИЦІ
Флоренс, давно вже прокинувшись од своїх мрійних снів, з сумом дивилася, як ширшає прірва між її батьком та Едіт і бачила, що кожен день доливає між них гіркоти. Бачене нею щодня кидало чимраз глибшу тінь на її любов та надії, будило давню, приспану на короткий час тугу, і терпіти її ставало ще важче, ніж колись.
Тяжко їй було, — бодай тієї тяготи нікому не знати! — коли природне поривання щирої, правдивої душі оберталося мукою для неї, а зневага і нехіть заступали собою найніжнішу турботу, найсердечнішу ласку. Тяжко їй було носити в серці нестерпний біль, так і не звідавши щастя бодай миттєвої взаємності. Але набагато тяжче було зараз, коли вона мимоволі почала сумніватися то в батькові, то в Едіт, такій чулій до неї та милій, і думати про свою любов до них обох з острахом, невірою і непевністю.
Хай мимоволі, але сама непорочність її душі змушувала її думати власне так, втекти від цих думок було несила. Вона бачила, що батько її холодний та черствий і до Едіт, і до неї, — що він жорстокий, непривітний, непоступливий. А чи не могло бути — питала вона себе, і сльози наверталися їй на очі, — що через отаке ставлення й рідна її матуся почувалася нещасною, зів'яла поволі й пішла у могилу? Але потім згадувала про Едіт — яка вона горда й неприступна з усіма, крім неї, з якою зневагою ставиться вона до батька, як цурається його; про те, що Едіт сказала їй того вечора, коли повернулася додому, — і раптом усвідомлювала: це ж майже злочин, вона любить ту, котра є ворогом її батькові, і що батько, мабуть, знаючи це, думає про неї в своїй самітній кімнаті як про дитину-виродка, дитину, що долучила ще й цю кривду до старого свого гріха, над яким пролила стільки сліз, — свого вродженого невміння привернути до себе батькове серце. Та вистачало одного лагідного слова Едіт, одного зичливого погляду, щоб ці думки знову тратили певність і почали здаватися їй чорною невдячністю, — бо хто ж, як не Едіт, огрів колись її скорботне, таке одиноке й боляще серце, хто ж був йому утіхою з утіх? Отак, тягнучись душею до обох, співчуваючи обом у їхньому нещасті і караючись сумнівами, чи добра вона дочка обом, Флоренс, розриваючись у любові до обох і прихилившись до Едіт, страждала більше, ніж тоді, коли ховала свою нерозділену таємницю в скорботному, хмурому домі, над яким ще не засяяла зоря її вродливиці мами.
Одне лиш далеко гірше страждання її обійшло.
Їй і на гадку не спадало, що зичливість Едіт віддаляє її батька од неї чи дає йому ще один привід для невдоволення. Якби Флоренс здогадувалась, до чого спричиняється ця зичливість, — якого смутку зазнало б, на які жертви погодилось би піти це бідолашне, любляче дівча! І як хутко стало б перед очі того, вищого, Батька, що не цурається любові своїх дітей, не відпихає їхніх змучених, розбитих сердець, — одне лиш небо те знає! Але було інакше, і це було добре.
Навіть словом не обмовились ні Едіт, ні Флоренс на цю тему. Едіт сказала була, що тут між ними повинно запасти мовчання, глибоке, наче могила, і Флоренс відчувала, що вона має рацію.
Такі почуття збурювали їй душу, коли її батька привезли додому, і він, слабий та безрадний, похмуро усамітнився в своїх кімнатах, куди не мала доступу Едіт, лише слуги, і де його розважав єдиний друг і товариш — містер Турбот, що пішов тільки над північ.
— Гарний з нього товариш, міс Фло! — зауважила Сюзанна Ніппер. — Та це ж справжній скарб! Якщо йому треба буде рекомендації, хай не приходить по неї до мене, ось і все, що я йому скажу.
— Та годі тобі, Сюзанно! — просила Флоренс.
— Добре вам казати "годі", міс Фло, — відповіла роздратована Сюзанна, — але, даруйте на слові, ми дійшли до такого, що вся кров у жилах на шпички обертається, порозтикувані в різні боки. Не подумайте тільки, міс Фло, я проти вашої мачухи нічого не маю, вона завжди зі мною така, як і годиться леді, хоча трохи й кирпу дере, мушу сказати, — та не можу нарікати, бо не моє то право; але коли доходить до всяких там місіс Піпчін, що їх ставлять над нами і вони чатують під дверима вашого тата, як ті крокодили (хвалити бога, що хоч яєць не несуть), — то на це вже й терпцю не стає!
— Тато доброї думки про місіс Піпчін, Сюзанно, — мовила Флоренс, — і має право вибирати собі економку, ти ж знаєш. Благаю, перестань.
— Гаразд, міс Фло, — погодилася міс Ніппер, — коли ви кажете перестати, я завжди перестаю, здається, але місіс Піпчін діє на мене, як кислий агрус, міс, і не інакше.
Того вечора — тобто вечора, коли містера Домбі привезли додому, — Сюзаннина мова була більш ніж звичайно позбавлена ладу й розділових знаків, бо Флоренс посилала її запитатися про здоров'я батька, і вона була змушена переказати це питання своєму смертному ворогові, місіс Піпчін, котра, замість звернутися з ним до містера Домбі, дозволила собі дати самостійну і, на думку міс Ніппер, оприскливу відповідь. Оскільки Сюзанна Ніппер витлумачила це як нахабство з боку цієї показової жертви Перуанських копалень і як вияв непоштивості до її молодої господині, прощення якому бути не могло, то не дивно, що сьогодні Сюзанна перебувала в особливо збудженому стані. Але в стані особливої підозріливості й недовір'я перебувала вона вже давно — ще від дня шлюбу містера Домбі, бо, подібно до більшості осіб її вдачі, здатних сильно та щиро прив'язатися до людей з іншого суспільного кола, до якого належала й Флоренс, Сюзанна була ревнива, і ревнощі свої, природно, скерувала на Едіт, яка втрутилась у її царину і стала між ними.
Справді горда та рада, що юна її господиня займе нарешті належне їй місце на сцені, де колись нею нехтувано, і що товаришем та опікуном їй буде вродлива дружина її батька, Сюзанна, однак, не могла відступити цій вродливій дружині ані п'яді своїх володінь без почуття заздрощів і тихої неприязні, чому тут-таки знайшла об'єктивне виправдання, гострим оком побачивши у цій леді гордий та бурхливий характер.