І, нижче схиляючись над землею, вона всією силою свого смутку чіплялася за ці спогади. Така вже вона вдалася — мов тонка бруслина чи дикий хміль, яким завжди треба вчепитися за якусь гілку чи оповитися навколо міцного стовбура, щоб вони могли рости й міцніти, і жити, бо, позбавлені опори, залишені напризволяще, вони легко гинуть.
А халупниці, пошепки набалакавшись про неї досхочу, поскидали вже хустки, бо стало припікати, і дедалі жвавіше гомоніли, чимраз частіше випростувались, потягались, нетерпляче поглядаючи на сонце — чи швидко полудень?
— Козлова, ти на зріст вища, глянь-но, чи не видно наших чоловіків на тополевій дорозі?
— Не видно й не чутно! — мовила Козлова, зіпнувшися навшпиньки, щоб далі бачити.
— Дуже ви швидкі! Раніше ніж увечері, вони не прийдуть... адже дорога не близька...
— Та ще й п'ять шинків на дорозі! — не втерпіла Ягустинка.
— Бідолахи сердешні, хіба їм тепер до шинків?
— Натерпілись за стільки часу, змучилися...
— Тільки й тої муки, що висиплялися в теплі та їли досхочу.
— Де там, від'їлися, мабуть, як кабан на кропиві з половою!
— На волі й пісна картопля смачна,— сказала Гжелина жінка.
— Еге, дуже смачна!.. Тільки й користі від тієї волі бідняку, що може здихати з голоду, як йому заманеться, бо штрафу за це не беруть і в тюрму не тягнуть! — кепкувала Ягустинка.
— Правда, рідні, правда! А проте неволя — це неволя.
— А горох з салом — не юшка на осиковім кілку! — передражнила Ягустинка, аж усі вибухнули сміхом.
Філіпка щось їй відповіла, але хіба переговориш таку язикату! Ягустинка кепкувала з неї скільки влізе, а тоді згадала мельника, бо той, мовляв, дає в борг зацвілі крупи, а за гроші не доважує.
І так вони вдвох з Козловою перебрали всіх на селі, не минули навіть ксьондза: кожного протягли, мов по колючках.
Гжелина жінка пробувала захистити декого, але Козлова гримнула на неї:
— Ви б раді боронити навіть тих, що костьоли розбивають.
— Бо кожна людина потребує захисту,— мовила та лагідно.
— А найбільше Гжеля від вашої качалки.
— Вже б хто навчав мне, а не Бартека Козла жінка! — мовила та, ображено випростуючись.
Всі аж злякались, чекаючи, що вони от-от вчепляться одна одній в коси, але обидві тільки зміряли одна одну злими очима. Аж тут саме вчасно прибіг Вітек кликати усіх на обід та збирати кошики. Після полудня сьогодні робити не годилось, бо мала відбутися процесія.
Обід Ганка наказала подавати біля хати, бо сонце вже аж сяяло, і всі стріхи й квітучі дерева, наче запорошені сліпучо-білим снігом, купались у прозорому повітрі.
День був тихий, вітерець злегка торкався дерев, мов материна рука, що ніжно пестить личко дитини.
Після обіду ніхто не пішов у поле, навіть корів пригнали з пасовиська, тільки халупниці виганяли своїх захлялих годівниць попастися на межі або в ярочку.
А коли сонце повернуло з полудня на два людські зрости, жінки стали збиратися біля костьолу, стиха перемовляючись, мов птахи, які щебетали на могутніх кленах і липах, що сягали своїми ледь укритими зеленню верхів'ями аж під дах костьолу. Сонце припікало добре, як завжди після ранкового дощу. По-святковому одягнені жінки посходилися гурточками, тужно поглядаючи на тополеву дорогу. Біля цвинтарної брами сидів сліпий жебрак зі своїм собакою і жалібно виспівував божественну пісню, насторожено дослухаючись до всього навкруги і простягаючи свою мисочку, коли хто проходив поруч.
Незабаром вийшов ксьондз у стихарі, з непокритою головою. Його лисина так і виблискувала на сонці.
Хрест узяв Петрек, бо Амброжій не подужав би нести його так далеко, а війт, солтис і одна з найміцніших дівчат винесли корогви, які одразу ж затріпотіли на вітрі, виблискуючи яскравими барвами. Органістів небіж Міхал ніс свячену воду і кропило, декому з парафіян Амброжій пороздавав свічки, а органіст з молитовником у руці став біля ксьондза. Ксьондз дав знак, і люди тихо рушили вздовж села, понад ставом, у нерухомій воді якого відбивалася вся процесія.
Дорогою до неї приєдналось ще багато жінок і дітей; в останню хвилину до ксьондза протовпились мельник і коваль.
В кінці процесії, позаду всіх, шкандибала стара Агата, часто кашляючи, та шкутильгав на костурах сліпий жебрак, але біля мосту він звернув кудись — мабуть, до корчми.
Тільки за змовклим млином, бо й Франек весь у борошні прилучився до процесії, засвітили свічки, ксьондз надів свою чорну рогату шапочку, перехрестився й затягнув: "Під твою опіку..."
Всі підхопили, хто як умів, і зі співом рушили понад річкою луками, де ще повно було калюж, а місцями ноги аж по кісточку загрузали в болоті.
Заслоняючи вогники свічок, жінки одна за одною потяглися вузькою стежкою, і їхні червоні та смугасті спідниці мигтіли, мов довгий разок різнокольорового намиста.
Річка, виблискуючи на сонці, звивалася серед зелених лук, подекуди поцяткованих латками жовтих і білих квіток.
Над головами, наче великі птахи з великими жовто-червоними крилами, маяли корогви, попереду похитувався хрест, голоси співаків поволі линули в нерухомому прозорому повітрі, наче спадаючи на трави, на купи ясно-зеленого верболозу, на кущі терну, вкриті сніжно-білими квітами. Вода плескалась об береги, рясно всіяні кульбабками, і плескотінням своїм наче вторувала співу. Всі погляди були спрямовані вперед, на ясний обрій, на річку, яка виблискувала золотою лускою, на села, що маячили на пагорках, ледве позначені вдалині білими стрічками квітучих садів.
Ксьондз зі своїм почтом ішов одразу за хрестом і співав разом з усіма.
— Чогось багато качок летить! — пробурмотів він, скосивши очі праворуч.
— Це перелітні, крижні,— відгукнувся мельник, дивлячись за річку, де з низини, укритої жовтим торішнім очеретом і вільхами, важко здіймалися один за одним цілі табуни качок.
— І лелек наче більше, ніж торік.
— Є чим підживитися на моїх луках, от вони й летять звідусюди.
— А мій якраз на свята десь зник.
— Мабуть, летів ключ, от він і приєднався.
— Що це у вас на тих зораних смужках?
— А це я засадив цілий морг кінським зубом. Мокро тут, але, кажуть, літо буде сухе, то, може, й вродить.
— Тільки б не так, як мій торік: і збирати було нічого.
— Куріпкам зате пощастило! Багато їх там повиводилось,— півголосом пожартував мельник.
— Еге. Ви їли куріпок, а мої сивулі стукотіли зубами об порожні ясла!
— Якщо вродить, то я дам вам возик.
— Спасибі, бо в мене конюшина поганенька! Якщо буде посуха, пропаде! — сумно зітхнув ксьондз і знову заспівав.
Процесія наближалась до першого межового пагорка, так рясно вкритого кущами квітучої тернини, що він здавався величезним білим букетом, в якому бриніли цілі рої бджіл.
Люди із свічками оточили його вінком тремтячих вогників, високо здійнявся хрест, встромлений у кущ, розгорнулись похилі корогви, і всі стали на коліна, наче перед вівтарем, на якому в квітах з'явилася людям свята велич весни.
Ксьондз прочитав молитву проти граду, бризнув свяченою водою на всі чотири сторони, окропив і дерева, і землю, і води, і голови, покірно схилені перед ним, і весь світ навколо, що тремтів тихою радістю зростання, сили й щастя,— все, що починало жити та що вже вмирало.
Знову залунав спів, усі підводилися з колін, веселі, підбадьорені.
Пішли далі, звернувши ліворуч, луками, до невисоких пагорків. Лише діти затримались тут надовше, бо Гульбасові хлоп'ята з Вітеком завелися битися з іншими хлопцями і зчинили такий вереск, що ксьондз нагримав на них.
За луками починався широкий межовий вигін, і процесія посувалась між високими кущами ялівцю, які наче стерегли поля.
Вигін звивався, як широка зелена ріка, хвилями колихалась на ньому висока трава, рясно вишита квітами, навіть старі колії поросли жовтим молочаєм та білими стокротками. Де-не-де доводилося обминати купи каміння, порослі терном. Самотньо стояли дикі груші, вкриті цвітом, повні бджолиного дзижчання, білі, як святі облатки, і такі прекрасні, що хотілося стати перед ними на коліна, цілувати землю, що породила їх.
А далі хилилися берізки у білих сорочках, розмаявши зелені розплетені коси, чисті й тремтячі, мов дівчата, що приймають перше причастя.
Процесія поволі підіймалася на гору, обходячи ліпецькі поля з півночі, вздовж мельникової ниви, де вже шуміло жито.
Ксьондз ішов за хрестом, за ним купками тиснулись дівчата й молодші жінки, а наприкінці, поодинці або парами, плентались бабусі, за якими далеко позаду шкутильгала Агата. Діти бігали навколо, далі від очей ксьондза, щоб можна було пустувати на волі.
Нарешті вийшли на рівне місце. Стало тихше, вітер зовсім ущух, і корогви повисли. Похід розтягувався далеко, убрання жінок, мов квіти, мерехтіли серед зелені, вогники свічок іскрилися і тремтіли в повітрі, як золоті метелики. А над усім простягалось високе чисте небо, і тільки де-не-де виднілася біла-біла хмарка, наче овечка, загублена в неозорих блакитних полях, по яких пливло величезне палаюче сонце, заливаючи світ теплом і світлом.
Голосніше залунав спів, гримнув з усієї сили, так що з найближчих дерев порозліталися всі птахи; часом злякана куріпка пурхала з-під ніг або вискакував з-за купини заєць і наосліп мчав геть.
— Озимина добре пішла,— пошепки зауважив ксьондз.
— Авжеж! Учора жито й п'ят не закривало.
— А тут хто ж це так спаскудив? Половина гною позалишалася в борознах.
— Певно, хтось із халупниць під картоплю коровою орав.
— Коли боронуватимуть, борона все повикидає. Горе з такими орачами!
— А це ваш Валек тут жінкам допомагав,— тихо мовив коваль.
Ксьондза пересмикнуло, але він змовчав і, підспівуючи іншим, обводив очима неозору широчінь полів. Їхня хвиляста поверхня здіймалась, мов груди матері, і, здавалося, дихала в солодкому припливі сил, ладна нагодувати й приголубити всіх, хто припаде до її лона, щоб вони могли забути про свою тяжку долю.
Гей! Далеко линув погляд, і такі простори стелилися навколо, що вся процесія здавалася серед них ланцюжком мурашок, а голоси людей звучали, мов трелі жайворонка.
Сонце вже хилилося на захід і золотило поля, від дерев лягали тіні. Ліпецький став виблискував, мов дзеркало, в рамі садків, укритих білим шумовинням квітів. Село лежало у вибалку, наче на дні величезної чаші, оточене деревами, з-за яких тільки де-не-де сіріли клуні.