Ярмарок Суєти

Гасне світло. Оркестр грає "Dormez, dormez, chers Amours!" /"Засніть, засніть, мої кохані!" (Франц.)/. Голос з-за завіси каже: "Перший склад".

Другий склад. Лампи всі враз засвічуються. Ор­кестр грає давню мелодію з "Іоанна Паризького"! "Ah, quel plaisir d'être en voyage!"/ "О, як приємно подорожувати!" (Франц.)/ . Сцена та сама. На фасаді між нижнім і верхнім поверхом видно таблицю, на якій намальований герб Стайна. Скрізь у будинку дзвонять дзвоники.

На нижньому поверсі якийсь чоловік показує другому довгу стяжку паперу; той вимахує кулаком, по­грожує й лається, що рахунок страхітливий.

Стаєнний, подавайте мою бричку! — гукає той дру­гий від дверей.

Він плескає служницю (вельмишановного лорда Саутдауна) по підборіддю; вона, здається, сумує, виряджаючи його, як сумувала Каліпсо, виряджаючи іншого славно­звісного мандрівника — Улісса. Коридорний (шановний Дж. Рінгвуд) проходить з дерев'яною скринькою, повною срібних графинів, і вигукує: "Пиво!" — так смішно й при­родно, що вся зала вибухає оплесками й акторові кидають букет.

За сценою ляскає батіг. Господар, служниця й ко­ридорний кидаються до дверей, але тієї миті, коли під'їз­дить якийсь вельможний гість, завіса опускається і неви­димий режисер вигукує: "Другий склад! "-— Мені здається, що ця картина означала "Готель",— мовить капітан лейб-гвардії Гріг.

Загальний регіт: здогадливий капітан не дуже далекий від істини.

Поки артисти готуються до третього складу, оркестр починає грати морське попурі: "Весь флот у Дауні",-"Вгамуйся, суворий Борею", "Стернуй, Британіє", "В Біскайській затоці",— видно, що відбуватимуться якісь події на морі. Дзеленчить дзвоник, і розсувається завіса.

"Джентльмени, відчалюємо!"—гукає чийсь голос.

Люди починають прощатися. Пасажири занепокоєно показують на хмари, за які править чорне запинало, і злякано хитають головами. Леді Сквімс (вельмишановний лорд Саутдаун) з собачкою, валізами, ридикюлями й чо­ловіком всідається на місце й щосили хапається за якісь линви. Мабуть, це корабель.

Входить капітан (полковник Кроулі, кавалер ордена Лазні) в трикутному капелюсі і з підзорною трубою; притримуючи капелюха, він дивиться вдалину, поли його мундира метляються, наче від великого вітру. Коли він віднімає руку від капелюха, щоб узяти трубу, капелюх влітає під гучні оплески глядачів. Вітер дужчає. Музика гуркоче й свистить усе гучніше й гучніше, матроси, що ходять по сцені, заточуються, ніби корабель дуже хитає. Стюард (шановний Дж. Рінгвуд), ледве переставляючи ноги, проходить по сцені з шістьма мисками в руках. Він швидко підставляє одну лордові Сквімсу. Леді Сквімс, штурхнувши ногою собачку, яка починає жалібно скаву­літи, прикладає хусточку до рота й швидко вибігає, немов шукає десь каюти. Музика грає ще гучніше, зображаючи шал бурі, і цим закінчується третій склад.

У ті часи був у моді невеличкий балет "Le Rossignol" , у якому відзначилися Монтесю й Нобле. Містер Бог пере­робив його в оперу для англійської сцени, написавши на чудові мелодії балету свої вірші, на що він був неабиякий мастак.

Виконавці були одягнені в старовинні французькі костюми, і юний лорд Саутдаун цього разу з'явився чудово перебраний на стару бабу, що шкутильгала по сцені зі справжньою сучкуватою гирлигою.

За сценою чути якусь мелодію, і з картонної хатини, обплетеної трояндами та плющем, долинають рулади і трелі.

Філомело! Філомело! — гукає стара, і з'являється Філомела.

Бурхливі оплески: це місіс Родон Креулі, напудрена, з мушками, найчарівніша в світі маркіза.

Сміючись і наспівуючи, вона випурхує на сцену з усією грацією театральної юності і робить реверанс. "Мати" питає її;-Чого ти, доню, завжди смієшся й співаєш? І вона починає співати "Троянду на балконі".

Троянда на балконі в нас, мов ранок, промениста, Тремтіла гола зиму всю й зітхала: де весна? Спитаєте: чому ж вона вдяглася в цвіт і в листя? Бо з сонцем пісня ожила пташина голоска.

І соловейко, що тепер витьохкує в долині, Мовчав, коли в гіллі лунав лихого вітру свист. Ви, мамо, скажете: чому він розспівався нині? Тому що сонце піднялось і зеленіє лист.

Бо, мамо, кожному своє: пташкам небесним — пісня, Троянді — ніжних пелюсток оздоба запашна. А в мене радості розмай і в грудях серцю тісно. Ви, мамо, знаєте чому — причина в нас одна.

У проміжках між куплетами цього романсу добродушна особа, яку співачка називала "мамою" і в якої з-під очіпка виглядали чималі бакени, мабуть, дуже хотіла показати свою материнську любов, бо все поривалася обняти невин­ну істоту, що виконувала роль дочки. Ті пестощі прихиль­на публіка зустрічала вибухами сміху.

Коли співачка скін­чила романс (оркестр тим часом виконував симфонію, на­слідуючи щебетання безлічі пташок), уся зала одностайно зажадала повторення.

Оплескам і букетам не було кінця. Лорд Стайн кричав і плескав у долоні гучніше за всіх. Бекі — соловейко — підхопила квітки, які він їй кинув, і притисла до серця, мов справжня актриса. Лорд Стайн нетямився з захвату. Гості були так само зачаровані соло­вейком. Де ділася кароока гурія, поява якої в першій ша­раді викликала таке захоплення? Вона була вдвічі вродли­віша за Бекі, але та зовсім затьмарила її своїм блиском. Усі віддали свої голоси Бекі. Стівенс, Карадорі, Ронці де Беньїс — глядачі порівнювали її то з тією з них, то з ін­шою і одностайно погоджувалися — можливо, цілком слуш­но,— що, якби місіс Родон була артисткою, жодна з цих співачок не переважила б її. Бекі досягла вершини: її го­лос розсипався чистими трелями, здіймався над бурею оплесків високо й радісно, як і її тріумф.

Після драматичних сцен почався бенкет, і всі заюрмилися коло Бекі, як коло найцікавішої жінки на вечорі. Особа з королівської родини присягалася, що Бекі — сама досконалість, і весь час заводила з нею розмову. Від такої шаноби душа маленької Бекі сповнилась гордощами і вті­хою; їй уже ввижалося багатство, слава, розкоші. Лорд Стайн був її рабом, він ходив за нею назирці, майже ні з ким більше не розмовляв, догоджав їй, засипав її найвишуканішими компліментами.

Бекі й досі була в костюмі маркізи і станцювала менует з мосьє Трюфіньї, аташе гер­цога де ля Жаботьера. Герцог, який дотримувався всіх давніх придворних традицій, сказав, що мадам Кроулі гід­на бути ученицею Вестріса або оздобою бенкетів у Версалі. Тільки почуття власної гідності, подагра й глибоке усвідомлення свого обов'язку утримали його вельможність від наміру самому потанцювати з нею; він заявив на повен голос, що дама, яка вміє так розмовляти й так танцювати, як—місіс Кроулі, може бути послом при будь-якому євро­пейському дворі. Він заспокоївся аж тоді, коли дізнався, що Бекі напівфранцуженка.

Ніхто, крім моєї землячки,— проголосив його вель­можність,— не зміг би так виконати цього величного танцю.

Потім Бекі виступила у вальсі з мосьє де Клідгеншпором, двоюрідним братом і аташе князя Петроварадинського. Захоплений князь, не такий стриманий, як його колега — французький дипломат, теж запрагнув зробити один тур в цією чарівною істотою і кружляв з нею навколо бенкет­ного столу, гублячи діаманти з китичок на чоботях і гусар­ської куртки, аж поки геть засапався. Папуш-паша також залюбки потанцював би з нею, але така розвага не була заведена на його батьківщині.

Товариство оточило її ко­лом і так завзято плескало в долоні, ніби вона була якоюсь Нобле чи Тальйоні. Всі були в захваті, і сама Бекі теж. Вона пройшла повз леді Станінгтон, зневажливо змірявши її поглядом, вона зверхнім тоном розмовляла з леді Ґонт та її спантеличеною, смертельно ображеною невісткою, вона просто знищувала всіх своїх вишуканих суперниць. Де тепер була сердешна місіс Вінкворт з довгими косами й гарними великими очима, яка справила таке враження на початку вечора? Вона канула в безвість. Хай би навіть вона вирвала ті довгі коси, хай би виплакала ті гарні очі, ніхто нею не поцікавився б і не поспівчував би її горю.

Найбільшого тріумфу досягла Бекі під час вечері. її по­садили за окремий великий стіл разом з його величністю— згадуваною вже особою з королівської родини — та іншими вельможними гістьми. їм подавали їжу на золотих тацях.

Як Клеопатрі, їй розчинили б у шампанському перлини, коли б вона захотіла, а могутній князь Гіатроварадинський віддав би половину діамантів з своєї куртки за ласкавий погляд її сяйних очей. Жаботьєр написав про неї своєму урядові. Дами за іншими столами, де було саме тільки срібне начиння, помітивши, яку увагу виявляє до Бекі лорд Стайн, одноголосно визнали, що це його засліплення страхітливе і образливе для жінок шляхетного роду. І якби сарказм міг убивати, леді Станінгтон там-таки відправила б Ребеку на той світ.

Родрн Кроулі був наляканий цими успіхами. Вони, зда­валося йому, ще дужче віддаляли від нього дружину. З по­чуттям, дуже схожим на біль, він думав про те, як йому далеко до Бекі.

Коли настав час роз'їздитися, молоді галантні кавалери провели Бекі до її карети, яку викликали служники на­дворі; крик служників підхопили хлопчики зі смолоски­пами, що стояли за високою брамою Гонт-гауса і бажали щасливої дороги кожному гостеві, який виїздив з подвір'я, висловлюючи надію, що його милість приємно провела ве­чір серед вишуканого товариства.

Карета місіс Кроулі після відповідного виклику під'ї­хала до брами, проторохтіла освітленим подвір'ям і зупи­нилася біля ганку. Родон посадовив у неї дружину, і ка­рета поїхала. Самому ж полковникові містер Уенгем за­пропонував піти додому пішки й викурити дорогою сигару, якою він його пригостив.

Вони прикурили сигари від смолоскипа одного з хлопчи­ків, що стояли за брамою, і пішли вулицею. Якихось двоє чоловіків відділилися від гурту й подалися за ними на­зирці, а через кілька десятків кроків один із них наздогнав Родона, торкнув його за плече й сказав:-Вибачте, полковнику, я хотів би поговорити з вами наодинці.

Поки той джентльмен говорив, його супутник голосно свиснув, і на цей знак до них, гуркочучи, під'їхала бричка, що серед інших екіпажів стояла біля брами Гонт-гауса. Той, хто підкликав бричку, оббіг навколо неї і став перед полковником Кроулі.

Бравий офіцер відразу збагнув, що його спіткало: він по­пав до рук судових виконавців. Відступивши на крок, він розігнався й схопив того, хто перший торкнув його за плече.

Дарма опиратися, нас троє,— сказав той, що стояв ззаду.

Це ви, Моссе, еге? — запитав полковник, мабуть, уже знайомий з тим, хто озвався.— Скільки треба платити?-Дріб'язок,— пошепки сказав йому містер Мосс із Керсітор-стріт, Чансері-лейн, помічник мідлсекського суд­ді.— Сто шістдесят шість фунтів, шість шилінгів і вісім пенсів на позов містера Натана.

Ради бога, позичте мені сто фунтів, Уенгеме,— мовив бідолашний Родон.— Вдома я маю сімдесят.

У мене всього за душею десять фунтів,— відповів бі­долашний Уенгем.— На добраніч, голубе.

На добраніч,— жалібно мовив Родон.

Уепгем пішов, а Родон Кроулі докурив сигару, коли бричка вже проїздила Темпл-бар.

Розділ LII-У ЯКОМУ ЛОРД СТАИН-ПОКАЗУЄ СЕБЕ З НАЙКРАЩОГО БОКУ

Коли лорд Стайн був до когось прихильний, він нічого не робив наполовину, і його ставлення до родини Кроулі було найкращим прикладом такої його доброти.