Його допитував гнучкий, наче він був без кісток, як мінога, німець, з обличчям, якому страшні фіолетові попід очима півкола, що виходили з-під кутків темних, майже чорних повік, обгинали вилиці й розпускались на худих щоках у трупні плями, надавали вигляду надприродного,— така людина могла приснитися тільки в страшному сні.
На вимогу розкрити діяльність "Молодої гвардії" та виказати всіх членів і спільників, Олег сказав:
— Я керував "Молодою гвардією" сам і сам відповідаю за все, що робили її члени за моєю вказівкою... Я міг би розповісти про діяльність "Молодої гвардії", якби мене судили відкритим судом. Але річ марна для організації розповідати про її дільність людям, які вбивають і неповинних...— Він помовчав трохи, обвів спокійним поглядом офіцерів і сказав: — Та ви й самі вже мертвяки...
Цей німець, справді схожий на мерця, все-таки ще спитав у нього щось.
— Ці мої слова — останні,— сказав Олег і опустив вії. Після того Олега вкинули в катівню гестапо, і для нього
почалось те страшне життя, котре не те що витримати, про нього не можна писати людині, яка має душу.
Та Олег витримував це життя до кінця місяця, і його не вбивали, бо чекали фельдкоменданта області генерал-майора Клера, котрий хотів особисто допитати проводирів організації й розпорядитись їхньою долею.
Олег не знав, що сюди ж, до ровеньківського гестапо, привезено на допит у фельдкоменданта й Пилипа Петровича Лютикова. Ворогам не вдалося дізнатися, що Лютиков 'був керівником підпільної більшовицької організації Краснодо-" на, але відчували вони й бачили, що це найкрупніша людина з-поміж усіх, кого вони схопили.
Розділ1 шістдесят другий
Ручні кулемети з трьох точок, наче з кутів трикутника, били по цьому видолинку між пагорбів, схожому на сідло двогорбого верблюда, і кулі плюхали в кашу з грязюки та снігу й при кінці льоту посвистували: "Іу-у... іу-у..." Але Серьожка був уже по той бік сідловини. Дужі руки, схопивши його вище від кисті, втягли в окоп.
— Не стыдно тебе? — мовив маленький сержант з великими очима чистою курською говіркою.— Что это такоича! Русский паренек, а поди ты... Пристращали они тебя или посулили чего?
— Я свій, свій,— сказав Серьожка, нервово сміючись,— документи в ватянці зашиті, одведіть мене до командира. У мене важливе повідомлення!
Начальник штабу дивізії й Серьожка стояли перед командиром у єдиній не розбитій хаті на хуторі неподалік од залізниці. Хутірець був колись обсаджений акаціями, тепер їх побили авіація та артилерія. Розташувався тут командний пункт дивізії, тут не проходили частини й заборонялось їздити машинами, і на хуторі, і в хаті було дуже тихо, коли не вслухатися в багатоголосся бою, що від нього без упину стугоніла земля за горбами на півдні.
— Бачу не тільки з документів, а й із того, що він розповідає. Хлопчисько все знає: місцевість, вогневі позиції важкої, навіть вогневі точки в квадратах двадцять сім, двадцять вісім, сімнадцять...— начальник назвав ще кілька цифр.— Багато чого зійшлося з даними розвідки, дещо він уточнив. До речі, береги ескарповані. Пам'ятаєте? — казав начальник, молодий, кучерявий, з трьома шпалами в петлицях, раз по раз втягаючи одним боком рота повітря й кривлячись: йому болів зуб.
Командир дивізії оглянув комсомольський квиток Се-рьожки й рукописне посвідчення з примітивним друкованим бланком, за підписом командира Туркенича й комісара Ка-шука, видане в тому, що Сергій Тюленін є членом штабу підпільної організації "Молода гвардія" в місті Краснодоні. Він подивився на квиток і посвідчення й повернув їх пе начальникові штабу, від якого їх одержав, а в руки Серьож-ці і з грубуватою наївністю оглянув Серьожку з голови до ніг.
— Так...— зітхнув командир дивізії.
Начальник штабу скривився від болю, втягнув повная одним боком рота й сказав:
— У нього є важливе повідомлення, яке він хоче викласти тільки вам.
І Серьожка розповів їм про "Молоду гвардію" й висловив міркування, що дивізія, безперечно, повинна зразу ж піти в наступ, щоб визволити його товаришів, які сидять у тюрмі.
Начальник штабу, вислухавши тактичний план руху дивізії на Краснодон, усміхнувся, але тут же тихо простогнав і схопився рукою за щоку. Але командир не усміхнувся, як видно, не вважаючи марш дивізії на Краснодон за таку неймовірну справу. Він спитав:
— Ти Каменськ знаєш?
— Знаю, тільки не звідси, а звідти, з того боку. Я звідти прийшов...
— Федоренко! — гукнув командир таким голосом, що десь задзвенів посуд.
Нікого, крім них, не було в кімнаті, але в ту ж мить
Федоренко, самозародившися з повітря, виріс перед командиром і так клацнув закаблуками, що всім стало весело.
— Єсть Федоренко!
— Хлоп'яка взути — раз. Нагодувати — два. Нехай оді-спиться в теплі, поки не викличу.
— Єсть озути, єсть нагодувати, нехай спить, поки не викличете.
— В теплі...— і командир повчально підняв палець.— Як лазня?
— Буде, товаришу генерал!
— Іди!
Серьожка й сержант Федоренко, який по-приятельському обняв його за плечі, вийшли з хати.
— Командувач приїде,— з усмішкою сказав командир.
— Та ну-у? — ясніючи й на мить забувши навіть про зубний біль, сказав начальник штабу.
— Доведеться ж у бліндаж переходити. Звели, щоб підтопили, а то Колобок, він, знаєш, дасть перцю! — весело всміхаючись, казав командир дивізії.
На ту пору командувач армії, якого командир дивізії на-ввав любовним солдатським прізвиськом "Колобок", іще спав. Він спав на своєму командному пункті, що містився не в будинку і взагалі не в селищі, а в колишньому німецькому бліндажі в гаю. Хоч армія наступала дуже швидко, командувач дотримувався принципу спинятись не в населених пунктах, а на кожному новому місці займати німецькі бліндажі, а якщо вони зруйновані, копати нові бліндажі для себе й для всього штабу, як у перші дні війни. Цього принципу він став дотримуватись після того, як у перші ж дні війни загинуло чимало значних військових, його товаришів, від ворожої авіації: вони не мали за потрібне рити бліндажі.
Командувач армії в недалекому минулому командував дивізією, до якої вийшов Серьожка Тюленін. Це була та сама дивізія, що з нею мав рівно півроку тому взаємодіяти партизанський загін, керований Іваном Федоровичем Про-ценком. А командувач армії, в минулому командир цієї дивізії, був той генерал, з яким Іван Федорович особисто вмовлявся в приміщенні райкому, в Краснодоні, і який так відзначився в обороні спочатку Ворошиловграда, потім Ка-менська і подальшими вмілими ар'єргардними боями під час пам'ятного відступу в липні та серпні 1942 року.
У командувача було просте селянське прізвище, яке він дістав од батька й діда. Після цих боїв воно виділилося поміж прізвищами інших воєначальників і збереглося в пам'яті жителів Сіверського Дінця та Середнього Дону. А тепер, за два місяці боїв на Південно-Західному фронті, це прізвище стало відомим усій країні, як і прізвища інших воєначальників, що прославили себе у великій Сталінградській епопеї. "Колобок" — це було його нове прізвисько, про яке він сам і не здогадувався.
Прізвисько це в певній мірі пасувало до його постави. Він був присадкуватий, широкий у плечах, грудастий, з повним, сильного виразу й дуже простим руським обличчям. При цій важкуватій статурі він був дуже моторний, прудкий, очі мав невеличкі, розумні, веселі, а рухи спритні й округлі. Однак його прозвали Колобком не за цю його зовнішність.
За збігом обставин, він наступав по тих же місцях, де відступав у липні й серпні. Хоч які були тяжкі бої в ті пам'ятні дні, він тоді досить легко одірвався від противника й відкотився в невідомому напрямі так, що противник і сліду його не міг знайти.
Влившися до складу частин, що утворили згодом Пів-нічно-Західний фронт, він разом з ними зарився в землю та й просидів так у землі з усіма, поки несамовита лють противника не розбилась об їх кам'яну стійкість. А коли настав момент, він разом з усіма виліз з-під землі і — покотився спочатку на чолі тої ж дивізії, потім армії, наступаючи на п'яти противникові, беручи тисячі полонених і сотні гармат, обганяючи й лишаючи в себе в тилу на доробку розпорошені частини противника, сьогодні однією ногою ще на Дону, а другою вже на Чиру, завтра однією на Чиру, а другою вже на Дінці.
І тоді з найпотаємнішої солдатської гущі викотилося це кругле казкове слово "колобок" і приліпилось до нього. І справді, він котився, як колобок.
Серьожка вийшов до своїх у ті переломні дні половини січня, коли розгортався колосальний наступальний рух Воронезького, Південно-Західного, Донського, Південного, Північно-Кавказького, Волховського та Ленінградського фронтів, який привів до остаточного розгрому та взяття в полон німецько-фашистських військ, оточених під Сталінгра-дом, до прориву більш як дворічної ленінградської блокади, до визволення за півтора лише місяця таких міст, як Воронеж, Курськ, Харків, Краснодар, Ростов, Новочеркаськ, Ворошиловград.
Серьожка вийшов до своїх саме в ті дні січня, коли почався новий могутній танковий наступ на німецькі оборонні укріплення по лінії річок Деркул, Айдар, Оскол — північних приток Дінця,— коли на ділянці залізниці Каменськ — Кан-темирівка зліквідували останній опір німецького гарнізону в обложеному Міллерові, а за два дні до того зайняли станцію Глибоку і наші частини готувались форсувати Сівер-ський Донець.
О тій порі, коли командир дивізії розмовляв із Серьож-кою, командувач армії ще спав. Як і всі командувачі, він усе найважливіше, що стосується саме до командування, готував і робив уночі, коли люди, непричетні до цієї справи, не заважали і він був вільний од повсякденності армійського життя. Але старший сержант Мішин, зростом як Петро Великий, Мішин, який при генералі, командувачеві армії, посідав ту ж посаду, що сержант Федоренко при генералі, командирі дивізії, вже поглядав на дарований трофейний годинник на руці — чи не пора будити.
Командувач завжди недосипав, а сьогодні мав устати раніше ніж звичайно. За збігом обставин, досить частих на війні, дивізія, яка в липні під його командуванням обороняла Каменськ, мала тепер узяти це місто. Правда, в ній уже зосталось мало "стариків". її командир, недавно підвищений у генерали, в ті дні командував полком. Таких, як він, "старожилів" ще можна було знайти поміж офіцерами, а серед бійців їх було й зовсім небагато: дивізія на дев'ять десятих складалася з поповнення, яке влилося в неї перед наступом на Середньому Дону.
Востаннє глянувши на годинник, старший сержант Мішин підійшов до полиці, на якій спав генерал.