Який негідник! Замість веселитись і втішатися життям, він дав зрешетити себе кулями! Який йолоп! І було б за що! За республіку! Адже йому тільки двадцять років! І тепер у нас буде зразу два похорони. То ти пішов на смерть заради прекрасних очей генерала Ламарка? Навіщо він тобі, той Ламарк? Той базікало, той рубака? Померти заради мерця! Є від чого схибнутися з розуму! У двадцять років! І бідолашному дідові доведеться помирати в самотині. Здихай у своєму закутні, старий пугачу! Отже, всьому кінець. Мерзенні, підлі часи! Зневажаю я ваші ідеї, ваші системи, ваших верховодів, ваших оракулів, ваших докторів, ваших ледацюг-письменників, ваших шахраїв-філософів і ваші революції, які за шістдесят років тільки розполохали ворон у Тюїльрі! І якщо ти підставив груди під кулі за такі дурниці, то я не стану навіть жаліти тебе, чуєш, душогубе!
У цю мить очі Маріуса розплющились, і його погляд, усе ще затьмарений непритомністю, спинився на Жільнорманові.
— Маріусе! — зойкнув старий. — Сину мій улюблений! Ти розплющив очі, ти дивишся на мене, ти живий! Дякую тобі!
І впав непритомний.
Книга третя
Жавер у безвиході
Повільною ходою Жавер віддалявся від вулиці Озброєної людини.
Уперше в своєму житті він ішов з похиленою головою.
Звернувши найкоротшою дорогою до Сени, він вийшов на набережну В’язів, проминув Гревську площу і зупинився на розі мосту Нотр-Дам. У тому місці, між Сиром’ятною набережною і набережною Квітів, від мосту Нотр-Дам до мосту Міняйлів річка утворює ніби квадратне озеро з бистриною посередині.
Човнярі бояться тієї бистрини на Сені, яка тоді була ще й затиснута між палями збудованого на мосту млина, нині зруйнованого. Розташовані дуже близько один від одного два мости ще побільшують небезпеку; вода вирує під їхніми арками, утворюючи високі хвилі. Навіть найкращий плавець, упавши там у воду, вже не вирине на поверхню.
Жавер сперся ліктями на парапет мосту й замислився, поклавши підборіддя на долоні й запустивши пальці у свої густі бурці.
У його душі відбувся справжній переворот, і йому було про що подумати. Жавер страждав, він був розгублений і стривожений. Його розум, досі такий ясний у своїй сліпоті, раптом утратив ясність. Жавер відчував, що поняття обов’язку роздвоїлося в його свідомості. Коли він так несподівано зустрів на березі Сени Жана Вальжана, в ньому пробудився інстинкт вовка, який нарешті схопив свою здобич, але водночас і інстинкт собаки, що знайшов свого хазяїна.
Сталося незбагненне для Жавера: Жан Вальжан його пощадив. Та куди дужче приголомшило його те, що він, Жавер, пощадив Жана Вальжана.
Він жахався того, що сьогодні вчинив. Він, Жавер, усупереч усім поліційним правилам, усупереч усьому кодексу законів відпустив на волю злочинця! Так йому заманулося, він підмінив інтереси суспільства особистими інтересами. Нечувано! Щоразу, як Жавер думав про свій ганебний вчинок, він тремтів із голови до ніг. Як же йому бути? Лишалося одне: негайно повернутися на вулицю Озброєної людини й заарештувати Жана Вальжана. Йому слід було зробити тільки так. Але він не міг.
Щось стояло йому на заваді.
Але що саме? Хіба існує щось важливіше за суд, за поліцію, за владу? Жавер був у цілковитому замішанні.
Недоторканний каторжник! Арештант, на якого не поширюється влада поліції! І все це з вини Жавера!
Хіба не жахливо, що Жавер і Жан Вальжан, двоє людей, які належали законові (один — створений карати, а другий — терпіти кару), дійшли до того, що зневажили закон?
Як же так? Невже Жан Вальжан виявиться сильнішим за весь усталений порядок і залишиться на волі, а він, Жавер, і далі отримуватиме платню від держави?
Думки його ставали дедалі похмурішими.
Великодушність, яку виявив до нього Жан Вальжан, тяжко пригнічувала Жавера. Інші Вальжанові вчинки, які раніше здавались йому безглуздими й лицемірними, тепер постали перед ним у справжньому світлі. За Жаном Вальжаном проступив Мадлен, і обидва вони злилися в один шляхетний образ. Жавер відчував, як у його душу закрадається щось неприпустиме: повага до каторжника. Шанувати тюряжника — хіба таке мислимо? Він тремтів від обурення, але нічого не міг із собою вдіяти. Хоч як він опирався, але в душі мусив визнати моральну перевагу цього злочинця.
Милосердний злочинець, жалісливий каторжник, який платить добром за зло і прощає своїх ненависників, який рятує від смерті того, хто колись завдав йому нищівного удару, злочинець, піднесений на вершину доброчесності, більше схожий на янгола, ніж на людину! Жавер мусив визнати, що таке диво існує на світі.
Найдужче мучило його те, що він утратив віру в себе. Він казав собі: отже, існують винятки, отже, влада може помилятися, отже, перед деякими явищами правило заходить у безвихідь, отже, у законах передбачено далеко не все, і доброчесність каторжника може виявитися вищою за доброчесність урядовця, отже, страхітливе може обернутися божественним, отже, життя ховає в собі чимало несподіваного, і він, Жавер, потрапив у одну з його пасток.
Він був змушений визнати, що доброта існує. Каторжник виявився добрим. І він сам — нечувана річ! — теж повівся по-доброму. Виходить, він зганьбив себе.
Для Жавера ідеал полягав не в тому, щоб бути людяним, великодушним, благородним, а в тому, щоб поводитися бездоганно.
І ось він припустився помилки.
Як це могло статися? Він і сам не міг би пояснити.
Звичайно, Жавер мав намір передати Жана Вальжана до рук правосуддя. Поки той перебував у його владі, він жодного разу не признався собі, що вирішив відпустити його. Наче мимоволі рука в нього розтулилась і пустила бранця.
Знову й знову Жавер повертався до страхітливого факту: щойно він учинив тяжкий злочин. Він не затримав злочинця, збіглого каторжника. Жавер перестав розуміти себе. Досі він жив сліпою вірою, що породжувала сувору чесність. Тепер він утратив і віру, і чесність. Він наче прозрів і побачив те, чого бачити не хотів. У ньому помер представник влади. Його життя втратило всякий сенс. Доводилося признатися самому собі, що немає нічого непогрішного, що суспільство недосконале, що судді теж люди й можуть помилятися.
Доти все, що стояло над ним, уявлялося Жаверові гладенькою поверхнею — рівною, прозорою, бездоганною. Нічого незрозумілого, нічого темного. Усе там було чітко визначене, взаємопов’язане, передбачене. Влада здіймалася перед ним пологим крутосхилом, без стрімчаків і без урвищ. Невідоме, безладне, несподіване, беззаконне Жаверові доводилося бачити тільки на дні, де кишіли бунтівники, злочинці, волоцюги. І ось тепер Жавер начебто упав навзнак і з жахом побачив, що безодня розверзається над ним угорі.
Отже, все, у що він свято вірив, обвалилося.
Виходить, система покарань, незаперечний авторитет закону, слідство і каральні заходи, офіційна мудрість, непомильність судочинства, верховна влада, правосуддя, незрушні підвалини суспільства, загальноприйняті істини, — усе це сміття, хаос, купа уламків! А його, Жавера, — охоронця порядку, непідкупного службовця поліції, вірного пса усталеного ладу, — повалено на землю й розтоптано. І над цими руїнами височів чоловік у зеленому арештантському ковпаку і з сяйвом навкруг чола! Ось до якого потрясіння дійшов Жавер! Ось яке страшне видиво маячило перед його внутрішнім зором!
Чи можна було витримати таке? Ні.
З цього розпачливого становища лишалося тільки два виходи. Один — негайно повернутись до Жана Вальжана й засадити збіглого каторжника до в’язниці. Другий вихід…
Жавер зійшов із мосту і твердим кроком, цього разу з високо піднесеною головою, рушив до поліційного відділка на розі площі Шатле, добре видимого у світлі вуличного ліхтаря.
Він увійшов досередини, показав своє посвідчення черговому сержантові й сів за столик, на якому горіла свічка. Там-таки стояла свинцева чорнильниця, лежали пера й папір на випадок складання протоколу або письмових розпоряджень нічним патрулям.
Жавер узяв перо, аркуш паперу й заходився писати. Ось що він написав:
"Кілька зауважень для користі поліційної служби.
По-перше: я прошу пана префекта прочитати нижче наведене. По-друге: арештанти після допиту роззуваються і стоять босі на кам’яній підлозі, поки їх обшукують. Багато, повернувшись до в’язниці, кашляють. Це спричиняє видатки на лікування.
По-третє: незрозуміло, чому окремим розпорядженням ув’язненим у тюрмі Мадлонет заборонено мати стільці, навіть за плату.
По-четверте: у тюрмі Мадлонет буфет відгороджений тільки двома перекладинами, що дає в’язням змогу хапати буфетчицю за руки.
По-п’яте: арештанти, прозвані "гавкунами", які викликають інших арештантів до приймальні, вимагають по два су з ув’язненого, щоб вигукувати їхні імена розбірливо. Це грабунок.
По-шосте: у ткацькій майстерні за кожну спущену нитку з ув’язненого вираховують по десять су. Це зловживання з боку підрядчика, оскільки полотно від цього анітрохи не гірше.
По-сьоме: неприпустимо, що відвідувачі тюрми Форс, прямуючи до приймальні, проходять через подвір’я малолітніх злочинців.
По-восьме: помічено, що жандарми розповідають на подвір’ї префектури про допити обвинувачуваних. Жандарм повинен бути бездоганним і не розбазікувати того, що він чує в кабінеті слідчого. Це серйозна провинність".
Жавер вивів ці рядки рівним і акуратним почерком, не пропустивши жодної коми. Внизу він підписався:
"Інспектор 1-го класу ЖАВЕР.
Поліційний відділок на площі Шатле.
7 червня 1832 р., близько першої години ночі".
Жавер просушив чорнило на папері, згорнув аркуш, запечатав його, надписав на звороті: "Рапорт для адміністрації", поклав на стіл і вийшов із приміщення. Заґратовані двері зачинилися за ним.
Він знову перейшов навкіс площу Шатле, звернув на набережну й з точністю автомата повернувся на те саме місце, яке покинув чверть години тому; там він сперся ліктями на ту саму плиту парапету. Здавалося, він і не сходив з місця.
Було зовсім темно. Настала та година могильної тиші, яка буває після півночі. Зорі ховалися за хмарами. Небо застеляла зловісна імла. В будинках не світилося жодного вогника. Вулиці й набережні були безлюдні; вежі собору Паризької Богоматері та Палацу правосуддя здавалися обрисами самої ночі. Ліхтар освітлював край парапету червонястим світлом. Один за одним здіймалися в нічному тумані силуети мостів.