Діти з гамором мчали на вулицю, грюкали двері хат, жінки одягалися вже на порогах, жадібно вдивляючись у дорогу, заслонену пишними гілками дерев і сіткою дощу.
— Всі повертаються! Чоловіки, парубки, хлопці — всі! Ідуть! Вже вийшли з лісу, вже на тополевій дорозі! — гукали всі навперебій, стоячи на порогах, а деякі мов очманілі мчали на вулицю. Де-не-де чути було і плач, і швидкий тупіт ніг: жінки бігли зустрічати своїх.
Розбризкуючи грязюку, чавкотіли дерев'яні черевики. Юрба вибігла за костьол, але на довгій, залитій дощем дорозі сіріли тільки каламутні калюжі та глибокі, повні води колії.
Ні душі живої не видно було під потемнілими від зливи тополями.
Дуже розчаровані, всі, не довго думаючи, помчали на той кінець села за млин, бо чоловіки могли прийти й тією дорогою, через Волю. Але й там нікого не було! Періщив дощ, сірим пилом заслоняючи широку вибоїсту дорогу. Жовта від глини вода бігла по канавах, клекотіла в борознах; по дорозі теж ринули спінені потоки, а розквітлий терен по краях зеленого поля згортав змерзлі квіти.
— Ворони кружляють високо — значить, злива швидко вщухне,— сказала одна з дівчат, марно вдивляючись у далечінь.
Дівчата пройшли трохи далі й раптом помітили, що з боку згорілого фільварку хтось прямує їм назустріч.
Це був сліпий жебрак, якого на селі всі знали. Собака, що йшов поперед нього на вірьовці, сердито загавкав на дівчат і став стрибати на них, а сліпий, уважно прислухаючись, збирався вже захищатися ціпком, але, почувши гомін, зацитькав собаку, привітався і весело сказав:
— Здається, ліпецькі, га? І щось багато вас...
Подружки оточили його — і давай розповідати новину, не даючи одна одній слова сказати.
— Налетіли на мене сороки і всі разом скрекочуть! — буркнув старий, уважно слухаючи і крутячи головою на всі боки.
До Ліпців поверталися вже всією юрбою, а жебрак плентався посередині, підскакуючи на костурах і виставляючи наперед своє широке обличчя із сліпими очима.
Щоки в нього були товсті, червоні, очі зарослі більмами, брови сиві й кущуваті, ніс, як труба, і черево чимале.
Він терпляче слухав цокотіння дівчат, а коли розібрав нарешті в чому річ, перебив їх:
— От з цією новиною я й поспішав до вас на село! Нехристь один сказав мені на вухо, що ліпецькі чоловіки сьогодні виходять з острогу! Вчора він це мені сказав, я й думаю собі: побіжу-но завтра вдосвіта і перший принесу цю звістку жінкам! Ще б пак! Такого села, як Ліпці, пошукати! А хто ж це тут біля мене дріботить? Щось я з голосу не можу впізнати...
— Марися Бальцеркова!.. Настка Голуб!.. Уліся солтисова!.. Кася Клембова!.. Гануся Сікора! — закричали дівчата.
— Ого! Весь цвіт дівочий назустріч мені вийшов! Мабуть, кортіло вам хлопців своїх побачити, а доводиться замість них дідом вдовольнитися, га?
— Неправда! Ми батьків зустрічати вийшли! — закричали всі гуртом.
— Бійтеся бога, адже я не глухий, а тільки сліпий! — гукнув старий, насуваючи на вуха шапку.
— Казали на селі, що вони вже йдуть, от ми й побігли назустріч! А тут нікого!
— Рано ще; добре, як опівдні встигнуть додому господарі, ну, а хлопці, може, й до вечора не повернуться.
— Це ж чому? Всіх разом випустять, значить, разом і прийдуть!
— А може, хлопці в місті забаряться. Хіба мало там дівчат? Нащо їм поспішати? Хе-хе! — дражнив їх старий, посміюючись.
— Ну, й нехай там розважаються! Ніхто за ними не плакатиме!
— Ще б пак, у місті чимало таких, що в мамки пішли або печі в євреїв топлять... Такі їм раді будуть! — похмуро буркнула Настуся.
— Кому міські хвойди миліші, ті нам не потрібні!
— А давно ви, дідусю, в Ліпцях не були? — спитала одна з дівчат.
— Давно. Ще з осені. Зимував я в добрих людей — весь скрутний час прожив у маєтку.
— Чи не в нашого пана у Волі?
— У Волі, так! Я ж з панами та з їхніми собаками запанібрата:
Вони мене знають і не скривдять! Дали мені місце на печі, годували, скільки влізе, от я їм цілісіньку зиму з соломи перевесла крутив та бога славив. І сам під'їв, і песик мій теж боки собі нагуляв. Го-го! Пан ваш розумний, із старцями дружить! Він знає, що, як треба буде, від них і торби, й воші задурно матиме... Хе-хе! — сміявся сліпий, аж черево в нього трусилося, кліпав очима й базікав далі: — А дав господь весну, надокучили мені високі покої та панська їжа, засумував я за мужицькими хатами, за широким світом. Ех! Дощик який — щире золото, теплий, рясний, від нього все швидше вродить! Так і пахне землею, молодою травичкою!.. Та куди ж ви, дівчата!
Він почув, Що вони побігли, залишивши його самого біля млина.
— Дівчата!
Але жодна не відгукнулась: вони побачили здалека юрбу жінок, які йшли понад ставом до війтової хати, і помчали до них
Біля війтової хати зібралося півсела, щоб дізнатися щось певне про повернення чоловіків.
Війт, видно, недавно встав — він сидів на порозі без каптана і, обмотуючи ноги онучами, гукав жінці, щоб подала йому чоботи.
Жінки з гамором налетіли на нього, ледве дихаючи від нетерпіння, засапані, забризкані грязюкою, деякі навіть ще невмивані й нечесані.
Війт дав їм накричатися, а тим часом натягнув змащені смальцем чоботи, вмився в сінях і, розчісуючи біля відчиненого вікна скуйовдженого чуба, кинув насмішкувато:
— Що, не терпиться вам, скучили без хлопів? Не журіться, сьогодні неодмінно повернуться. Стара, дай-но той папірець, що сторож приніс... отам за образами.
Він покрутив папірця в руках і, клацнувши по ньому пальцями сказав:
— Ось тут чорним по білому написано: "Оскільки селяни села Ліпці, Тимовської волості, повіту..." Ось вам, читайте самі! Вже коли війт вам каже, що повернуться, значить, так воно й буде!
Він кинув їм у вікно папірець, і той став переходити з рук до рук. Хоч жодна з жінок не вміла прочитати ні слова, бо папірець був "казенний" — написаний по-російськи,— всі дивились на нього з якоюсь тривожною радістю. Коли черга нарешті дійшла до Ганки, вона взяла папірця через фартух і віддала його війтові.
— Куме, а всі повернуться? — спитала вона несміливо.
— Написано, що повернуться, отже, повернуться.
— Разом брали, то й разом і випустять,— зауважила одна з жінок.
— Зайдіть до нас, кумо, адже ви промокли,— запрошувала Ганку війтова жінка. Але Ганка відмовилась, насунула хустку на лоба і перша пішла додому.
Ішла дуже повільно, задихаючись від страху й радості водночас. "Звісно, й Антека відпустять, не може інакше бути!" — думала вона. І раптом зупинилась, прихилилась до чийогось тину — так стислося в неї серце, що вона мало не впала. Довго хапала повітря спраглими, пересохлими губами... Вона й досі почувала себе недобре, дивовижна слабість не минала. "Антек повернеться! Повернеться!" Від радості, що переповнювала серце, хотілось кричати, і водночас Ганка відчула незрозумілий страх, непевність, невиразні побоювання.
Вона йшла, ступаючи чимраз повільніше, чимраз важче, і тулилась до тинів, бо по всій вулиці з галасом сунула юрба. Всі сміялися й розмовляли, сяючи радістю, незважаючи на дощ, збиралися купками біля воріт і на березі, жваво обговорюючи новину.
Ганку наздогнала Ягустинка.
— Знаєте вже, мабуть? Оце так новина! Чекали ми її щодня, а як прийшла — наче обухом по голові! Від війта йдете?
— Звідти. Він підтвердив, що прийдуть сьогодні, і навіть нам папірця прочитав.
— Ну, коли в папірці сказано, значить, правда! Хвалити бога, повернуться бідолашні, повернуться господарі! — палко зашепотіла Ягустинка, склавши руки, і сльози потекли з її вицвілих очей. Ганка навіть здивувалась.
— Я думала, ви на всіх злоститесь, а ви — в сльози! Ну-ну!
— Що ви! Чого б я в такий час злостилась! Бува, з горя й скажеш щось, а на серці — зовсім інше. Хоч-не-хоч разом з усіма мусиш і радіти й сумувати. Не може людина жити осторонь від усіх, ні, не може!
Вони проходили повз кузню. Тут гупали й стукотіли молоти, в горні палахкотів червоний вогонь, а коваль біля стіни обіруч натягав обід на колесо. Побачивши Ганку, він випростався й пильно глянув у її розчервоніле обличчя.
— Ну, що? Дочекалися Ліпці свята! Кажуть, повернеться дехто.
— Всі! Всі повертаються! Війт це в повідомленні прочитав,— поправила його Ягустинка.
— Всі... Убивць, надіюсь, так швидко не випустять, ні!
У Ганки навіть у голову вдарило, і серце мало не розірвалося з болю, але вона опанувала себе і, тільки відходячи, сказала із страшною ненавистю:
— Щоб тобі твій собачий язик відсох!
І пішла швидше, щоб не чути його сміху, який її мов ножем краяв. Лише на ґанку вона обернулась і глянула на небо.
— Ллє і ллє... нелегко буде орати! — сказала вона з удаваним спокоєм.
— Дарма! Весняний дощ та старої баби танок — недовгі...
— Треба буде поки що картоплю садити під сапу.
— Жінки от-от прийдуть, спізнилися через цю новину, але прийдуть неодмінно. Я до всіх звечора заходила: вони обіцяли прийти відробляти.
В печі вже тріщав вогонь, у хаті було тепло й світліше, ніж на вулиці. Юзя чистила картоплю, а дитина кричала не своїм голосом, хоч як забавляли її старші діти. Ганка, уклякнувши біля колиски, стала годувати немовля.
— Юзю, скажи Петрекові, щоб віз приготував, возитиме гній від Флорки на те поле, що біля жита Пачесів. Поки дощ ущухне, встигне кілька возів вивезти... нічого йому байдикувати!
— Ну, ви нікому полінуватися не дасте!
— Бо й сама рук і ніг не шкодую! — Ганка підвелася, застібаючи сорочку.— Ох, мало не забула: адже сьогодні з полудня свято. Ксьондз об'явив, що буде процесія, та, яку відклали в день святого Марка...
— Таж процесія буває тільки на храмове свято...
— Він з амвона казав, то, мабуть, буде... І у звичайне свято можна святити межі.
— Сьогодні хлоп'ята будуть прокладати на пагорках першу борозну! — із сміхом гукнула Юзька, звертаючись до Вітека, що зайшов саме до хати.
— Ідуть уже жінки! Ягустинко, ви йдіть із ними і порядкуйте там, а я вдома залишусь, поприбираю і сніданок приготую. Юзя й Вітек носитимуть картоплю в поле! — наказувала Ганка, дивлячись у вікно на халупниць, що, закутані по самі очі,— хто хусткою, хто мішком,— з кошиками й сапами підходили до ганку та обчищали черевики від грязюки.
Ягустинка відразу ж повела їх через перелаз до польової дороги за сінником, де починалося чорне намокле картоплище.
Тут вони відразу взялися до роботи — по дві на рядок,— скопували сапами землю й садили картоплю.