Що, і ви тут, Томмі? Фоулі на чистокровній кобилі. Дівчата Смолдерів", — і так далі. Під час поминальної служби, кузен Фінікс має пригнічений вигляд і зауважує, що в таких-от випадках чоловік хоч-не-хоч, а замислиться, що він, фактично кажучи, хиріє, і дійсно, коли служба кінчається, очі в нього мокрі. Та сумує він недовго — як і інші родичі та знайомі місіс Ск'ютон, один з яких, майор, всякчас розповідає в клубі, що вона ніколи не куталась як слід, а та ніби дівчина з голою спиною, що має постійний клопіт з повіками, попискуючи, каже, що вона, мабуть, була страшенно стара, померла від бозна-яких страхіть, і нічого про це й споминати.
Отож, мати Едіт лежить, не пом'янута своїми любими друзями, глухими до хвиль, що охрипли, шепочучи свою таємницю; глухими і сліпими, бо й не бачать вони ні земного піску, що брижами лежить на березі, ні білих рук, що в місячнім сяйві манять до далеких, незримих країв. Та все йде, як ішло віддавна на краю незнаного моря, і Едіт самотня стоїть над ним, і слухає шепіт хвиль, а біля ніг її лежать мокрі, викинуті ним водорості, що мають встелити їй життєву путь.
Розділ сорок другий
КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ ТА ВИПАДКОВОСТІ
Позбувшись капітанових траурних штанів та зюйдвестки і вдягнувши добротну ліврею брунатного кольору, що, попри її вельми скромний і непретензійний вигляд, справді була пошита як не можна краще, Роб-Точильник, отак одмінившись зовні й цілковито зрікшись в душі капітана Катла й дерев'яного мічмана — крім тих поодиноких хвилин на дозвіллі, які він присвячував цій нерозлучній парі добродіїв, згадуючи, — і тут гучала радістю його порожня, безсоромна душа, — як ловко він позбувся їхнього товариства, — служив тепер у свого патрона, містера Турбота. Живучи в містера Турбота й обслуговуючи безпосередньо його особу, Роб, у страху й трепеті, не спускав своїх круглих очей з його білих зубів і відчував, що мусить тримати їх відкритими ширше, ніж будь-коли.
Навіть коли б він служив у могутнього чаклуна, а зуби ті були найпотужнішим чаклунським знаряддям, — і то б він боявся їх менше. У своєму патроні хлопець учував силу та владу, що поглинали всю його увагу й вимагали від нього цілковитої покори й послушенства. Навіть тоді, коли не було містера Турбота, він почувався не зовсім безпечно, думаючи про нього, — боявся, його знову вхоплять за горло, як того ранку, коли він уперше зв'язався з ним, і що знову побачите, як кожен зуб просвічує його наскрізь і ставить йому на карб кожну його думку. Опиняючись з ним віч-на-віч, Роб так само не мав ніякого сумніву, що містер Турбот читає найпотаємніші його думки чи, при найменшому бажанні, міг би прочитати, як не сумнівався, що, дивлячись на нього, він його бачить. Влада ця була така цілковита і так підкоряла собі Роба, що той, не сміючи взагалі будь-що думати, тільки повнячись дедалі всеосяжнішим відчуттям невідпорної сили патрона, здатного зробити з ним усе, що захоче, торопів при ньому, силкуючись вгадати його бажання, передбачити його накази, а довколишнє не чув, не бачив і не помічав.
Роб і не питав себе, мабуть, — за такого стану то був би надто вже необачний вчинок, — чи не тому він так беззастережно піддався цьому впливові, що, як сам невиразно підозрював, патрон його досконало опанував деякі підступні науки, що їх він, у закладі Благодійних Точильників, недовчив. Однак, Роб, безперечно, захоплювався ним не менше, ніж боявся його. Очевидно, містер Турбот був краще обізнаний з джерелами своєї влади, що анітрохи не вичерпувалась, коли він користувався нею.
Того ж таки вечора, як він пішов від капітана, Роб, збувши свої голуби, — задешево навіть, бо поспішався, — подався прямісінько до містера Турбота і, піднесений, з розпашілим обличчям, що, здавалось, чекало на похвалу, став перед свого нового пана.
— Ах, лайдаче! — сказав містер Турбот, зиркнувши на його клунок. — Ти що, — кинув оце службу й прийшов до мене?
— Е… перепрошую, сер, — пробелькотів Роб. — Ви самі, як я був тут востаннє, казали…
— Я казав? — перебив містер Турбот. — Що ж я казав?
— Перепрошую, сер, ви нічого не казали, сер, — одповів Роб, застережений таким поворотом розмови й дуже зніяковілий.
Патрон глянув на нього, блиснувши яснами, і, насварившися пальцем, зауважив:
— Ти, я бачу, погано скінчиш, друже-волвцюже. Лиха тобі не минути.
— О, не кажіть так, сер! — скрикнув Роб, і ноги під ним затряслися. — Я нічого не хочу, сер, — тільки працювати на вас, сер, служити вам і чесно робити все, що мені скажуть, сер.
— І не інакше, як чесно робити все, що тобі скажуть, — відповів патрон, — коли хочеш мати справу зі мною.
— Так, я знаю, сер, — запевнив слухняний Роб. — Добре знаю, сер. Хай би ви тільки зволили взяти мене на спробу! А як хоч раз побачите, що я роблю не по вашій волі, — дозволяю вам убити мене!
— Ах ти, шельмо! — весело всміхнувся містер Турбот, одхиляючись на спинку свого крісла. — Та це ще дурниця проти того, що тебе чекає, коли б ти спробував обдурити мене.
— Так, так, — відповів прибитий Точильник, — я знаю, мене чекає жахлива кара, сер. Тільки я ніколи не піду на це, сер, навіть якби мені золоті гінеї давали.
Надії його на похвалу не справдилися, і геть згнічений Точильник стояв, — дивлячись на свого патрона і намарно силкуючись відірвати від нього повний неспокою погляд, — мов будь-який задрипаний пес за подібних обставин.
— То ти, виходить, кинув стару службу й прийшов просити, щоб я узяв тебе до себе, га? — спитав містер Турбот.
— Так, якщо ваша ласка, сер, — відповів Роб, що діяв згідно з особистим розпорядженням патрона, але не посмів навіть натякнути на це і виправдовуватись.
— Гаразд, — мовив містер Турбот. — Ти знаєш мене, хлопче?
— Так, сер; з вашої ласки, сер, — бгаючи кашкета, відповів Роб, все ще пришпилений поглядом містера Турбота і даремно намагаючись звільнитися від нього.
— Ну, то дивись мені! — кивнув головою містер Турбот.
Роб розсипався поклонами, доводячи, як добре затямив цю засторогу, і, кланяючись, позадкував до дверей, радий перспективі опинитися за ними, коли це патрон перепинив його.
— Гей! — гукнув він, грубо повертаючи його назад. — Ти звик..! Зачини двері.
Роб зачинив їх так прудко, ніби від цього залежало його життя.
— Ти звик всюди лишпорити. Розумієш, що це значить?
— Підслухувати, сер? — поміркувавши трохи, рискнув висловити гадку Роб.
— І підглядати, і таке інше, — притакнув головою його патрон.
— Я не буду тут цього робити, сер, — мовив Роб, — слово честі, не буду, вмру, а не буду, сер. За всі скарби світу я б не пішов на таке, сер, хіба що ви накажете.
— Гляди ж. Ти звик також забагато плескати язиком, — вельми холоднокровно казав патрон. — Бережися цього тут, бо докрутишся, викрутню, — він знов посміхнувся і знов намахав йому пальцем.
Точильник ледве зводив дух з перестраху. Він хотів урочисто підтвердити чистоту своїх намірів, але, застигши, мов раб, спромігся лише лупати очима на всміхненого джентльмена, що, схоже, цілком задовольнило всміхненого джентльмена, бо він, мовчки порозглядавши хлопця, звелів йому йти на кухню, даючи цим зрозуміти, що бере його до себе.
Отаким-то робом поступив Роб-Точильник до містера Турбота і його побожна відданість цьому джентльменові росла і збільшувалася, — якщо таке ще було можливе, — з кожною хвилиною його служби.
Служба ця тривала вже кілька місяців, коли одного раннього ранку Роб одчинив садову хвіртку містерові Домбі, що приїхав, як було умовлено, поснідати в його хазяїна. У ту ж мить з'явився і сам хазяїн, поспішаючи назустріч іменитому гостеві і вітаючи його всіма своїми зубами.
— Я ніколи не думав, що побачу вас тут, — сказав Турбот, допомігши йому спішитись. — Це надзвичайний день у моїм календарі. Для такої людини, як ви, котра все може, будь-яка подія звичайна, а для мене — зовсім інакше.
— У вас тут дуже мило, Турботе, — зауважив містер Домбі, що зволив зупинитися на моріжку і розглянутися довкола.
— Ви дуже люб'язні, — відповів Турбот. — Дякую вам.
— Ні, правда, — покровительським тоном мовив містер Домбі, — кожен би так сказав. Від такої садиби кращого й бажати годі — дуже вигідна, добре впорядкована, навіть елегантна.
— Від такої; саме так, — із зневажливим виглядом відповів Турбот. — Цього уточнення вона потребує. Та годі вже про садибу; і хоч ви й похвалили її з люб'язності, тим не менше, я вдячний. Чи не зволите ввійти?
Увійшовши до будинку, містер Домбі, — не без підстав, звичайно, — зауважив і зразково обставлені покої, і різні дрібні пристосування, зручні та ефектні, яких там було вдосталь. Містер Турбот з тою ж показною самозневагою вислухав його, шанобливо всміхаючись, і сказав, що розуміє делікатний смисл цих похвал і цінує його, але коли по правді, то дімок цей — цілком непоганий для людини його становища, може, навіть і занадто гарний, адже, зрештою, Турбот не такий уже заможний.
— А втім, може бути, що вам, з висоти вашого становища, він і справді здається кращим, — додав він, на всю широчінь розтягуючи свій облудний рот. — Монархам завжди ввижаються принади в житті жебраків.
Він проникливо дивився, проникливо всміхаючись, на містера Домбі, коли говорив це, і став дивитися та всміхатися ще проникливіше, коли містер Домбі, випроставшись перед каміном у позі, яку часто й охоче наслідував його помічник, почав розглядати картини на стінах. Услід за його холодним поглядом, що плавно ковзав з картини на картину, бігли й Турботові гострі очі, встигаючи підмітити, куди саме прямує той погляд і що він бачить. А коли він спинився на одній картині, Турбот, здавалося, і дихати перестав, затаївшись, мов кіт, що пантрує здобич, та зір його велеможного шефа ковзнув по ній так само, як і по інших, без будь-якого очевидного зацікавлення.
Турбот глянув на неї, — то був портрет жінки, схожої на Едіт, — глянув як на живу істоту, з хижим безгучним сміхом, що, здавалось, був почасти адресований їй, хоча насправді весь глум його призначався великій людині, що, й гадки про це не маючи, стояла поруч. Невдовзі подали сніданок і, запропонувавши містерові Домбі крісло, повернене спинкою до картини, Турбот, як завжди, сів обличчям до неї.
Містер Домбі був ще поважніший, ніж завжди, і весь час мовчав.