Навіть його сила, — а вона була, як ми знаємо, надзвичайною і мало ослабла з віком завдяки здержливому й поміркованому способу життя, — почала подаватись. Маріус, нерухомий і, можливо, вже неживий, повис на ньому важким тягарем. Жан Вальжан намагався тримати його так, щоб не давити на груди й не перешкоджати диханню. Під ногами в нього шастали пацюки. Один мало не вкусив його з переляку. Іноді крізь отвори стічних труб проникала струминка свіжого повітря, і йому ставало легше.
Було, мабуть, близько третьої години дня, коли він дійшов до окружного каналу.
Насамперед Жана Вальжана здивував несподіваний простір. Він раптом опинився в галереї, де його голова не торкалася стелі, а простягнуті руки не діставали до стін.
Тут перед ним знову постало питання, в який бік іти: вгору чи вниз? Він подумав, що обставини змушують його поспішати, і тепер треба якомога скоріше дійти до Сени. Одне слово, спускатися. Отож Жан Вальжан звернув ліворуч.
І правильно зробив. Було б помилкою думати, ніби окружний канал, виправдовуючи свою назву, охоплює Париж на правому березі й виходить у Сену обома кінцями. Насправді, головна клоака — це пущений у трубу колишній струмок Менільмонтан, і якби Жан Вальжан рушив угору, то зрештою, знемагаючи від смертельної втоми, натрапив би в темряві на глуху стіну — і то був би кінець.
Внутрішнє чуття не зрадило його. Спуск справді означав можливість порятунку.
Проминувши якийсь бічний прохід, Жан Вальжан зупинився передихнути. Він страшенно втомився. Крізь досить широку продухвину — мабуть, оглядовий колодязь вулиці Анжу — проникало денне світло. Обережним рухом Жан Вальжан опустив Маріуса на приступку біля стіни. Закривавлене обличчя у тьмяному світлі з продухвини здавалося обличчям мерця на дні могили. Очі в Маріуса були заплющені, волосся злиплось на скронях червоними пасмами, захололі руки безживно звисали. Відгорнувши кінчиками пальців одежу, Жан Вальжан притулив долоню до серця — воно ще билось. Він подер на клапті свою сорочку, як міг перев’язав Маріуса і зупинив кров, що витікала з ран. Потім схилився в сутіні над непритомним юнаком і втупив у нього погляд, сповнений глибокої ненависті.
Обмацуючи Маріусів одяг, він знайшов у кишенях дві речі: шматок хліба, забутий там від учорашнього дня, й зошит-записник. Він з’їв хліб і розкрив зошит. На першій сторінці виднілися чотири рядки, написані Маріусовою рукою:
"Мене звати Маріус Понмерсі. Прошу доставити мій труп моєму дідові, пану Жільнорманові, на вулицю Сестер Голгофи, будинок № 6, у Маре".
У світлі з продухвини Жан Вальжан прочитав ці чотири рядки, потім знову поклав зошит у Маріусову кишеню. Він під’їв, і сила повернулась до нього. Завдавши пораненого на спину, він дбайливо прилаштував його голову на своєму правому плечі й рушив далі.
Головна клоака, прокладена в руслі Менільмонтана, має близько двох льє завдовжки. Дно її майже всюди вимощене каменем.
Сам Жан Вальжан не міг знати, ні під якими вулицями він іде, ні яку відстань уже здолав. Лише з того, що світляні плями зустрічались йому дедалі рідше і ставали все тьмяніші, він здогадувався, що день хилиться надвечір. А з гуркоту екіпажів у себе над головою, який з безперервного став уривчастим і зрештою майже затих, він зрозумів, що вулиці центрального Парижа лишилися позаду, і він наближається до безлюдних околиць. Там, де менше будинків і вулиць, клоака має менше продухвин. Темрява згущувалася навколо Жана Вальжана. Одначе він і далі навпомацки пробирався крізь чорний морок.
Аж раптом із того мороку повіяло справжнім жахом. Жан Вальжан відчув, що ступив у воду, й під ногами в нього уже не кам’яні плити, а грузький мул.
Перед ним був провал.
Піщаний ґрунт під Єлисейськими Полями настільки пливучий, що в ті часи там обвалилася під землю не одна споруда. Провал, який трапився на шляху Жана Вальжана, був спричинений учорашньою зливою. Через осідання кам’яної підлоги, погано підтримуваної сипучим піском, у тому місці зібралося багато дощової води, вода просочилася вниз, і плити опустилися в мул. На якому протязі? Невідомо. Там стояв густіший морок, ніж будь-де. То було затоплене багнюкою провалля в чорній печері ночі.
Жан Вальжан відчув, що підлога вислизнула йому з-під ніг. Він ступив у воду з грузьким болотом на дні.
Одначе він мусив пройти. Повернутися назад було неможливо. Маріус конав, Жан Вальжан геть знесилився. До того ж яма спершу здалася йому неглибокою. Але що далі він просувався, то глибше грузли ноги. Незабаром мул сягав по литки, а вода — вище колін. Він ішов уперед, підіймаючи обома руками Маріуса, щоб його не мочило водою. Мул тепер доходив до підколінків, а вода до пояса. Жан Вальжан уже не міг би повернути назад, якби й захотів. Він занурювався глибше й глибше. Мул був досить в’язкий і, можливо, утримав би одну людину, але не двох. Та Жан Вальжан усе йшов уперед, несучи тяжко пораненого, а може, навіть — хто знає? — мерця.
Вода вже сягала йому під пахви. Він відчував, що тоне, й ледве міг ворушити ногами в глибокій грязюці. Підіймаючи Маріуса, він просувався далі, докладаючи нечуваних зусиль. Але трясовина невблаганно засмоктувала Жана Вальжана, і тепер над водою здіймалася лише його голова та дві руки, якими він підтримував пораненого. На одній старовинній картині про Всесвітній потоп зображено матір, яка так само підіймає вгору своє дитя.
Він занурився ще глибше й закинув голову назад, щоб не захлинутися. Тому, хто побачив би його обличчя в темряві, воно здалося б маскою, яка пливе по воді. У відчайдушному розпачливому зусиллі Жан Вальжан викинув ногу вперед, і вона натрапила на щось тверде, знайшла точку опори. Ще мить — і було б запізно!
Жан Вальжан випростався, напружив м’язи і рвонувся вперед, мов прикипівши до тієї точки опори. Вона здалася йому першою приступкою сходів, які вели до життя.
І справді, то був початок протилежного схилу кам’яної підлоги, що не зламалась, а прогнулася під водою, мов дошка. По тій похилій площині Жан Вальжан вибрався на другий край провалу.
Виходячи з води, він спіткнувся об камінь і впав навколішки. Подумавши, що це знак провидіння, він довго лишався в цій позі, проказуючи в душі подячну молитву Богові.
Потім звівся на ноги, тремтячи від холоду, задихаючись від смороду, зігнувшись під вагою пораненого; з нього стікали потоки нечистот, але душа його була сповнена дивним сяйвом.
5. Іноді тонуть там, де сподіваються висадитися на берег
І знову Жан Вальжан вирушив у дорогу. Та якщо у трясовині він і не втратив життя, то, здавалося, втратив там останні сили. Тепер через кожні три-чотири кроки він був змушений зупинятись і переводити дух. Одного разу, щоб перекласти Маріуса зручніше, Жан Вальжан сів на приступку біля стіни й відчув, що не в спромозі підвестися. Та хоч він і знесилів, воля його не була зламана. І Жан Вальжан підвівся.
Він рушив уперед, майже побіг у розпачі, не підводячи голови, не переводячи духу, і кроків через сто раптом наштовхнувся на стіну. В тому місці водостік завертав. Жан Вальжан підвів погляд і в кінці підземного ходу, десь далеко-далеко, побачив світло. Цього разу воно не здавалося погрозливим. То було привітне світло дня.
Жан Вальжан бачив попереду вихід на волю.
Якби закинута в пекло грішна душа раптом побачила вихід з геєни вогненої, вона відчула б те саме, що Жан Вальжан. Відчайдушно махаючи обгорілими крильми, полетіла б вона до осяйних дверей. Жан Вальжан перестав відчувати втому, Маріус більше не здавався йому важким. Його сталеві м’язи напружились, і він уже не йшов, а біг. Вихід із клоаки — звужена арка в кінці підземної галереї — усе виразніше вимальовувався перед ним.
Жан Вальжан підійшов до отвору.
Тут він зупинився.
То був справді вихід, але вийти було неможливо.
Товсті ґрати — у вигляді дверцят, замкнених на важкий, схожий на величезну цеглину тюремний замок, перекривали арку. Ті дверцята, мабуть, дуже рідко оберталися на іржавих завісах і щільно прилягали до кам’яного одвірка.
По той бік ґрат — свіже повітря, річка, денне світло, смужка берега — вузенька, але достатня, щоб нею пройти, — набережні Парижа, — цієї безодні, де так легко сховатися, — широкий обрій, воля. Праворуч, униз за течією, виднівся Йєнський міст, ліворуч — міст Інвалідів. Місце було якраз дуже зручне, щоб дочекатися темряви й непомітно зникнути.
Крізь ґрати до клоаки залітали знадвору мухи. Перед ним стояв якийсь чоловік.
Було десь пів на дев’яту вечора. Починало сутеніти. Жан Вальжан поклав Маріуса під стіною, на сухий клапоть підлоги, потім ухопився обома руками за ґрати й з усієї сили рвонув їх до себе. Сталеві прути навіть не здригнулися. Жан Вальжан став смикати за кожен прут окремо, сподіваючись, що йому пощастить видерти найслабкіший і, використавши його як важіль, вивернути ним дверцята або зірвати замок. Та жоден прут не схитнувся. Навіть зуби тигра не сидять у яснах так міцно. Перешкода була неподоланною. Жодного засобу відчинити дверцята.
Невже їх тут чекає загибель? Що робити? Повернутися назад, знову повторити жахливий шлях, який він пройшов, Жан Вальжан був не в спромозі. Та й як би він перебрався через трясовину, що її здолав чудом? А за трясовиною нишпорить поліційний патруль. І крім того — куди йти? Навіть якщо знайдеться інший вихід, він теж напевне закритий лядою або ґратами. Очевидно, всі виходи замкнені в такий спосіб. Вуличні ґрати, крізь які він проник, виявилися зірваними, а всі інші колодязі клоаки, звичайно ж, наглухо закриті.
Отже, вони втекли, щоб опинитись у в’язниці. Усі зусилля Жана Вальжана ні до чого не призвели. Це був кінець.
Обидва вони заплуталися в неосяжній павутині смерті, й Жан Вальжан відчував, як підповзає до них у темряві страхітливий павук.
Він повернувся спиною до ґрат і знесилено опустився на кам’яні плити поряд із нерухомим Маріусом. Голова йому похилилася до колін. Виходу немає! Це була остання крапля в чаші розпачу.
Про кого ж думав Жан Вальжан у своїй смертельній тузі? Не про себе й не про Маріуса. Він думав про Козетту.
6. Клапоть від подертого сурдута
Аж раптом чиясь рука торкнулась його плеча, й чийсь голос прошепотів:
— Половина здобичі — мені.
Жан Вальжан подумав, що марить. Він не чув кроків.