Ярмарок Суєти

Ми будемо сва­ритися, ображати й уникати одні одних. Наші будинки обернуться в печери, і ми ходитимемо в дранті, бо ніхто нікого не соромитиметься. Упаде рента, не буде більше проханих обідів. Усі торговці в місті збанкрутують. Вино, воскові свічки, ласощі, рум'яна, криноліни, спідниці, діа­манти, перуки, дрібнички в стилі Людовіка XIV, старо­винна порцеляна, верхові коні й чудові скакуни — одне слово, всі радощі життя полетять до дідька, якщо люди дотримуватимуться своїх дурних принципів і обминати­муть тих, кого не люблять і кого лають. А тим часом, виявляючи крихту милосердя і взаємної толерантності, зовсім не важко усіма ладнати — можна лаяти когось скільки завгодно, вважати його найбільшим негідником, за яким давно плаче шибениця,— але ж ми не хочемо, щоб його справді повісили! Ні, зустрівшись, ми тиснемо йому руку. Якщо він має доброго кухаря, ми йому все виба­чаємо і йдемо до нього на обід, сподіваючись, що й він з нами поведеться так само. Тому торгівля процвітає, цивілізація рухається вперед, усі живуть у мирі, щотижня треба нових суконь для нових бенкетів, а торішній урожай лафітського винограду Дає добрий прибуток чесному гос­подареві, який доглядає його.

Хоч у ту добу, яку ми змальовуємо, на троні сидів вели­кий Георг і дами носили gigots та велетенські, схожі на черепахові лопати, гребені в косах замість простеньких рукавів і делікатних обручиків, які тепер у моді, проте манери й звички світського товариства, на мою думку, не дуже відрізнялися від теперішніх, і розваги його були майже такі самі, як нині. Нам, людям, що стоять збоку і з-за спин поліцаїв дивляться на чарівних красунь, коли ті їдуть до двору чи на бенкет, вони здаються неземними істотами, які втішаються небувалим, недосяжним для нас щастям. Щоб у декого з цих невдоволених полегшало на серці, ми й розповідаємо про боротьбу, успіхи й розчару­вання нашої любої приятельки Бекі — всього цього їй судилося зазнати не менше, аніж іншим достойним осо­бам.

У ті часи до нас саме прийшла з Франції весела роз­вага — розігрування шарад; в Англії воно було особливо модне, бо давало змогу багатьом нашим дамам, що мали вроду, виставляти напоказ свої принади, а небагатьом, що мали розум, хизуватися своєю дотепністю. Ребека, яка, мабуть, вважала себе обдарованою і вродою, і розумом, умовила лорда Стайна влаштувати в Гонт-гаусі вечірку, в програму якої входило кілька таких маленьких драма­тичних сцен,— тож нехай нам буде дозволено повести читача на це блискуче réunion / Буфи (франц.)/ і трохи посумувати з ним, бо воно буде однією з останніх великосвітських розваг, які нам пощастить йому показати.

Частина розкішної зали — картинної галереї Гонтгауса — була пристосована під сцену, де розігрувались ша­ради, її використовували для вистав ще за часів короля Георга III; там і досі висить портрет маркіза Гонта з на­пудреним волоссям і рожевою стрічкою на римський штиб, як тоді казали,— в ролі Катона з однойменної тра­гедії містера Аддісона, що її ставили в присутності їхніх королівських величностей принца Уельського, єпископа Оснабурзького та принца Вільяма Генрі, коли вони були ще дітьми, як і сам актор. З горища принесли кілька давніх декорацій і наново підмалювали їх для теперіш­нього вжитку.

Молодий Бедуїн Сендс, на той час елегантний денді й мандрівник до східних країн, керував виставою. Тоді манд­рівників до східних країн дуже шанували, і відважний Бедуїн, який видав in quarto / В четвертину аркуша (лат../ опис своєї подорожі й про­жив кілька місяців у наметі, був помітною постаттю. В тій книжці було вміщено кілька портретів Сендса в різних східних уборах, з'являвся він усюди в супроводі чорного служника, дуже неприємного на вигляд,— одне слово, був другим Бріаном де Буа Гільбером. Бедуїна, його убори й чорного служника зустріли в Гонт-гаусі захоплено, як дуже коштовний набуток.

Бедуїн відкрив першу шараду. Турецький офіцер із велетенським султаном з пір'я (вважалося, що й досі існують яничари і феска ще не витіснила старовинного, величного головного убору правовірних) розлігся на ка­напі, вдаючи, що пускає дим з кальяну, в якому, проте, з поваги до дам, чадила тільки пахуча свічечка.

Турець­кий вельможа позіхає, всіляко показуючи, що він нудиться й байдикує. Він плескає в долоні, і з'являється нубієць Месрур з браслетами на голих руках, з ятаганами та всі­лякими східними оздобами — жилавий, високий і бридкий. Він шанобливо вітає свого агу.

Присутні тремтять з жаху й захвату. Дами перешіп­туються. Цього чорного раба Бедуїнові дав один єгипет­ський паша за три десятки пляшок мараскіна. Він зашив у мішки й покидав у Ніл десь стільки ж одалісок.

Введи торговця невільниками,— каже турецький ла­солюб і махає рукою.

Месрур вводить торговця невільниками перед очі своєму панові; з ним заходить закутана жінка. Торговець зриває з неї запинало. Це місіс Вінкворт (у дівоцтві Авессалом), чорноока красуня з буйними косами. Вона в розкішному східному костюмі, її чорні кучері заплетені в коси, унизані самоцвітами, вбрання виблискує золотими піастрами. Зранку магометанин каже, що він зачарований її вродою. Дівчина падав перед ним навколішки і благає відпустити її додому в рідні гори, де закоханий черкес і досі сумує за своєю Зулейкою. Ті благання не зворушують черствого Гасана. Він регоче, коли дівчина згадує про свого коха­ного. Зулейка затуляє обличчя руками й опускається на підлогу в позі найчарівнішого розпачу. Здається, їй уже немає на що сподіватися, аж ось... аж ось з'являється Кизляр-ага.

Кизляр-ага приносить листа від султана. Гасан прикла­дає до лоба грізний фірман.

Його охоплює смертельний страх, а на виду в негра (це знов Месрур в іншому костю­мі) проступає зловтіха.

Згляньтеся! Згляньтеся! — кричить паша, а Кизляр-ага, страхітливо вищиривши зуби, витягає шовкову-мотузку.

Завіса спадає тієї миті, коли він уже ладнається вжити ту страшну зброю. Гасан з-за сцени виголошує:-Перші два склади!-Місіс Родон Кроулі, що теж має виступати в шарадах, підходить до місіс Вінкворт і починає вихваляти вишука­ність і красу її вбрання.

Починається друга частина шаради. Знову сцена зі схід­ного життя. Гасан, уже в іншому вбранні, сидить у ніж-пій позі біля Зулейки, що цілком змирилася з ним.

Киз­ляр-ага став покірним чорним рабом. Сходить сонце в пустелі; турки звертають обличчя на схід і вклоняються до землі. Верблюдів немає під рукою, тому оркестр весело і рає "Бредуть піском верблюди". На сцені з'являється велетенська голова єгиптянина. Вона вміє співати і, на подив східних мандрівників, виконує смішну пісеньку, яку написав містер Вог. Східні мандрівники йдуть у танець, як Папагено й мавританський король у "Чарівній флейті".

Останні два склади! — горлає голова. Розігрується остання дія. Тепер це грецьке шатро. На ложі відпочиває великий, дужий чоловік. Над ним висять шолом і щит.

Тепер вони вже не потрібні. Іліон упав. Іфі-генія вбита. Кассандра полонена і перебуває десь у його внутрішніх покоях. Володар мужів, "анакс андрон" (це полковник Кроулі, який насправді не має уявлення ні про пограбування Іліона, ні про полон Кассандри), спить у своїй спочивальні в Аргосі. Світильник кидає на стіну велику тремтливу тінь заснулого героя, троянський меч і щит поблискують у мерехтливому світлі. Оркестр грає врочисту мелодію з "Дон Жуана" перед появою статуї командора.

У шатро входить навшпиньки блідий Егіст. Чиє то лихе обличчя зловісно стежить за ним з-за запинала? Егіст підносить кинджал, щоб ударити ним сонного, який повертається па ліжку, ніби навмисне підставляючи йому широкі груди. Та він не може вбити шляхетного ватажка | вві сні. Клітемнестра, мов привид, прохоплюється до спочи­вальні,— її білі руки оголені, золотаве волосся розсипане по плечах, обличчя смертельно бліде, а очі світяться такою страшною посмішкою, що в глядачів серце стискається з ляку.

Тремтіння перебігає по залі.

Господи! — каже хтось.— Та це місіс Родон Кроулі! Зневажливим порухом вона вихоплює в Егіста кинджал і підступає до ліжка. Вістря блищить у неї над головою в непевному світлі, вона... враз світильник гасне, чути стогін — і все поглинає пітьма. Темрява й сама сцена налякали глядачів. Ребека зіграла І свою роль так добре, з такою страхітливою переконливістю, що всі заніміли. Аж ось знов спалахнуло світло, І і в залі знялася буря захвату.

Браво, браво! — горував над усіма різкий голос ста­рого Стайна.— Хай йому біс, вона й" справді здатна таке-встругнути! — додав він крізь зуби.

Режисера! Клітемнестру! — вигукувала зала. Агамемнон не міг показатися в своїй класичній туніці,-він стояв на задньому плані з Егістом та іншими виконав­цями коротенької вистави. Містер Бедуїн вивів наперед Зулейку й Клітемнестру. Одна велика особа захотіла, щоб її відрекомендували чарівній Клітемнестрі.

Ну як? Проштрикнули його кинджалом? Тепер мож­на вийти заміж за когось іншого, правда ж?— вдало по­жартував його королівська величність.

Місіс Родон Кроулі була незрівнянна в своїй ролі,— мовив лорд Стайн.

Ребека засміялася, зухвало й радісно блиснула на нього очима і зробила найчарівніший реверанс з усіх, які будь-коли хто бачив.

Служники внесли таці з різноманітними прохолодними напоями, а виконавці зникли, щоб підготуватися до другої шаради.

Три склади цієї шаради показано в пантомімі, і розіг­рано їх так.

Перший склад. Полковник Родон Кроулі, кавалер ордена Лазні, в крислатому капелюсі, в довгому плащі, з палицею і з ліхтарем, взятим у стайні, проходить сце­ною і щось вигукує, ніби сповіщає мешканців, котра година. У вікні нижнього поверху видно двох мандрівних тор­говців, що, мабуть, грають у крібедж і позіхають над картами на весь рот. До них заходить якийсь чоловік, схо­жий на коридорного з готелю (шановний Дж. Рінгвуд), що блискуче зіграв свою роль, і стягає з них чоботи. З'яв­ляється служниця (вельмишановний лорд Саутдаун) з двома свічками і грілкою. Служниця підіймається нагору гріє ліжко. Тією ж грілкою вона відбивається від над­мірно люб'язних торговців. Служниця виходить.

Торговці надягають нічні ковпаки і опускають штори. Виходить коридорний і зачиняє віконниці нижнього поверху. Чути, як він засуває засув і бере двері на ланцюжок зсередини.