Його милість поширив свою ласку й на малого Родона: він звернув увагу батьків на те, що хлопця необхідно послати в закриту школу; Родон досяг того віку, коли змагання, початкові знання з латини, вправи з бійки навкулачки й товариство ровесників Можуть дати йому велику користь. Батько опирався — мовляв, він не такий багатий, щоб віддати хлопця в добру школу, а мати казала, що Брігс — чудова вчителька й досягла з ним дуже добрих успіхів (і так воно й було насправді) з англійської мови, основ латини й загальноосвітніх предметів. Але всі ці докази розсипались перед великодушною настійливістю лорда Стайна. Його милість був одним із кураторів славетного давнього шкільного закладу, що звався "Білі ченці". В давнину це був цістерціанський монастир, коли Смітфілдське поле у сусідстві з ним ще правило місцем для турнірів. Сюди привозили затятих єретиків, бо їх було зручно спалювати на тому ж таки полі. Генріх VIII, оборонець віри, загарбав монастир з усім його майном і перевішав та замучив тих ченців, які не могли пристосуватися до темпу його реформ. Кінець кінцем якийсь багатий купець придбав будинок та належні до нього землі і з допомогою інших заможних людей, що пожертвували землю й гроші, заснував славетний притулок для старих і дітей. Навколо цього майже чернечого закладу виросла школа, що існує й досі, зберігаючи своє середнє вічне вбрання і звичаї. Всі цістерціанці моляться за її подальший розквіт.
Цією славетною школою опікуються декотрі з найбільших вельмож, прелатів і сановників Англії; а оскільки хлопці живуть у гарних умовах, "їх добре годують і навчають, а згодом забезпечують солідними стипендіями в університеті та церковними парафіями, то декотрих юних джентльменів присвячують духовному фахові з самого малку, і домогтися зарахування в цю школу не так легко. Спершу її призначали для синів бідних і заслужених духовних осіб та мирян, проте багато вельможних опікунів, що мали нахил розширювати поле своєї доброчинницької діяльності чи, швидше, були примхливими доброчинцями, шукали й інших об'єктів для своєї щедрості. Можливість отримати безкоштовно освіту, а в майбутньому — гарантовані засоби існування й службу була така зваблива, що її не нехтували й декотрі найбагатші люди. І не тільки родичі вельможних опікунів, але й самі вони влаштовували своїх дітей до цієї школи. Прелати посилали туди своїх родичів або синів підлеглих їм священиків, а, з другого боку, декотрі великі вельможі не вважали приниженням для себе опікуватися дітьми своїх найближчих служників, тому хлопчик, що приходив до цього закладу, опинявся в дуже строкатому товаристві, з яким йому треба було злитися.
Хоч сам Родон Кроулі за ціле своє життя не подужав жодної книжки, крім "Календаря кінних перегонів", і хоч з усієї своєї науки найкраще пам'ятав хлосту, яку отримував підлітком в Ітоні, проте він, як усі англійські джентльмени, відчував щиру пошану до класичної освіти й тішився думкою, що його син буде забезпечений у житті, а може, навіть стане вченою людиною. І хоч хлопчик був його єдиною радістю й вірним товаришем, хоч їх зв'язували тисячі невидимих ниток, про які Родон волів не говорити з дружиною, що завжди виявляла до хлопця цілковиту байдужість, а проте відразу погодився віддати його в школу, відмовився від своєї найбільшої втіхи задля синового добра. Він і сам не знав, що так любить хлопця, поки не довелось розлучитися з ним. Коли малий поїхав, Родон засумував і затужив більше, ніж він признавався собі, куди більше за сина, який навіть радів, що житиме в новому оточенні, серед своїх ровесників. Бекі реготала, коли полковник незграбно й недоладно, як завжди, пробував висловити свій жаль з приводу розлуки з хлопцем. Бідолаха відчував, що в нього забрали найбільшу радість і найближчого приятеля. Він часто зажурено дивився на порожне ліжечко в своїй туалетній кімнаті, де звичайно спав син. Особливо болісно відчував він хлопцеву відсутність уранці й надаремне пробував розвіяти свою тугу в парку, де колись гуляв з ним,— без нього то була не прогулянка. Родон не знав, що він такий самітний, поки це поїхав від нього син. Він полюбив тих, хто був ласкавий до хлопчика, і цілими годинами сидів у своєї лагідної невістки, леді Джейн, розмовляючи з нею про його вроду, ласкаву вдачу та інші гарні риси.
Тітка юного Родона,— ми про це вже згадували,— дуже любила його, як і її донька, що гірко плакала, коли рому настав час від'їздити. Родон-старший був щиро вдячний їм за їхню любов. Найкращі і найблагородніші чоловічі почуття проглядали в тому нехитрому виявленні батьківської любові, до якої його заохочувала доброзичливість леді Джейн і її малої дочки. Він здобув не тільки симпатію, а й повагу невістки тими почуттями, яким давав волю перед нею і яких не смів показувати власній дружині. Обидві дами тепер зустрічалися досить рідко. Бекі уїдливо кепкувала з чутливості й лагідності леді Джейн, а ту, хоч яка вона була добра й ласкава, не могла не обурювати бездушність невістки.
Та бездушність віддаляла Родона від дружини дужче, ніж він усвідомлював і сам собі признавався. А Бекі таке відчуження нітрохи не хвилювало. Насправді їй не треба було ні його, ні будь-кого іншого. На Родона вона дивилася як на свого служника на побігеньках і покірного раба. Хай би який він був пригнічений і смутний, Бекі не звертала на те уваги, лише глузувала з нього. її цікавило тільки власне становище, власні втіхи й успіхи в суспільстві; вона й справді заслуговувала нa визначне місце в ньому.
Невеличкий ранець, який хлопець мав узяти з собою до школи, спакувала йому чесна Брігс. Покоївка Моллі ридала в сінях, коли він від'їздив,— добра й віддана Моллі, якій уже давно не платили за її працю. Місіс Бекі не дозволила чоловікові відвезти сина до школи каретою. Гнати коней у Сіті! Хто таке бачив! Нехай наймуть бричку. Вона навіть не поцілувала сина на прощання, та й хлопчик не рвався пригорнутись до неї; зате він поцілував стару Брігс (перед якою взагалі соромився виявляти свої почуття) і втішив її тим, що в суботу приїздитиме додому, тож вона матиме змогу бачити його. Тільки-но бричка рушила в напрямку Сіті, Бекі в кареті помчала до Парку, і коли батько з сином в'їздили в старовинну браму школи, вона вже весело балакала й сміялася з гуртом молодих денді на березі Серпентайну. Родон залишив хлопця й повернувся додому з таким чистим почуттям у серці, якого, мабуть, цей неборак не зазнавав, відколи сам покинув дитячу кімнату.
Пригнічений і зажурений, він здолав усю дорогу пішки й пообідав удома вдвох з Брігс. Він був дуже ласкавий до неї, дякував їй за щиру турботу про його сина.
Його мучило сумління, що він позичив у Брігс гроші й допомагав ошукувати її.
Вони розмовляли про малого Родона довго, тому що Бекі вернулась додому тільки для того, щоб переодягтися, й поїхала кудись обідати. Потім полковник, не знаходячи собі місця, подався пити чай до леді Джейн і розповів їй, як усе відбулося: який хлопчина молодець, як він носитиме тепер чорну мантійну і штанці до колін, як юний Блекбол, син його колишнього однополчанина Джека Блекбола, взяв його під свою опіку і пообіцяв, що буде до нього ласкавий.
Протягом тижня юний Блекбол зробив малого Родона своїм служкою, що чистив йому черевики й підсмажував грінки на сніданок, посвятив його в таємниці латинської граматики й разів з чотири налупцював, але не дуже боляче. Миле, добродушне личко нового товариша викликало в Блекбола мимовільну симпатію. Тому Родон дістав рівно стільки штурханів, скільки, безперечно, йому було корисно. А щодо чищення черевиків, підсмажування грінок і взагалі виконання обов'язків служки, то хіба їх не вважають необхідною часткою виховання молодого англійського джентльмена?-Ми не маємо на меті докладно розповідати про друге покоління, а то ця повість ніколи не дійде до кінця. Тому скажемо лише кілька слів про шкільне життя Родона-молодшого. Полковник не забарився відвідати сина. Хлопчик видався йому досить здоровим і щасливим: вбраний у чорну мантійку і короткі штани, він весело усміхався до батька.
Полковник розважно задобрив синового керманича Блекбола, давши йому соверен, щоб цей юний джентльмен добре ставився до свого служки. Мабуть, шкільна влада теж була прихильно настроєна до хлопця як до протеже вельможного лорда Стайна, небожа члена парламенту й сина полковника та кавалера ордена Лазні, чиє прізвище з'являлося на шпальтах "Морнінг пост" у списках гостей, що були присутні на деяких найвишуканіших вечорах. Хлопець мав доволі кишенькових грошей і щедро пригощав на них своїх товаришів пирогом з малиною. Його часто відпускали в суботу додому до батька, який того дня влаштовував справжнє свято. Коли Родон був вільний, то водив сина до театру, а як ні, то посилав його туди зі служником. У неділю хлопець ходив до" церкви з Брігс, леді Джейн та її дітьми. Полковник захоплено слухав синові розповіді про школу, про бійки та про обов'язки служки і невдовзі знав уже прізвища всіх учителів та найцікавіших учнів незгірше за сина. Він запрошував до себе додому шкільного товариша малого Родона і після театру донесхочу годував дітей тістечками й устрицями з портером.
Він удавав, що знає латинську граматику, коли син показував йому в книжці, що вони вже "пройшли".
Учися, синку,— поважно напучував він хлопця.—Не має нічого кращого за класичну освіту... нічого!-Бекі ставилася до чоловіка з кожним днем зневажливіше.
Роби що хочеш: обідай, де тобі подобається, втішайся імбирним пивом і тирсою в Астлі або співай псалми з леді Джейн,— тільки не сподівайся, що й я буду морочитися з хлопцем. Мені треба дбати про твоє добро, оскільки ти сам про нього не можеш подбати. Хотіла б я знати, де б ти тепер був, у якому товаристві, якби я не піклувалась-про тебе.
І справді, на бідолашного Родона ніхто не звертав уваги на тих вечорах, куди звичайно ходила Бекі. Тепер її часто запрошували без нього. Ребека так говорила про вельмож, наче була володаркою Мейфейра,. а коли при дворі оголошували жалобу, вона завжди вбиралась у чорне.
Прилаштувавши малого Родона, лорд Стайн, який так по-батьківському вболівав за цю милу, убогу родину, вирішив, що їхні видатки можна дуже скоротити, відмовившись від послуг Брігс, і що Бекі досить кмітлива, щоб самій провадити своє господарство.