Це була саме полиця, бо генералові, який побоювався вогкості, завжди споруджували ложе на другім поверсі, як у вагоні.
Мішин, як звичайно, спочатку сильно струсонув генерала, що спав на боку з дитячим обличчям здорової людини, в якої чиста совість. Але, звісно, це не могло порушити його богатирського сну, це була тільки підготовка до того, що Мішин мав чинити далі. Він просунув одну руку під бік генералові, а другою обійняв його зверху попід пахви й дуже легко та обережно, як дитину, трохи підняв важке генералове тіло в постелі.
Генерал, що спав у халаті, миттю прокинувся, і очі його поглянули на Мішина з такою ясністю, начебто він і не спав.
— От і спасибі,— сказав він, з несподіваною легкістю зіскочив з полиці, пригладив волосся й сів на табурет, оглядаючись, де перукар. Мішин підкинув генералові туфлі під ноги.
Перукар у величезних юхтових чоботях та білосніжному фартусі поверх гімнастерки вже крутив мило в тій частині бліндажа, де містилась кухня. Нечутно, як дух, він опинився біля командувача, заправив йому серветку за комір халата й зефірними дотиками миттю намилив обличчя, на якому пробилася за ніч цупка й темна щетина.
Не минуло й чверті години, як генерал, одягнений, в застебнутому кітелі, масивно сидів біля столика і, поки подавали сніданок, швидко переглядав папери, які, один по однім, спритно вихоплюючи їх із папки з шкіряним верхом та червоною суконною підкладкою, подавав ад'ютант генерала. Першим він подав щойно одержане повідомлення про те, що наші взяли Міллерово, але це вже не було новиною для генерала, він знав, що Міллерово неодмінно візьмуть уночі або вранці. Потім пішли всякі щоденні справи.
— Чорт їх не вчив, лишіть їм цей цукор — коли вони вже його захопили!.. Переставте Сафронова з медалі "За відвагу" на бойовий Червоний Прапор: вони там, у дивізії, думають, мабуть, що рядових можна представляти тільки до медалей, а до орденів — тільки офіцерів!.. Ще не розстріляли? Не трибунал, а просто редакція "Задушевного слова"! Розстріляти негайно, а то самих під суд віддам!.. Ух, чорти його не вчили: "Требуется приглашение на замещение..." Я хоч і з солдатів, а по-російськи не можна так сказати, їй-право. Порадь-но Клепікову, який підписав це, не читаючи, хай прочитає, виправить помилки синім або червоним олівцем і прийде до мене з цим папером особисто... Ні, ні! Ти мені підкладаєш сьогодні якусь особливу муру. Все, все зачекає,— говорив генерал, дуже енергійно беручись до сніданку.
Командувач уже допив каву, коли невеличкий на зріст генерал, доладно скроєний, з великим білим лобом, який здавався ще більшим від того, що генерал спереду лисів, з акуратно підстриженим на скронях світлим волоссям, спокійний, точний і економний в рухах, виник з папкою біля столу. Зовнішність у нього була скорше вченого, а не військового.
— Сідай,— сказав йому командувач.
Начальник штабу прийшов із справами, важливішими за ті, які підкладав командувачеві ад'ютант. Але перед тим як приступити до справ, начальник штабу з усмішкою подав генералові московську газету, останню, доставлену літаком у штаб фронту й уранці сьогодні розіслану по штабах армії.
В газеті був черговий список нагороджених і підвищених у званнях офіцерів та генералів, у тім числі деяких представлених по його армії.
З живим, веселим інтересом, властивим військовим людям, командувач швидко читав списки вголос і, натрапляючи на прізвища людей, знайомих по академії та по Вітчизняній війні, поглядав на начальника штабу то значуще, то здивовано, то з сумнівом, а то й просто з сяючим по-дитячому — особливо коли це стосувалось його армії — виразом обличчя.
У списку був уже багато разів нагороджений командир тої дивізії, якою раніше командував Колобок і з якої вийшов також теперішній начальник штабу армії. Командира дивізії нагородили за давнє діло, але досі це проходило по інстанціях і тільки тепер потрапило в пресу.
— От невчасно дізнається, коли Каменськ брати! — сказав командувач.— Ще розмагнітиться!
— Навпаки, підтягнеться,— усміхнувшись, промовив начальник штабу.
— Знаємо, знаємо всі ваші слабкості!.. Сьогодні буду в нього, поздоровлю... Чувиріну — вітальну телеграму, Харченку — теж. А Куколєву просто що-небудь людське, розумієш, не казенне, а що-небудь ласкаве. Радий, радий за нього. Я вже думав, не виправиться він після цієї Вязьми,— говорив командувач. Нараз він хитро всміхнувся: — Коли ж погони?
— Везуть! — сказав начальник штабу і знов усміхнувся. Зовсім недавно опублікували наказ про запровадження
в армії погонів для рядових та офіцерського складу й для генералів, і це цікавило всю армію.
Досить було командирові дивізії сказати начальникові свого штабу про приїзд командувача, як ця звістка миттю облетіла всю дивізію. Вона дійшла навіть до тих, хто в цей час лежав у мокрій каші із снігу й грязюки на відкритім степовім боці Дінця, звідки було видно крутий правий берег ріки та будівлі міста Каменська,— вони диміли в багатьох місцях,— і силуети наших штурмовиків, які бомбили в тумані місто.
Коли командувач на машині ще під'їздив до другого ешелону дивізії, де стрів його сам командир, а потім вони разом пішки пройшлися на командний пункт,— на всім його шляху мов ненароком виникали поодинокі постаті й цілі групи бійців та офіцерів, і всім хотілось не тільки побачити його, але щоб і він їх побачив. Всі з особливим шиком та молодецтвом цокали каблуками, і в усіх на обличчях яснів вираз старання або привітні усмішки.
— Признавайтесь, годину тому влізли в бліндаж, чорт вас не вчив, ще стіни не пропотіли! — сказав командувач, миттю викривши маневр командира дивізії.
— Так точно, дві години тому. Більше не виліземо, аж поки не візьмемо Каменськ,— казав командир дивізії, шанобливо стоячи перед командувачем, з хитрим виразом в очах та зі спокійною впевненою складкою в нижній частині обличчя, яка говорила: "Яв себе в дивізії хазяїн і знаю, за що ти будеш лаяти мене всерйоз, а це так, дрібниці".
Командувач поздоровив його з нагородою. І командир дивізії, використавши слушний момент, мовив, наче недбало:
— Поки до діла не дійшли... тут поблизу лазня в селі вціліла, гріємо. Теж, мабуть, давно не мились, товаришу генерал?
— Ну-у?..— сказав генерал дуже серйозно.— А готова?
— Федоренко!
Виявилося, що лазня буде готова тільки надвечір. Командир дивізії кинув на Федоренка такий погляд, що той зрозумів: перепаде йому за це!
— Ввечері...— командувач подумав, чи не можна оте от пересунути, а те відмінити, але раптом згадав, що по дорозі сюди вклинилося ще оте й те.— Доведеться іншим разом,— сказав він.
Командир дивізії, за порадою начальника штабу армії, якого вважали в усій армії за незаперечний воєнний авторитет, розробив свій план узяття Каменська й почав викладати цей план командувачеві. Командувач послухав і став виявляти ознаки невдоволення.
— Тут же який трикутник: річка, залізниця, околиця міста — це ж усе укріплене...
— Я висловив ті ж сумніви, але Йван Іванович слушно зауважив...
Іван Іванович був начальник штабу армії.
— Ти її форсуєш, а потім буде нікуди розширитись по фронту. Вони весь час битимуть тебе на підході,— говорив командувач, тактовно обминаючи питання про Йвана Ивановича.
Але командир дивізії розумів, що його позицію зміцнює авторитет Івана Ивановича, і він знову сказав:
— Іван Іванович каже, що вони не можуть ждати лобового вдару звідси, приймуть за демонстрацію, і дані розвідки нашої це стверджують.
— Тільки-но ви прорветеся звідси в город, як вони почнуть поливати вас уздовж по вулицях і звідси, з вокзалу...
— Іван Іванович...
Командувач зрозумів, що вони не зрушать з місця, поки він не усуне перешкоду в особі Йвана Ивановича, і він сказав:
— Іван Іванович помилився.
Після того він у досить м'якій формі спритними округлими рухами широкої кисті з короткими пальцями показав по карті й по уявній місцевості план обходу й штурму города з іншого напряму.
Командир дивізії згадав про хлопчиська, який уранці перейшов фронт з околиць міста, що з них командувач накреслив напрям головного вдару. І раптом план штурму сам собою легко й вільно вклався йому в голові.
До ночі все головне й вирішальне закінчили в штабі дивізії й передали полкам. І командири пішли в лазню, що випадково вціліла в руїнах сусіднього сільця.
А о п'ятій годині ранку командир дивізії та його заступник по політичній частині виїхали в полки — перевірити їхню готовість.
У бліндажі майора Кононенка, командира полку, не спали цілу ніч, тому що цілу ніч віддавались накази та роз'яснення від усе більших до все менших командирів, відповідно до їхніх маленьких, часткових, а на ділі головних та вирішальних завдань.
Невважаючи на те, що все вже наказали й роз'яснили, командир дивізії з надзвичайною методичністю й терпінням ще раз повторив те, про що вже розмовляли напередодні, і перевірив, що зробив майор Кононенко.
І майор Кононенко, молодий командир, типовий воїн-ро-ботяга, в светрі, що вибивався з-під коміра гімнастерки, в строченій ватянці й ватяних штанях, без шинелі, щоб легше було пересуватися, з відважним худим енергійним обличчям і тихим голосом, так само терпляче й не дуже уважно, бо все це знав уже, вислухав командира й відрапортував, що саме вже зробив.
Це був полк, до якого потрапив Серьожка. Він пройшов назад усі східці від штабу дивізії до командира роти, одержав автомат і дві гранати, і його зачислили до штурмової групи, що мала першою прорватись на роз'їзд біля Камен-ська.
Протягом останніх днів над усією горбкуватою, в рідких чагарях відкритою місцевістю, що оточувала Каменськ, вихорилась тепла метелиця. Потім вітер з півдня нагнав туману. Сніг, на відкритих місцях іще не глибокий, .почав танути, розвезло поля й дороги.
Села й хутори обабіч Дінця були сплюндровані бомбуванням та артилерійським обстрілом. Бійці розташувались по старих бліндажах та землянках, у наметах і просто неба, не розкладаючи вогнищ.
Цілий день напереродні штурму вони бачили в тумані розташоване по той бік річки досить велике місто, а в ньому — порожні вулиці, де над дахами житлових будинків височіла станційна водокачка, бовваніли, якось уцілівши, заводські димарі та розбиті церковні дзвіниці. Простим оком можна було бачити на горбах перед містом і по околицях німецькі дзоти.
Складне почуття володіє радянською людиною, одягненою в солдатську шинель, перед боєм за визволення такого-от населеного пункту.