Навряд чи ще якась людина могла б так скидатися на бридкого павіана.
– Бачите, – вів він далі, так само неприємно тримаючи себе та похитуючи головою, – ви – дуже небезпечний суперник, мастере Копперфілд. Ви завжди були таким, ви знаєте.
– Так це через мене ви встановили варту над міс Вікфілд і зробили її бездомною в її домі? – спитав я.
– О! Мастере Копперфілд! Це дуже суворі слова, – відповів він.
– Можете вважати це якими вам завгодно словами, – сказав я. – Ви не гірше за мене знаєте, що я маю на увазі.
– О, ні! Скажіть це своїми словами, – заперечив він. – О, справді! Я на це не здатний.
– Невже ви думаєте, – сказав я, намагаючись заради Агнес бути дуже спокійним і терплячим, – що я дивлюся на міс Вікфілд інакше, ніж як на любу сестру?
– Ну, мастере Копперфілд, – відповів він, – ви розумієте, що я не повинен відповідати на це запитання. Ви, може, й не дивитеся на неї інакше. А потім, може, й подивитеся.
Ніколи в житті не бачив я нічого бридкішого, ніж його хитра фізіономія і очі, зовсім без повік.
– Так от, – сказав я, – заради міс Вікфілд...
– Моєї Агнес! – вигукнув він, затремтівши всім своїм кістлявим тілом. – Чи не будете ви такі ласкаві називати її Агнес, мастере Копперфілд?
– Заради Агнес Вікфілд... благослови її небо!..
– Дякую вам за це благословення, мастере Копперфілд! – вставив він.
– Я скажу вам те, що за інших обставин міг би сказати хіба що... Джеку Кечу.
– Кому, сер? – перепитав Урія, витягаючи шию і прикладаючи долоню до вуха.
– Катові! – пояснив я. – Наймерзеннішій людині, що спала мені на думку, – цей образ виник в моїй голові саме через гидке обличчя Урії. – Я заручився з іншою молодою леді. Сподіваюся, це вас задовольнить.
– Слово честі? – спитав Урія.
Та не встиг я, обурений, повторити свої слова, як він схопив і міцно потиснув мою руку.
– О, мастере Копперфілд! – сказав він. – Якби ви були милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість, коли я розкрив вам своє серце тієї ночі, коли завдав вам клопоту і переночував біля каміна у вашій вітальні, то я ніколи не мав би ніяких сумнівів щодо вас. Але тепер я щасливий і негайно позбавлю вас нагляду моєї матінки. Я знаю, що ви пробачите запопадливість закоханої людини. Чи не так? Шкода, мастере Копперфілд, що ви не були такі милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість! А я ж давав вам для цього всі можливості! Але ви ніколи не довіряли мені так, як мені хотілося б. Я знаю, що ви ніколи не любили мене так, як я вас!
Увесь цей час він стискав мою руку своїми вогкими і слизькими, як риба, пальцями, і марні були мої спроби позбутися цього потиску. Я нічого не міг зробити. Він поклав мою руку під рукав свого шовковичного пальта, і я мимоволі мусив іти з ним рука в руку.
– Чи не повернути нам додому? – спитав Урія, легко розвертаючи мене обличчям до міста, над яким тепер сяяв молодий місяць, сріблом укриваючи далекі вікна.
– Перш ніж ми облишимо розмову на цю тему, – сказав я, порушуючи тривале мовчання, – вам слід зрозуміти, що, на мою думку, Агнес Вікфілд настільки вища за вас і настільки далека від усіх ваших зазіхань, як цей місяць.
– Мирне світило! Чи це так? – спитав Урія. – Справді! А тепер визнайте, мастере Копперфілд, що ви не любите мене так, як я люблю вас. Ви й тепер вважаєте мене занадто вбогим, і це мене не дивує.
– Я не люблю, коли вихваляються вбогістю, – відповів я, – або ще чимсь іншим.
– Ось воно! – сказав Урія, і обличчя його мало в місячному промінні свинцевий відтінок. – Хіба ж я не знав цього? Але як мало ви уявляєте собі справжню вбогість і смиренність особи мого стану, мастере Копперфілд! Батько мій і я – обоє були виховані в школі для бідних, і мати моя також виховувалась у благодійній установі. Зрання й до вечора там вчили нас смиренності і вбогості – і, здається, більше нічого. Ми повинні були бути смиренними перед цією людиною і перед тією, гнути шапку тут і вклонятися там, завжди знати своє місце і поступатися перед вищими. А вищих за нас було так багато! Батько здобув медаль за смиренність. Я теж. Батька зробили могильником за смиренність. Серед благородних джентльменів він мав славу такого покірного чоловіка, що вони вирішили влаштувати його. "Будь смиренним, Уріє, – казав мені батько, – і ти досягнеш успіхів. Мене й тебе вчили цього в школі; і це найкраща наука. Будь смиренним, – казав батько, – і ти візьмеш своє". І справді, його порада непогана.
Саме тоді вперше зрозумів я, що ця огидна, лицемірна, фальшива смиренність корінилась не в особливостях сім'ї Гіпів. Я бачив урожай, але не замислювався, як він був посіяний.
– Коли я був зовсім малим хлопчиком, – казав Урія, – я навчився смиренності і віддався їй. Я з апетитом їв смиренний пиріжок. Я зупинився на смиренному щаблі науки і сказав собі: "Тримайся!" Коли ви запропонували навчати мене латини, то я знав, що мені треба відмовитися. "Людям подобається бути вищими за тебе, – казав батько, – тримайся внизу!" Я дуже смиренний і до теперішнього часу, мастере Копперфілд, але я здобув деяку владу!
І він казав усе це – я бачив з його обличчя, освітленого місяцем, – для того, щоб довести мені: він вирішив винагородити себе, вживши свою владу. Я ніколи не мав сумніву в його підступності, його ницості й злостивості; але тоді вперше я цілком зрозумів, який ниций, нещадний і підлабузницький характер мусив виховатись внаслідок цього давнього приниження.
З цієї розповіді виник тільки один добрий наслідок: Урія Гіп, захоплений своєю промовою, звільнив мою руку, щоб погладити своє підборіддя. Раз вирвавшись від нього, я вже вирішив триматися на відстані; назад ми йшли майже весь час мовчки.
Чи то він зрадів таємниці, яку я розповів йому, чи винайшов якісь нові підступні плани, – не знаю, але в усякому разі настрій його значно покращав. За обідом він розмовляв більше ніж зазвичай. Щойно ми повернулися додому, мати його була знята з посту. За столом він запитував її, чи не занадто він уже старий, щоб залишатися нежонатим; а одного разу він так глянув на Агнес, що я віддав би все своє майно за право його добре відлупцювати.
Коли ми, троє чоловіків, лишилися самі після обіду, Урія зробився ще відважнішим і сміливішим. Він майже не пив вина; і причиною його відваги було, мабуть, тільки нахабне почуття перемоги, яким він тепер був пройнятий з голови до ніг.
Я ще вчора помітив, як він намагається змусити містера Вікфілда багато пити; зрозумівши погляд, який Агнес кинула на мене перед виходом із кімнати, я сам обмежився однією чаркою, а потім запропонував іти слідом за дамами. Сьогодні я зібрався зробити так само, але Урія випередив мене.
– Ми не часто бачимо нашого любого гостя, сер, – сказав він, звертаючись до містера Вікфілда, який сидів край столу, – і я хотів би привітати його ще одною-другою чаркою вина, якщо ви не заперечуєте, містере Копперфілд, за ваше здоров'я і щастя!
Я змушений був удати, ніби з приємністю потискаю його руку. Зате цілком щиро потиснув я руку засмученому джентльменові – його компаньйону.
– Ну, колего! – сказав Урія. – Якщо дозволено мені так вас назвати, тепер за вами черга. Мабуть, ви проголосите нам якийсь тост, приємний для Копперфілда?
І містер Вікфілд випив за здоров'я моєї бабусі, випив за здоров'я містера Діка, за Докторську палату, за Урію – і за все пив він двічі. Він був свідомий своєї власної слабкості, він безпорадно намагався чинити їй опір; у ньому боролися сором перед своєю підвладністю Урії з бажанням догодити йому; а Урія крутився, вигинався і всіляко показував мені жалюгідний стан свого компаньйона. Серце моє боліло, коли я дивився на це, і рука ледве спроможна про це писати.
– Ну, колего! – сказав нарешті Урія. – А тепер я знову проголошую тост і смиренно прошу наповнити великі бокали, а не дрібні чарки, бо я збираюся пити за здоров'я божественної представниці жіночого роду!
Батько Агнес тримав у руці порожню склянку. Я побачив, як він поставив склянку на стіл, глянув на портрет, що був такий схожий на його дочку, притиснув руку до лоба і безпомічно відкинувся в кріслі.
– Я занадто смиренна і вбога людина, щоб проголошувати тост за її здоров'я, – вів далі Урія, – але я схиляюсь перед нею... я обожнюю її!
Містер Вікфілд судомно стиснув обома руками свою сиву голову, але ніякий фізичний біль не міг, звичайно, дорівнятися до його душевних мук.
– Агнес, – сказав Урія, чи то не звертаючи уваги на її батька, чи не зрозумівши його жесту, – Агнес Вікфілд, смію сказати, – найбожественніша з жінок. Чи можу я говорити відверто, як серед друзів? Бути батьком її – гордість, але бути її чоловіком...
Врятуйте мене від того, щоб я ще будь-коли почув такий крик, з яким батько її встав з-за столу.
– У чому річ? – сказав Урія, збліднувши, як мрець. – Сподіваюся, містере Вікфілд, що ви зрештою не збожеволіли. Коли я кажу, що маю намір зробити вашу Агнес моєю Агнес, то я маю на це таке саме право, як і будь-який інший чоловік. Я маю на це більше права, ніж будь-який інший чоловік.
Я обійняв містера Вікфілда, благаючи його заради всього, про що тільки міг згадати, а найбільше заради його любові до Агнес, трохи заспокоїтися. На якусь мить він збожеволів; він скуб своє волосся, бив себе кулаком по голові, намагався відштовхнути мене від себе, не відповідав ані слова, ні на кого не дивився і нічого не бачив; він сліпо боровся, сам не знаючи з чим, – жахливе видовище!
Не добираючи слів, але з великою щирістю і співчуттям, я вмовляв його не вдаватись у розпач і вислухати, що я йому скажу. Я благав його подумати про Агнес, згадати, як ми з Агнес зростали разом, як я шаную й люблю її, як завжди була вона його гордістю і радістю. Я намагався звернути його думки на неї, я закликав його твердість, бо Агнес не повинна знати про подібні сцени. Можливо, мої слова вплинули на нього, а може, приступ розпачу минувся сам собою; але помалу він заспокоївся і глянув на мене – спочатку якось непевно, а потім значно свідоміше. Нарешті він сказав:
– Я знаю, Тротвуде! Моє любе дитя і ви... Але гляньте на нього!
Він показав на Урію, який то блід, то червонів у кутку, здивований провалом своїх розрахунків.
– Гляньте на мого мучителя, – повторив він. – Під його ярмом я крок за кроком позбувався імені та репутації, миру та спокою, дому та господи.
– Я зберіг вам ім'я та репутацію, ваш мир і спокій, ваш дім і господу, – сказав Урія, поспішаючи звести справу до компромісу. – Будьте розсудливі, містере Вікфілд.