Він не розказує містеру Пастиреві, Б. Г. Н., про те, що відбулося на розі вулиці, але коли містер Пастир питається: "То коли це має відбутися?", — містер Тутс одповідае, що "є певні обставини, які…", після чого настрій містера Пастира тут же спадає на один-два градуси. Містер Тутс додає, що не знає, яким правом Блімбер дозволив собі зауважити, що бачить його в товаристві міс Домбі, і каже, що якби те зауваження було зроблено з лихим наміром, то він, Тутс, вивів би його на чисту воду, не подивився б, доктор він чи ні, але гадає, що це просто тому, що Блімбер невіглас. Містер Пастир каже, що певен цього.
Для містера Пастира, однак, як для близького друга, тема ця не є заборонена. Тільки містер Тутс вимагає, щоб її згадували в таємничій та задушевній формі. Після кількох склянок вина він пропонує випити за здоров'я міс Домбі й каже: "Ти й не уявляєш, Пастире, з якими почуттями проголошую я цей тост". Містер Пастир одповідає: "Чому ж, уявляю, Тутсе дорогенький, і вони роблять тобі честь, старий". Зворушений дружнім чуттям, містер Пастир тисне йому руку й каже, що коли Тутс шукатиме собі брата, то знає, де знайти його, усно чи письмово. Містер Пастир каже також, що якби його питали, то він порадив би містеру Тутсові навчитися грати на гітарі або принаймні на флейті, бо жінки люблять музику, коли до них залицяються, і він сам уже в цьому переконався.
По чому містер Пастир, Б. Г. Н., зізнається, що накинув оком на Корнелію Блімбер. Він доводить до відома містера Тутса, що не має нічого проти окулярів, і що якби доктор зробив добрий жест і здав справи, то що ж… ось вони й забезпечені. На думку містера Пастира, як хтось уже збив собі добрий гріш, то пора йому здавати справи, а Корнелія в цьому буде така помічниця, що нею тільки пишатися можна. Містер Тутс відповідає шаленим каскадом похвал на адресу міс Домбі і натяками на те, що подеколи його бере охота пустити собі кулю в лоб. Містер Пастир дуже наполегливо доводить, що це був би необачний вчинок і, щоб примирити його з дійсністю, показує портрет Корнелії — в окулярах та всьому іншому.
Отак ці дві невибагливі душі проводять вечір, а коли заходить на ніч, містер Тутс іде проводжати містера Пастира додому й прощається з ним біля дверей доктора Блімбера. Але містер Пастир далі східців не йде і по відході Тутса знову спускається з них, щоб у самоті поблукати берегом, думаючи про своє майбутнє. Блукаючи, містер Пастир виразно чує, як хвилі говорять йому, що доктор Блімбер обов'язково здасть справи, і відчуває тихе, романтичне піднесення, поглядаючи на будинок і думаючи, що доктор спершу наново пофарбує його і зробить у нім капітальний ремонт.
Містер Тутс теж блукає довкола скриньки, що містить у собі його скарб, і в жалюгідному стані духу та не без підозр з боку поліції задивляється на вікно, в якому бачить світло, переконаний, що це вікно Флоренс. Але це не так, бо то кімната місіс Ск'ютон; і в цей час як Флоренс, що спить в іншій кімнаті, солодко снить серед знайомих декорацій, і все, що з ними пов'язано, у снах оживає знов, — у цей час та, котрій у похмурій дійсності на цій же сцені судилось заступити стражденного хлопчика, щоб іще раз — але як же по-іншому! — доторкнутись до тління і смерті, лежить тут розпростерта, не знаючи сну і супокою. Потворна, знемощіла, лежить вона на своєму невпокійному одрі, а біля неї, жахна своєю незворушною вродою — бо жах проступає в слабких очах болящої, — сидить Едіт. Що ж їм у нічній тиші кажуть хвилі?
— Едіт, що то за камінна рука хоче мене вдарити? Хіба ти не бачиш?
— Тут немає нічого, мамо, то ви марите.
— Марю? Завжди марю! Дивися! Невже ж ти не бачиш?
— Повірте, мамо, там нічого нема. Хіба б я сиділа отак незрушно, якби тут щось було?
— Незрушно! — кинула вона на неї дикий погляд. — Вже зникла… А чого ти така незрушна? Це вже мені не мариться, Едіт. Я вся холону, як бачу тебе коло себе.
— Мені дуже жаль, мамо.
— Жаль! Тобі завжди чогось жаль. Тільки не мене.
Вона починає плакати і, мотаючи головою по подушці, знову заводить про те, як її занедбують, якою доброю матір'ю вона була, яка добра мати оте стареньке створіння, що його вони стріли, і як холодно віддячують дочки таким матерям. Раптом вона уриває свою безладну балаканину, дивиться на дочку, кричить, що божеволіє, і ховає лице в постелі.
Едіт жалісливо схиляється над нею, щось говорить. Стара повиває руками їй шию і каже, з жахом в очах:
— Едіт! Їдьмо вже назад, їдьмо додому. Ти правду говориш, що я вернуся додому?
— Так, мамо, так.
— А те, що той казав… як його… ніколи вони мені голови не тримаються… майор… те жахливе слово, коли ми від'їздили… це неправда? Едіт! — вона скрикує і дивиться пильно-пильно: — Це ж не те, що він казав?
Щоночі горить свічка у вікні, щоночі лежить на ліжку стара жінка, а біля неї сидить Едіт, і невгамовні хвилі цілісіньку ніч волають до них обох. Щоночі охриплі хвилі шепочуть свою таємницю; пісок брижами лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітер та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а білі руки вітрил у місячнім сяеві манять до далеких незримих країв.
Стара жінка й далі дивиться в куток, де камінна рука — рука якоїсь надгробної статуї, каже вона, — звелася, щоб її вдарити. Нарешті рука падає, і на ліжку лежить оніміла стара, скарлючена, зморщена і вже наполовину мертва.
Цю розмальовану й потиньковану, ніби сонцеві на глум, постать щодня витягають на люди; дорогою вона визирає доброго старенького створіння, що було такою чудовою матір'ю, і кривиться, не бачачи його серед юрби. Цю постать часто привозять на самий край моря, де вона лежить годинами, та ніякий вітер не годен навіяти їй свіжості, і в мурмотінні океану нема для неї втішного слова. Вона годинами лежить там, і дослухається, але мова хвиль темна та гнітюча для неї, острах лежить на її виду, а коли очі її блукають в морському просторі, вони бачать лише широку смугу безнадії, що простяглася між землею та небом.
Флоренс вона бачить рідко, а коли бачить, то злоститься та кривиться. Едіт завжди коло неї й не підпускає дівчини до старої, і Флоренс, у своїм ліжку, тремтить від думки про таку смерть, і часто прокидається, гадаючи, що вона вже прийшла. Ніхто не доглядає стару — тільки Едіт. Краще, щоб її бачило якнайменше очей, і дочка самотньо пильнує коло її ложа.
Аж ось затінене обличчя заходить ще глибшою тінню, гострі риси ще дужче загострюються, туман перед очима стає пеленою, що повністю застить померхлий світ. Сліпі руки блукають по ковдрі, стикаються кволими долонями й тягнуться до дочки, і голос, — не схожий на її голос, не схожий на жоден з голосів, якими говорять смертні, — каже: "Я ж вигодувала тебе!"
Едіт, без єдиної сльозинки, стає навколішки, щоб приблизити свій голос до знемощілої голови, і питає:
— Мамо, ви чуєте мене?
Широко розплющивши очі, стара намагається кивнути.
— При гадуєте ніч перед моїм весіллям?
Голова не рухається, але по чомусь видно — так, пригадує.
— Я сказала тоді, що дарую вам вашу участь у цьому, і просила бога дарувати мені мою. Я сказала, що минуле для нас минулося, і знову кажу це. Поцілуйте мене, мамо.
Едіт торкається білих губ, і на мить усе тихне. За мить її мати, з її дівочим сміхом і мощами Клеопатри, зводиться на своєму ложі.
Запніть рожеві запони. Ще щось, крім вітру і хмар, летить своїм незвіданим шляхом. Запніть щільно рожеві запони!
Повідомлення про цю подію послано до Лондона містерові Домбі, і той чекає на кузена Фінікса, який і досі не вибрався до Баден-Бадена і теж щойно одержав повідомлення. Така добросерда натура, як кузен Фінікс, — людина на всякому весіллі чи похороні незамінна, та й, з огляду на його становище в родині, з ним випадає порадитися.
— Домбі, — каже кузен Фінікс, — свідчуся душею, мені надзвичайно прикро бачитися з вами з такої сумної нагоди. Бідна тітонька! Вона була до біса жвава жінка!
— Дуже жвава, — згоджується містер Домбі.
— І виглядала, — каже кузен Фінікс, — дуже, знаєте, молодо… коли порівняти. Запевняю вас, у день вашого весілля я думав, її вистачить ще років на двадцять. Фактично, я в Брукса навіть так і сказав був одному — малому Біллі Джоперу, — та ви, мабуть, його знаєте — ну, такий, з моноклем?
Містер Домбі хитає головою.
— Щодо похоронного обряду, — натякає він, — чи є у вас якісь міркування…
— Та, чесно кажучи, — одповідає кузен Фінікс, погладжуючи підборіддя, — я, їй-богу, не знаю. Є там у мене гробівець, у парку, тільки, боюся, він в поганому стані, — фактично кажучи, в чортзна-якому. Якби не те, що в мене не дуже жирно з готівкою, я б довів його до ладу, а так, скільки я знаю, там тепер за огорожею всякі піки-ніки влаштовують.
Містеру Домбі ясно, що це не піде.
— Є ще церквиця в нашому селі, надзвичайно симпатична, — задумано каже кузен Фінікс, — правдивий зразок англо-нормандського стилю, — її чудово змалювала леді Джейн Фінчбері — така у вузькому корсеті, — але її зіпсували побілкою, та й їхати туди не близький світ.
— Може, в самому Брайтоні? — висловлює гадку містер Домбі.
— Слово честі, Домбі, я думаю, кращого не знайти, — каже кузен Фінікс. — І близько, і місцевість гарна.
— А коли було б зручніше?.. — питає містер Домбі.
— Я вважатиму за свій обов'язок, — каже кузен Фінікс, — бути того дня, який ви призначите. Я з великою втіхою (звісно, сумною втіхою) проведу мою бідну тітку до межі… фактично кажучи, до могили, — каже кузен Фінікс, так і не знайшовши кращого звороту.
— А якщо виїхати з міста у понеділок? — питається містер Домбі.
— Понеділок підходить мені з усіх боків, — відповідає кузен Фінікс.
Отож містер Домбі домовляється заїхати по кузена Фінікса в зазначений день і розкланюється. Кузен Фінікс одпроваджує його до сходів і каже на прощання: "Мені справді дуже прикро, Домбі, що вам доведеться мати стільки клопоту", — на що містер Домбі відповідає: "Менше з тим".
Призначеного дня кузен Фінікс і Домбі зустрічаються і їдуть до Брайтона, де, уособлюючи собою всіх інших осиротілих друзів та родичів небіжки леді, супроводять її тлін до місця останнього спочинку. Сидячи в жалобній кареті, кузен Фінікс упізнає дорогою незліченну кількість знайомих, але з пристойності не звертає на них уваги, тільки минаючи їх, уголос інформує містера Домбі: "Том Джонсон, з корковою ногою, ходить до Уайта.