Він знав, що вона плекає лиш одну мрію: жити на ренту в Парижі біля своїх внуків. Він купить ресторан "Бретань" за добру ціну. Мадам житиме в Парижі, як королева-мати, на проценти зі свого капіталу, який вона вкладе на власний розсуд. (Між іншим Сомс збирався поставити на її місце здібного управителя, щоб ресторан давав йому добрий прибуток. В Сохо криються великі можливості). На ім'я Аннет він пообіцяє перевести п'ятнадцять тисяч фунтів — зумисно чи ні, якраз ту суму, що її старий Джоліон відписав "тій жінці".
З листа, якого Джоліонів повірений надіслав до його повіреного, він довідався, що "ті двоє" в Італії. І перед своїм від'їздом вони дали нагоду встановити, що живуть разом в одному лондонському готелі. Справа ясна як божий день, суд її вирішить за якісь півгодини; але за ці півгодини він, Сомс, пройде крізь пекельні муки; а коли минуть ці півгодини, всі ті, хто носить ім'я Форсайт, відчують, що троянда вже одцвіла. На відміну від Шекспіра він не плекав ілюзій, що хоч як назви троянду, пахнутиме вона завжди однаково. Ім'я — це власність, реальна повноцінна частка майна, вартість якого відтоді зменшиться відсотків принаймні на двадцять. Якщо не рахувати Роджера, що колись відмовився виставити свою кандидатуру в парламент, та — іронія долі!— Джоліона, який був відомим художником, жоден із Форсайтів не став визначною особою. Але саме той факт, що серед них не було знаменитостей, і звеличував їхнє ім'я. Це було приватне ім'я, вельми індивідуальне, і воно було його власністю, набридливий поголос ніколи не використовував його для доброго чи злого діла. Він, а також кожен інший член їхньої родини, володів ним неподільно, розумно, таємно, не допускаючи ніякого стороннього ока, крім тих випадків, коли треба було повідомити про їхні народження, одруження та смерті. І за ці кілька тижнів тяжкого чекання, коли він сам готувався зректися закону, у нього зародилася до цього закону невимовна відраза,— так глибоко обурювало його те, що закон порушить недоторканність його імені, вчинить над ним насильство, бо він, Сомс, хоче продовжити своє ім'я законним чином. Жахлива несправедливість усього цього викликала в ньому лють, яку постійно доводилося стримувати. Він прагнув лиш одного: жити бездоганно чесним родинним життям, а тепер йому доведеться давати свідчення перед судом після цих порожніх безплідних років і признатися в тому, що він не спромігся втримати дружину,— викликати жаль, зловтіху людей свого кола. Все пішло шкереберть. Вона й цей нікчема мусили б страждати, а вони живуть собі в Італії! За ці тижні закон, якому він так вірно служив, який він так шанував, вважаючи його вартівником власності, почав здаватися йому жалюгідною дурницею. Що може бути безглуздіше, ніж сказати чоловікові: "Володій своєю дружиною",— а тоді покарати його, коли хтось незаконно забере її у нього? Невже закон не знає, що людині властиво берегти своє ім'я, як зіницю ока, що куди ганебніше стати рогоносцем, ніж спокусником? Він по-справжньому заздрив Джоліонові, який завоював собі таку репутацію, здобувши перемогу там, де він, Сомс, зазнав невдачі. До того ж його тривожило питання про грошову компенсацію. Йому хотілося провчити цього нікчему, але він пригадував кузенові слова: "З великою радістю",— і його шпигала думка, що, вимагаючи компенсації, він дошкулить не Джоліонові, а самому собі; у нього було передчуття, що Джоліон заплатить ті гроші з великим задоволенням,— адже він украй розбещений. До того ж вимагати компенсації не зовсім зручно. Але вимога компенсації включена в позов майже автоматично; і в міру того як наближалася година суду, Сомс дедалі ясніше бачив у цьому ще один хитрий виверт нечутливого криводушного закону, виверт, який мав на меті виставити його в смішному світлі, щоб люди могли глузувати з нього й казати: "Авжеж, він одержав за неї добрі гроші!" Тому він дав вказівку своєму адвокатові, щоб той заявив: ці гроші підуть на притулок для пропащих жінок. Сомс довго вишукував підхожу добродійну установу, але, вибравши зрештою цю, тепер часто прокидався вночі й думав: "Ні, це не те, що треба: мій вибір звучатиме занадто сенсаційно й приверне загальну увагу. Щось не таке помітне, добропорядніше". Він не дуже полюбляв собак, а то вибрав би їх; і, дійшовши до відчаю,— його знання в галузі добродійництва були дуже обмежені,— вирішив обдарувати сліпих. Це навряд чи видасться недоречним, і це заохотить присяжних призначити значно більшу компенсацію.
Чимало позовів випали з черги, яка цього літа була на диво невелика, і суд мав розглянути його справу ще до першого серпня. В ці напружені дні чекання його єдиною розрадою була Вініфред. Вона співчувала йому, як людина, що сама зазнала подібних прикрощів, і він їй довіряв, знаючи, що вона не викаже його таємниці Дарті. Цей мерзотник тільки зрадів би! Наприкінці липня, напередодні процесу Сомс зайшов до Вініфред. Вони не змогли виїхати з міста бо Дарті розтринькав гроші, призначені на літній відпочинок, а Вініфред не зважувалася звернутися до батька, поки він очікував, що ніхто йому нічого не скаже про Сомсову справу.
Сомс застав її з листом у руці.
— Від Вела?— похмуро запитав він.— Що він пише?
— Він пише, що одружився,— відповіла Вініфред.
— Господи, з ким?
Вініфред глянула на нього.
— З Голлі Форсайт, Джоліоновою донькою.
— Що?
— Він узяв відпустку й побрався з нею. Я навіть не знала, що вони знайомі. Незручно виходить, правда?
Сомс коротко засміявся, почувши це характерне для його сестри применшення.
— Незручно! Гадаю, вони навряд чи довідаються про це, аж поки вернуться в Англію. Нехай краще залишаються там. Цей суб'єкт дасть їй грошей.
— Але я хочу, щоб Вел повернувся,— мовила Вініфред майже жалібно.— Він потрібен мені; мені легше, коли він зі мною.
— Я знаю,— промурмотів Сомс.— А як тепер поводиться Дарті?
— Могло бути й гірше; і все через гроші. Сомсе, ти хочеш, щоб завтра я була присутня в суді?
Сомс простяг їй руку. Цей жест так ясно виявив його самотність, що вона потиснула її обома руками.
— Не сумуй, любий. Коли все скінчиться, тобі зразу полегшає.
— Не знаю, чим я завинив,— хрипко сказав Сомс.— Я нічого не зробив. Все пішло шкереберть. Я люблю її, завжди любив.
Вініфред побачила, що на губі в нього виступила кров, і це глибоко її зворушило.
— Звичайно,— сказала вона,— із самого початку вона повелася дуже негарно. Але що мені робити з цим Веловим одруженням, Сомсе? Я не знаю, що писати йому в такій ситуації. Ти ж бачив цю дівчину. Вона гарна з лиця?
— Так, гарна,— відповів Сомс.— Темні коси, і в ній є щось аристократичне.
"Здається, не так воно все й погано,— подумала Вініфред.— Джоліон має добрий смак".
— Оце-то морока,— сказала вона.— Що скаже батько?
— Не треба йому розповідати,— мовив Сомс.— Війна вже скоро скінчиться, то нехай краще Вел залишиться там і заведе собі ферму.
Це було однаково, якби він заявив, що племінник пропав навіки.
— Я ще нічого не сказала Монті,— тужливо прошепотіла Вініфред.
Суд почав розглядати справу десь опівдні наступного дня і закінчив її майже за півгодини. Сомс — блідий, елегантний, з сумними очима, став перед судом; він так перестраждав до того, що вже не міг відчувати болю. Як тільки оголосили постанову про розлучення, він устав і вийшов із суду.
Ще чотири години, і публіка знатиме про його сімейні справи! "Повірений розлучається з дружиною!" Байдужість в його душі змінилася гіркою, глухою злістю. "До біса їх усіх!— подумав він.— Я не хочу втікати. Я буду поводитися так, наче нічого не сталося". І, поринувши в задуху Фліт-стріт і Ладгейт-Гіл, він подався пішки до свого клубу в Сіті, поснідав і вернувся в контору. Цілий день він працював, не підводячи голови.
Виходячи з контори, він побачив, що його клеркам уже все відомо, і зустрів їхні мимовільні погляди з таким іронічним виразом, що вони відразу повідводили очі. Перед собором святого Павла він зупинився купити найаристократичнішу з вечірніх газет. Так! Ось про нього! "Відомий адвокат розлучається з дружиною. Співвідповідач — двоюрідний брат. Грошову компенсацію пожертвувано сліпим",— так, це не минуло їхньої уваги! Дивлячись на обличчя перехожих, він думав: "Мабуть, ви знаєте!" І раптом у нього якось дивно запаморочилося в голові, наче там закрутилася карусель.
Що це з ним діється? Він піддається слабкості! Він не повинен цього робити! Він захворіє. Не треба думати! Він поїде додому, на Темзу, буде веслувати, рибалити. "Я не хочу злягти",— подумав він.
Раптом він пригадав, що йому треба зробити якусь важливу справу, перш ніж виїхати з міста. Мадам Ламот! Він мусить пояснити їй порядок закону. Мине ще шість місяців, перш ніж він стане цілком вільним! Але він не хотів бачити Аннет! І він провів рукою по голові — вона була дуже гаряча.
Він звернув на Ковент-Гарден. Цього спекотливого липневого дня повітря старого ринку було так просякнуте смородом покидьків, що Сомса занудило, і Сохо здалося йому більше, ніж будь-коли, гидким закутком, де кишать усякі шахраї. Лише ресторан "Бретань", чистенький, гарно пофарбований, зі своїми синіми діжечками й карликовими деревами, стояв наче острівець, зберігаючи свою французьку гідність. Саме була година затишшя, і бліді чепурні офіціантки накривали столики до обіду. Сомс пройшов до помешкання мадам Ламот і постукав. На його досаду, двері відчинила Аннет. Вона була теж бліда, змучена спекою.
— Ми так давно вас не бачили,— сказала вона мляво.
Сомс усміхнувся.
— На превеликий жаль, я був зайнятий. Де ваша мати, Аннет? У мене є для неї новини.
— Мами немає вдома.
Сомсові здавалося, що вона поглядає на нього якось дивно. Що їй стало відомо? Невже мати розказала їй усе? Він напружено розмірковував над цим і раптом відчув, що в голові в нього запаморочилося. Схопившися за край столу, він мов крізь туман побачив, що Аннет підійшла до нього й що погляд її прояснів від подиву. Він заплющив очі й сказав:
— Усе гаразд. Мабуть, мені стало млосно від сонця.
Від сонця! Насправді йому стало млосно від темряви! Голос Аннет, по-французькому спокійний і розважливий, промовив:
— Сідайте, вам зразу полегшає.
Її рука натиснула його плече, і Сомс сів у крісло. Коли темрява розсіялася, він розплющив очі й побачив, що вона дивиться на нього.